Розлучення в сучасній Україні стали вже не винятком, а тенденцією. В нашій країні стає дедалі більше родин, які не доживають до старості разом. Щороку тисячі шлюбів розпадаються, залишаючи по собі мовчазні домовленості про спільну опіку, незакриті кредити, емоційні борги та розділені дитячі будні. Ці процеси більше не можна пояснити тільки несумісністю характерів. Шлюбна криза дедалі більше виявляє системні порушення в самій тканині довіри — між партнерами і до соціальних зобов’язань. В умовах війни, економічної турбулентності, психологічного вигорання та культурної трансформації подружні стосунки не витримують навантаження, перетворюючи родинне життя з простору підтримки на арену виживання. Статистика розлучень стрімко зростає, і за сухими цифрами ховаються емоційні руїни з втоми, мовчання та розчарування. Подружжя, які ще вчора будували спільне життя, сьогодні стоять по різні боки шлюборозлучного процесу. І це не лише особисті драми, а дзеркало соціальних змін, які охоплюють цілу країну.
Соціальний барометр: чому зростання розлучень говорить більше, ніж здається
Сьогодні ми дедалі частіше стаємо свідками того, як сімейні альбоми типових українських родин закінчуються не фотографіями з хрестин, а документами з печаткою про розірвання шлюбу. Згідно з новим звітом Організації економічного співробітництва та розвитку, Україна увійшла до десятки країн з найвищими показниками розлучень у світі. У 2024 році на кожну тисячу українців припало 2,88 розлучень. З огляду на реальні масштаби, де частину статистики просто не враховано, ситуація виглядає ще похмуріше. За сухими цифрами (141,8 тисячі розірваних шлюбів) стоїть хронічна втома від війни, розлуки, втрат, перевантаження і загальна людська виснаженість.
Цифри, що не прощають ілюзій: кількість розлучень майже наздогнала кількість нових шлюбів. У 2024 році українці одружувались трохи активніше (150,2 тис.), ніж у 2023-му, проте й розлучались стрімкіше — на 42% більше, ніж роком раніше. При цьому цифра, яку надає Міністерство юстиції (34 тис. розлучень через ДРАЦС), є лише частиною айсберга. Основна маса, що становить понад 107 тисяч, припадає на судові рішення, які значно повільніше, але невблаганно перетворюють сімейні союзи на юридичні уламки.
Та цікаві не стільки цифри, скільки сама динаміка розлучень. Перший рік великої війни, 2022-й, став несподіваним моментом єднання: понад 222 тисячі шлюбів і всього 91 тисяча розлучень. Психологи пояснили такий зріст тим фактом, що у стані невизначеності люди хапаються одне за одного, немов за рятівну соломинку. Українці під тиском війни підписували папери, будували плани, намагалися знайти хоч якийсь спокій. Але у 2023–2024 роках реальність наздогнала. Побут став тісним, стрес перетворився на хронічний, а витримка стала в дефіциті. Війна не закінчується, зате ілюзії швидко розбиваються об побутове каміння.
Українська модель розлучення має вигляд складної системи, в якій навіть підрахувати все правильно неможливо. Частина розлучень реєструється через ДРАЦС, коли обидва партнери згодні і в них немає неповнолітніх дітей. Усі інші випадки, що становить переважну більшість, проходять через суд. Суди працюють довго і складно, бо на додачу до емоційного колапсу приходять майнові спори, конфлікти щодо дітей і нескінченні апеляції. А ще частина розлучень українців узагалі не потрапляє до жодної офіційної бази, бо відбуваються за кордоном і зникають у тумані бюрократії.
Україна з показником розлучень 2,8 займає 9 місце в світовому рейтингу і не одна в цій тенденції. У топі рейтингу — Мальдіви (5,52), Казахстан (4,6), РФ (3,9), Бельгія (3,7), Білорусь (3,7), Молдова (3,3), Китай (3,2), Куба (2,9), США (2,7). Країни Східної Європи мають помітно вищі показники розлучень, ніж Середземномор’я чи Близький Схід. Причини криються не лише у соціальних чи економічних труднощах. Релігійні норми, ставлення до шлюбу, правові обмеження, культурна сором’язливість теж можуть вплинути на рішення людей чи йти до суду, чи залишатися в токсичних стосунках. В Україні цей фільтр стає помітно меншим. Люди втомилися терпіти і розлучаються дедалі частіше.
Багато хто почне винити в цьому війну, але їй відведена скоріше роль каталізатора. Масова міграція, евакуації, тривала розлука, проблеми з працевлаштуванням, алкоголь, посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), неможливість відновити родинні стосунки після фронту чи втрати дому становлять нову шлюбну арифметику. Замість любові й надії з’являються втома і роздратування. Спільне “ми” швидко перетворюється на поодиноке “я” з довгим шлейфом нерозв’язаних проблем.
Втім, за всією цією статистикою ховається ще один сигнал, який вказує на те, що ні сімейна, ні правова системи не витримують навантаження. В Україні досі немає єдиної бази даних про розлучення, а органи влади оперують лише уривчастими цифрами. Це створює ілюзію контролю над ситуацією, якого фактично немає. Поки шлюб і розлучення залишаються справами не тільки особистими, а й юридично-хаотичними, жодна аналітика не покаже повної картини. Але факт залишається фактом – українська сім’я тримається в більшості випадків лише на силі інерції. І кожна нова хвиля стресу штовхає її ближче до краю.
Розлучення після 50: коли любов стикається з реальністю хвороб і старості
Традиційно вважалося, що якщо пара прожила разом 20–30 років, то їхній шлюб витримав перевірку часом. Однак останні дослідження свідчать, що все більше людей у віці понад 50 років розлучаються, і цей тренд набирає обертів. Те, що раніше вважалось рідкістю, зараз перетворюється на доволі поширене явище і часто не без скандальних деталей. Про це пише американський психолог Марк Треверс у колонці для Forbes, аналізуючи результати масштабного дослідження, опублікованого у Journal of Marriage and Family.
Ще чотири десятиліття тому розлучення серед пар, яким за 50, були майже винятком: на 1000 подружніх пар припадало лише 5 розлучень. Але з роками ця цифра подвоїлася. Вчені звернули увагу на цей зсув і вирішили копнути глибше. Дані виявилися не лише показовими, а й подекуди обурливими. Дослідники проаналізували інформацію від понад 25 тисяч гетеросексуальних пар із 16 країн Європи за період з 2004 по 2022 рік. Результати змусили переглянути уявлення про зрілі стосунки. Найстабільнішими виявилися шлюби, в яких обидва партнери залишалися відносно здоровими. Навіть якщо чоловік хворів, а жінка продовжувала вести домашнє господарство, рівень розлучень залишався в межах “норми”.
Однак ситуація кардинально змінювалася, щойно здоров’я погіршувалося у жінки. Саме тоді ризик розлучення зростав найвідчутніше. Дослідники зафіксували чітку закономірність: якщо дружина через хворобу більше не може виконувати повсякденні домашні обов’язки, шлюб опиняється під загрозою. Чоловіки значно частіше не витримують тиску нової ролі — доглядальника. І тоді замість подружньої солідарності зростають прірва у стосунках та нерозуміння, що зрештою і стає юридичним завершенням історії. Автор дослідження зазначає, що це явище оголює старі моделі мислення, коли побутова відповідальність досі автоматично лягає на жінку, а її відсутність часто сприймається як “збій у системі”.
За словами Треверса, самі автори дослідження визнали, що ця тенденція потребує значно глибшого аналізу. Адже йдеться не лише про цифри, а про фундаментальні соціальні уявлення щодо обов’язків, догляду, емоційної підтримки та ролі жінки в подружньому житті. На жаль, навіть через десятиліття шлюбу, у багатьох випадках подружні обітниці виявляються сильними лише в теорії, тобто обіцянки “бути разом і в горі, і в радості” тримаються лише до першого серйозного випробування. Як бачимо, пізні розлучення стали своєрідним лакмусовим папірцем глибоко вкорінених стереотипів. У світі, який навчився говорити про рівність, шлюб у старшому віці часто залишається ареною нерівних очікувань. І коли здоров’я однієї зі сторін виходить з рівняння, стає зрозуміло, що не всі подружні союзи були побудовані на партнерстві. Деякі з них тримались лише доти, поки все працювало “як треба”.
Коли любов не витримує реформи: рекорд розлучень в Україні на початку незалежності
Перші роки незалежності в Україні запам’яталися багатьом як час змін, хаосу та боротьби за виживання. Історики зазвичай фокусуються на політичних трансформаціях, економісти — на гіперінфляції, підприємницькому бездоріжжі та відмові від радянської моделі господарювання. Та в тіні цих подій відбувався ще один тихий, але масовий крах подружніх союзів. І якщо сьогодні ми говоримо про шок війни як причину розлучень, то тоді цю роль відігравав шок економічний.
З 1991 по 1994 рік в Україні щороку розпадалося понад 200 тисяч шлюбів. І ця цифра поки що залишається рекордною. Це був період, коли родини буквально виживали: зарплати затримували на місяці, підприємства зупинялися, пенсії знецінювалися ще до того, як люди встигали їх отримати. На прилавках була порожнеча, у гаманцях зберігалися купони багаторазового використання, а в головах панувала невизначеність і страх перед завтрашнім днем. У таких умовах навіть найміцніші стосунки починали тріщати.
Зрозуміло, що домашній затишок базується не лише на романтиці й спільних вечерях. Його матеріальна основа у вигляді стабільності, даху над головою, можливістю заплатити за комунальні послуги має неабияке значення. Коли все це розсипається разом з ілюзіями, шлюби втрачають своє емоційне ядро. Додайте до цього спадок радянської патріархальної моделі, де чіткі ролі чоловіка та жінки визначались не партнерством, а функціональністю і коли один із партнерів “не тягнув”, або система вимагала неможливого, розрив ставав логічним, хоча й болючим кроком.
Особливо гостро цю кризу відчували молоді сім’ї, які встигли створитися на хвилі романтики або ще за інерцією радянських звичок. Молоде подружжя вступало в нову реальність без капіталу, і з дітьми на руках, без роботи або з роботою, яка нічого не гарантувала. Часто чоловіки першими втрачали стабільний дохід і впевненість у собі, а жінки, які ще й мали подбати про дітей, просто не витримували подвійного навантаження. У цих умовах шлюб втрачав будь-яку точку опори. Соціальні інституції, які могли б стати буфером, на той момент теж були дезорієнтовані. Служби захисту сім’ї ще не встигли сформуватись, а поради на кшталт “тримайтесь заради дітей” або “чоловік повинен терпіти” вже не працювали. У 90-х шлюб, як і економіка, переходив у режим дикого ринку, де все діяло за неписаним правилом “хто витримав — той вижив”. Цей період варто згадувати не лише як етап високої статистики розлучень, а як індикатор глибших соціальних потрясінь. Адже родина виступає чудовим віддзеркаленням будь-яких змін у країні. Коли в державі все летить шкереберть, сім’ї першими починають відчувати турбулентність. І вже потім це доходить до рівня уряду, законів або аналітики.
Сьогоднішня хвиля розлучень в Україні, зумовлена війною, є прямою паралеллю до кризи 90-х. Звісно фактори змінюються, але цілком природно, якщо родина залишається сам на сам зі своїми проблемами, вона починає розпадатися. Цей урок варто пам’ятати, адже лише ті суспільства, які зможуть підтримати родину в найважчі моменти, будуватимуть не просто державу, а соціальну довіру.
Інвестиції в любов: як за кордоном рятують сім’ї
У розвинених країнах давно зрозуміли, що до шлюбу не варто ставитися як до просто приватної справи двох людей. Там це соціальний капітал, який кожна держава намагається зберегти усіма можливими способами. Розлучення обходиться дорого і не лише морально. Тут виникають судові витрати, додаткові державні виплати, психологічні проблеми дітей, збільшення навантаження на систему охорони здоров’я. Тому там, де вміють рахувати, сім’ю підтримують не словами, а цілеспрямованими політиками.
У Норвегії, наприклад, ще до укладення шлюбу майбутнім подружжям пропонують пройти безкоштовні курси з сімейної комунікації. Майбутніх молодят навчають, як не втратити повагу в побуті, що робити у випадку фінансової напруги, як розв’язувати конфлікти без криків і образ. Після народження дитини держава надає обом батькам тривалу оплачувану відпустку. Держава не робить розподілу за статтю. Чим більше рівноваги в ролях, тим менше сварок і вигоряння.
У Франції подружжя, яке переживає кризу, може звернутися до спеціальних медіаторів (фахівців, які допомагають пройти через сімейні конфлікти, не доводячи справу до розлучення). Така допомога надається безкоштовно і підтримується державою. Пари не соромляться звертатися по підтримку, бо знають, що це не ознака слабкості, а крок до збереження нормального життя.
У Німеччині висуваються жорсткі умови для розлучення, якщо в сім’ї є діти. Суд завжди перевіряє, чи зробили сторони усе можливе, щоб зберегти шлюб. Якщо ні, то процес відкладають і направляють пару до спеціальної програми консультування. Усі витрати покриває держава. Також надається фінансова підтримка для батьків-одинаків, щоб дитина не залишалась у соціальній прірві. Тут думають наперед, бо добре знають, що дитинство в хаосі потім обертається для країни великими проблемами.
Звісно всі ці приклади не є ідеальними моделями. У Європі і США також розлучаються і подекуди часто. Але там зрозуміли, що сім’ї не розвалюються через відсутність любові. Найчастіше до розлучення призводять втома, нестача ресурсів, інформаційний вакуум і нездатність знайти допомогу в потрібний момент. І саме тут втручається система.
В Україні жодна з цих механік досі не стала нормою. Допомога психолога сприймається як розкіш, або навіть щось що викликає осуд і сором. Медіація у нашому суспільстві є справжньою рідкістю, а державна допомога обмежується одноразовими виплатами та паперовими довідками. Родина в кризі залишається сам на сам із проблемами і коли вже не витримує, стає ще однією цифрою в статистиці. Ймовірно, щоб розірвати це коло, Україні варто перестати сприймати інститут сім’ї як суто моральну категорію.
Цілком очевидно, що родини потребують планомірної підтримки: безкоштовних сімейних консультацій, реальної психологічної допомоги, доступних курсів для батьків, пільг для молодих пар і системного супроводу в складні періоди життя. Ніхто не заперечує того факту, що кохання має бути особистою справою, яка стосується лише двох. Але інфраструктура для його збереження все ж таки має знаходитися у сфері впливу державної політики, а також виховання сімейних цінностей. І поки інші країни будують мости там, де у нас усе ще ями, статистика розлучень не здивує, а лише підтвердить очевидне: триматися удвох важче, коли поруч немає системи, яка готова підставити плече.
