Розповідь матері українського військового: втрата дому, полон та підрив сина на міні (відео)

Такі історії завжди наповнені смутком і болем, кожен з цих людей є свідком і учасником подій, що писалася кров’ю та сльозами. Журналістам ІА “ФАКТ” разом з іншими ЗМІ вдалося поговорити з 64-річною Тетяною, яка живе у селі Снігурівка на Миколаївщині, що була окупована.

Тетяна прожила більшу частину свого життя (більше 50-ти років) в тихому та мальовничому селі Снігурівка, проте мирне існування цієї жінки було зруйноване не тільки раптовим вторгненням російських військ у лютому 2022 року, але й військовими діями на Донбасі у 2019 році, коли на фронт пішов її єдиний син, а чоловік захворів на рак та швидко помер. Син Тетяни, Андрій, добровільно відслужив там більше двох років, захищаючи рідну землю, був хоробрим і відданим солдатом, завжди на передовій та з вірою в перемогу, але війна не минула безслідно і одного разу він отримав важке поранення та сильну контузію, після чого був демобілізований.

Тетяна раділа поверненню сина, хоча їхнє спільне життя не було легким, бо вона ще довго допомагала йому пройти через складний період реабілітації. Також їх обох єднала спільна втрата – смерть чоловіка Тетяни і батька Андрія, яка залишила глибоку рану у їхніх серцях. Однак доля підготувала ще більше випробувань для цієї сильної жінки, бо менш, ніж за рік після повернення Андрія, розпочалася повномасштабна війна і окупація Снігурівки. Війна забрала у Тетяни не лише спокій, але й рідний дім: спочатку російські солдати вигнали їх з Андрієм з квартири та забрали усі документи та автомобіль, а потім дім, у якому вони жили з 1993-го року, було зруйновано влучанням ракет.

Тетяна втратила те, що будувала роками, але найболючішим ударом для неї стало захоплення в полон її сина через те, що він був колишнім військовослужбовцем. Разом з ним у катівні опинилися поліцейські, тероборонці, полонені військові та люди з органів управління, а жорстокість, яку вони усі зазнали у в’язниці в Новій Каховці, важко описати словами.

Жінка каже, що полонених піддавали нелюдським знущанням: їх постійно сильно били, залишали без їжі та води, знищували морально, тримали у жахливих умовах, змушуючи підписувати сфабриковані зізнання.

Тетяна зі сльозами на очах згадувала ті моменти, коли отримувала уривки інформації про сина. Кожен день був боротьбою за те, щоб він повернувся живим, та згодом Андрія, на відміну від багатьох інших, відпустили з полону. За поясненням чеченських та російських військових, Андрія звільнили через заслуги його предків, які колись виявили неабияку відвагу під час воєнних дій. По лінії матері, його дідусь служив в Афганістані. У той час, коли Радянський Союз боровся за вплив у регіоні, його дії неодноразово відзначалися командуванням, і він здобув репутацію відважного та здібного воїна. Другий дід Андрія, по лінії батька, загинув під час Другої світової війни у військах Радянського Союзу. Його героїзм також був увічнений у численних нагородах і пам’яті.

Після повернення з полону Андрій розповідав, як доводилося переживати кожен день, не знаючи, чи доживеш до наступного, але навіть його повернення не стало кінцем страждань, бо він отримав глибокі психологічні травми та серйозні поранення. Тетяна, незважаючи на власний біль та втому, підтримувала сина, віддаючи йому всю свою любов та турботу, що допомогло їм удвох дожити до деокупації Снігурівки. Здавалося б, настав час для відновлення і спокою, проте для Тетяни це був тільки початок для нових випробувань.

Її син, активний та відважний, після звільнення міста взяв на себе важливу місію – очищення території від мін та снарядів. Одного дня, під час розмінування сталася трагедія: Андрій наступив на міну–пелюстку і від першої детонації, одразу впав на ще одну міну. Два вибухи відібрали у нього обидві кінцівки лівої сторони тіла, а його мати Тетяна стала свідком того, як від її сина “залишилася половина”. Після вибуху хлопець, збожеволівши від болю, бігав вулицею, поки не приїхала швидка допомога.

Від того моменту, як Андрій зазнав такої великої втрати, Тетяні довелося знову боротися як за його життя, а також за майбутнє виживання них двох. В лікарні вона лежала в палаті разом з ним, їй дозволили там знаходитися за умови догляду за іншими постраждалими військовими. Травм та крові там було стільки, що психіка 63-річної жінки ледь витримала. Багато поранених вже немає в живих…

Для Андрія втрата обох кінцівок  та лівої сторони тіла поставила під сумнів його можливість повернутися до нормального та дієздатного життя, проте його дух не зламався – він вирішив боротися, намагаючись знайти нові способи відновлення, знаходячи підтримку у Тетяни.

Після чотирьох складних операцій та піврічної реабілітації Андрій і Тетяна нарешті повернулися до орендованого житла у своєму рідному містечку Снігурівка. Сьогодні Андрій вже вміє користуватися протезом ноги та адаптувався до життя з однією рукою. Для багатьох це може здатися непереборною перешкодою, але для нього це стало новою реальністю, з якою він зміг змиритися та навчитися жити.

Тетяна каже, що навіть після усіх цих випробувань життя продовжується. І хоча таке минуле важко забути, вони обидва шукають радість та сенс у кожному дні, бо переконані, що найстрашніше вже трапилося, і тепер вони готові жити повноцінним життям, не зважаючи на всі труднощі.

Ця історія є важливою згадкою про те, що навіть після великої біди та найтяжчих випробувань життя не закінчується. Розповідь Тетяни нагадує нам про важливість оптимізму та віри у майбутнє навіть у найтемніші часи. Вона та Андрій є прикладом того, як людський дух може подолати будь-які перешкоди та знайти радість у житті, незважаючи на все.