Цей конфлікт можна було б списати на регіональні розбірки, якби він не стосувався речей, від яких залежить стабільність світових ринків. Червоне море, Суецький канал і нафтові домовленості – це нервові вузли глобальної економіки. І коли там з’являється тріщина, її наслідки швидко доходять навіть до країн, які не мають прямого стосунку до близькосхідної політики, зокрема, й до України.
Поки Захід дедалі рідше говорить про “арабо-ізраїльський мир”, на Близькому Сході вибухнув конфлікт, який нагадує, що головні розломи нині проходять не між арабами та Ізраїлем, а всередині самого арабського світу. Три роки після Авраамських угод і тривалого періоду сигнального співіснування між Ер-Ріядом та Абу-Дабі їхні стосунки перейшли межу, де слова вже не працюють як стримувальний механізм.
Приводом став удар саудівської коаліції 30 грудня 2025 року по порту Мукалла в Ємені. Ер-Ріяд заявив про нібито виявлену зброю, яка мала надійти силам, пов’язаним з Об’єднаними Арабськими Еміратами. Абу-Дабі це спростував, але сам факт удару відкрив те, що раніше приховувалося дипломатією – готовність Саудівської Аравії бити по союзних позиціях, якщо ті відступають від спільної стратегії.
Після цього ОАЕ оголосили про виведення своїх сил із Ємену, а Ер-Ріяд почав діяти так, ніби його ключова проблема – не хусити, а власні партнери по коаліції. Це вже не суперечка про тактику, а сигнал про глибоку недовіру і конфлікт інтересів, що накопичувався роками.
Ця ескалація – не випадковий спалах, а вершина довгого розходження в цілях. Саудівська Аравія намагається завершити війну в Ємені так, щоб не отримати поруч із кордоном некеровану квазідержаву. Її стратегія – зібрати антихуситський табір під єдиним політичним дахом і зафіксувати контроль над прикордонними зонами.
ОАЕ діють інакше: вони вибудовують мережу союзників, орієнтованих на південь країни, на узбережжя та на контроль над портами. Йдеться не стільки про президента Ємену, скільки про те, хто контролюватиме інфраструктуру та силові вузли, коли війна перейде у фазу замороженого конфлікту.
Саме тому Абу-Дабі системно підтримує Південну перехідну раду, яка відкрито просуває ідею відокремлення півдня. Захоплення ключових територій південними силами може стати фактичним кроком до незалежності, тобто це не прихований намір, а сценарій, який стає дедалі реальнішим.
Цей розлом уже не вписується в стандартну рамку “боротьби за владу”. Він про модель держави після війни. У Ємені порти та морські маршрути важливіші за будь-які декларації, бо контроль над узбережжям дає реальні важелі впливу на торгівлю та безпеку.
За оцінкою UNCTAD, через Суецький канал і коридор Червоного моря проходить значна частина світової торгівлі, і саме тому будь-який збій у регіоні швидко перестає бути “локальною кризою”. Американська EIA фіксувала, що потоки нафти через Баб-ель-Мандеб різко скоротилися на тлі атак і ризиків – із приблизно 8,7 млн барелів на день у 2023 році до близько 4,0 млн у 2024 році. Це показник того, як війна навколо Ємену безпосередньо вбудовується у світову енергетику.
Для Європи такі збої означають дорожчі поставки, затримки і страхові премії. Для України – ще й додатковий удар у момент, коли економіка працює в режимі воєнного навантаження. Зростання логістичних витрат у глобальних коридорах піднімає вартість перевезень і енергоносіїв, а разом із цим – посилює інфляційний тиск на європейські країни, які фінансують і озброюють український тил. У цій логіці нестабільність у Ємені здатна впливати на Україну навіть без прямого політичного зв’язку.
На цьому тлі Авраамські угоди, які ще кілька років тому продавалися як символ “нової ери”, перетворюються на токсичний ярлик у внутрішньоарабській боротьбі. Після війни в Газі нормалізація з Ізраїлем стала політично небезпечною навіть там, де раніше її можна було просувати як прагматичний вибір.
Після 7 жовтня 2023 року підтримка нормалізації у жодній із семи опитаних країн не перевищує 13%. У Марокко вона впала з 31% до 13%. Це означає, що будь-яка держава, яка співпрацює з Ізраїлем, автоматично стає вразливою до кампаній делегітимації.
Саме тому інформаційна війна стала не додатком до конфлікту, а його повноцінним інструментом. Коли Саудівська Аравія дозволяє своїй медійній екосистемі розганяти меседжі про “троянського коня Ізраїлю”, це працює як удар по репутації ОАЕ у всьому арабському світі. В інфополі помітно змінився тон саудівських медіа на більш антиізраїльський. У таких умовах “прагматична дипломатія” стає токсичною, а компроміс – схожим на капітуляцію.
Вашингтон, який колись міг бути арбітром у коаліціях Перської затоки, дедалі гірше контролює конфлікти між власними союзниками. Адміністрація Трампа пропонувала посередництво, але обидві сторони відмовилися. Це показова деталь: США залишаються головним партнером безпеки й зброї, але вже не мають автоматичного авторитету, який примушує союзників “зупинитися”.
Економічний вимір протистояння робить ситуацію ще гострішою. Саудівська модель Vision 2030 – це прямий виклик дубайській концепції “хабової економіки”. Ер-Ріяд примусово перетягує штаб-квартири корпорацій, прив’язуючи доступ до держконтрактів до переїзду.
Саудівська Аравія наполягає на цьому дедлайні та робить його реальним інструментом політики. Це означає, що конфлікт двох держав поступово перетворюється на конкуренцію двох бізнес-центрів, де політика і капітал більше не розділяються.
Глобальні наслідки вже вимірювані. Порушення безпеки в Червоному морі спричинило обхід суднами маршруту через Суецький канал, а це створило ефект дорожчої логістики для Європи.
У 2024 році доходи Суецького каналу впали майже втричі – до 3,991 млрд доларів проти 10,25 млрд у 2023 році, а кількість суден скоротилася приблизно наполовину. Це не просто проблема Єгипту, а індикатор того, що глобальна торгівля вже платить податок за нестабільність регіону.
Для України й Європи ця історія важлива не “екзотикою Затоки”, а тим, що вона підвищує ціну трьох речей, які ми відчуваємо щодня – енергії, логістики та політичної уваги США. Будь-яка нервозність на Близькому Сході автоматично створює ризикову премію на нафтовому ринку. Будь-яка ескалація в Червоному морі піднімає вартість перевезень і страхування. Будь-яке відволікання США на близькосхідний фронт створює ризик перерозподілу ресурсів і фокусу.
І нарешті, розкол між Ер-Ріядом та Абу-Дабі може впливати на дипломатичну й гуманітарну підтримку України з боку арабських держав: не тому, що вони раптом “перестануть допомагати”, а тому що для них зростає політична ціна будь-яких зовнішніх кроків, які можуть бути використані суперниками в інформаційній війні.
Саудівсько-еміратське загострення – не локальна сварка і не емоційний спалах у соцмережах. Це реальний розлом, що віддзеркалює глибшу трансформацію Близького Сходу. Старі рамки регіональної солідарності дедалі частіше програють конкуренції за маршрути, порти, капітал і контроль над майбутніми моделями держав.
У цій логіці арабський світ починає нагадувати не союз культурно споріднених країн, а поле боротьби між кількома “державами-корпораціями”, які мислять категоріями активів, хабів і впливу. І саме тому ця історія може виявитися не епізодом, а симптомом нової норми – регіону, де союзники можуть воювати між собою, не виходячи з формального табору партнерів США.
…Україна звикла дивитися на війну як на фронт і лінію зіткнення, але Близький Схід демонструє іншу модель – конфлікт без формального оголошення, де ключовими інструментами стають медійні кампанії, торгові коридори, репутаційні ярлики та контроль над інфраструктурою.
Саме так Росія роками веде боротьбу проти України та Заходу – не лише зброєю, а й потоками, залежностями та інформаційними атаками. І якщо раніше це сприймалося як специфіка “сірих зон”, то тепер дедалі більше стає стандартною мовою міжнародної політики – навіть між партнерами.
У підсумку саудівсько-еміратський конфлікт показує не просто кризу в Ємені й не чергову хвилю образ у соцмережах. Він демонструє, що Близький Схід входить у фазу, де союзники перестають бути союзниками за замовчуванням, а “арабська єдність” дедалі більше нагадує декоративний фасад.
Держави регіону діють як корпорації зі своїми портфелями активів, маршрутами й ринками, а боротьба за вплив ведеться не лише танками, а й логістикою, капіталом і контрольованими кризами. Для Європи й України це означає, що нестабільність у цьому регіоні більше не буде винятком, а стане новою системною ціною глобальної безпеки.
Тетяна Вікторова
