Саміт НАТО, що пройде 7–8 липня в Анкарі, стане однією з найважливіших міжнародних подій року. Формально йдеться про чергову зустріч лідерів 32 держав Альянсу. Насправді ж цей форум відбудеться у момент, коли система євроатлантичної безпеки переживає черговий етап трансформації. Війна Росії проти України триває вже понад чотири роки, країни НАТО суттєво нарощують оборонні бюджети, а повернення Дональда Трампа до Білого дому знову поставило питання про баланс відповідальності між США та європейськими союзниками.
Для Туреччини цей саміт має особливе значення. Через двадцять два роки після стамбульського саміту 2004 року Анкара знову приймає керівників Альянсу і прагне використати цей шанс для демонстрації власної ваги. Як зазначає Deutsche Welle, турецьке керівництво розглядає саміт не як суто дипломатичний захід, а як можливість закріпити за країною статус одного з ключових центрів сили всередині НАТО.
Анкара демонструє нові політичні амбіції
Підготовка до саміту сама по собі є політичним маніфестом. За інформацією Deutsche Welle, основні заходи проходять у новому комплексі Ay Yıldız, який уже називають “турецьким Пентагоном”. У столиці запровадили безпрецедентні заходи безпеки, змінили транспортні маршрути, обмежили проведення масових акцій, а вздовж маршрутів пересування іноземних делегацій встановили спеціальні конструкції, що приховують бідні райони міста.
Подібні заходи мають не лише практичний характер. Вони демонструють прагнення турецької влади представити країну як державу, здатну організовувати події глобального масштабу і претендувати на значно більший політичний вплив.
Президент Реджеп Таїп Ердоган протягом останніх років послідовно просуває курс, за яким Туреччина виступає самостійним центром ухвалення рішень, здатним одночасно підтримувати відносини із Заходом, країнами Близького Сходу, Центральної Азії та Чорноморського регіону.
Саміт НАТО став для Анкари можливістю ще раз продемонструвати цю багатовекторність.
Від “південного флангу” до одного з центрів ухвалення рішень
Туреччина входить до НАТО з 1952 року і традиційно розглядається передусім як ключова країна південно-східного флангу Альянсу. Проте останнє десятиліття суттєво змінило характер її участі.
Як наголошує Deutsche Welle, сьогодні Анкара прагне бути не лише військовим союзником, а й активним учасником врегулювання міжнародних криз. Саме Туреччина була одним із головних посередників під час укладення Чорноморської зернової угоди між Україною та Росією. Вона підтримує постійні контакти як із Києвом, так і з Москвою, одночасно залишаючись членом НАТО.
Окрему увагу турецьке керівництво приділяє дискусіям щодо майбутньої архітектури європейської безпеки. В Анкарі уважно стежать за прагненням Європейського Союзу розвивати власні оборонні можливості, однак наполягають, що така політика має доповнювати НАТО, а не створювати альтернативний центр безпеки. Туреччина також послідовно виступає за те, щоб країни, які не входять до ЄС, але є важливими союзниками, зберігали повноцінний вплив на формування спільної оборонної політики.
Дональд Трамп повертається до порядку денного НАТО
Однією з головних інтриг саміту стала участь президента США Дональда Трампа. За даними U.S. News & World Report, глава Білого дому прибуває до Анкари після святкування Дня незалежності США і планує зосередитися на трьох головних питаннях: війні в Україні, ситуації на Близькому Сході та збільшенні оборонних витрат союзників.
Вимога Вашингтона щодо нарощування оборонних бюджетів уже стала одним із центральних елементів американської політики в НАТО. Туреччина демонструє готовність відповідати цьому курсу. Анкара заявила про намір до кінця десятиліття довести оборонні витрати до п’яти відсотків ВВП, що відповідає новим довгостроковим орієнтирам Альянсу.
Турецькі медіа також приділяють особливу увагу американському президенту. За інформацією NTV, Дональд Трамп прибуває до Анкари разом із делегацією чисельністю близько тисячі осіб. До Туреччини заздалегідь доставили президентський лімузин The Beast і транспортні вертольоти. Саме американський президент залишається головною політичною фігурою нинішнього саміту, адже від позиції Вашингтона багато в чому залежить подальший розвиток європейської системи безпеки.
Водночас участь Дональда Трампа має для Туреччини й окремий двосторонній вимір. Для президента Реджепа Таїпа Ердогана саміт є нагодою продемонструвати, що турецько-американські відносини поступово виходять із затяжної кризи, яка визначала значну частину їхнього порядку денного впродовж останніх років. Її головним чинником стала закупівля Анкарою російських зенітно-ракетних комплексів С-400. Контракт із Москвою Туреччина підписала у 2017 році, а вже влітку 2019-го розпочалися поставки. У відповідь США виключили Туреччину з міжнародної програми винищувачів п’ятого покоління F-35, учасником якої вона була з початку її реалізації, та запровадили санкції відповідно до закону CAATSA. Вашингтон пояснював ці рішення тим, що одночасне використання російських С-400 і американських F-35 могло створити ризик витоку критично важливої інформації про новітні літаки до Росії.
Попри цей конфлікт, останні два роки сторони поступово відновлюють політичний і військовий діалог. Цьому сприяли ратифікація Туреччиною вступу Швеції до НАТО, схвалення США продажу Анкарі нових винищувачів F-16 та поглиблення співпраці в Чорноморському регіоні. Водночас питання С-400 залишається невирішеним, а повернення Туреччини до програми F-35 досі залежить від політичних домовленостей між Анкарою та Вашингтоном.
Саміт НАТО створює для Ердогана можливість просунутися у цьому діалозі. На тлі різкого збільшення оборонних витрат союзників і швидкого розвитку турецького військово-промислового комплексу Анкара прагне переконати США, що сьогодні є одним із найважливіших виробників озброєнь у НАТО та незамінним партнером для забезпечення безпеки Чорноморського регіону, Близького Сходу й Східного Середземномор’я. Для адміністрації Трампа, яка наполягає на посиленні внеску союзників у спільну оборону, така позиція Туреччини також відкриває простір для прагматичного перезавантаження відносин.
Оборонна промисловість стає одним із головних аргументів
За останні роки Туреччина значно змінила власні позиції на світовому ринку озброєнь. Як зазначає Deutsche Welle із посиланням на дані Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру (SIPRI), військові витрати країни перевищили 30 мільярдів доларів, а оборонний сектор об’єднує близько трьох тисяч підприємств.
Символом цих змін стали безпілотники Bayraktar, які здобули світову популярність після початку повномасштабної російської агресії проти України.
Показово, що цього року форум оборонної промисловості вперше включений до офіційної програми саміту НАТО. Очікується підписання нових контрактів між союзниками, що свідчить про дедалі більшу увагу Альянсу до виробничих можливостей країн-членів.
Генеральний секретар НАТО Марк Рютте також неодноразово підкреслював, що сучасне стримування визначається не тільки чисельністю армій, а й здатністю швидко виробляти сучасне озброєння та підтримувати безперервні ланцюги постачання.
Україна залишається одним із центральних питань
Хоча нинішній саміт не присвячений виключно Україні, саме російська агресія визначає значну частину його порядку денного. На офіційному сайті НАТО наголошується, що всі саміти Альянсу після початку повномасштабного вторгнення Росії підтверджували незмінну підтримку України та започаткували найбільше зміцнення колективної оборони з часів холодної війни.
Для Києва нинішній саміт має кілька важливих вимірів.
По-перше, саме тут союзники оцінюватимуть виконання рішень, ухвалених у Гаазі влітку 2025 року, зокрема щодо збільшення оборонних інвестицій та розвитку виробництва озброєнь.
По-друге, Анкара залишається одним із небагатьох майданчиків, який підтримує прямий діалог і з Україною, і з Росією. Саме Туреччина свого часу забезпечила реалізацію зернової ініціативи, а нині продовжує пропонувати свої посередницькі послуги для можливих переговорних форматів.
По-третє, особливого значення набуває Чорноморський регіон. Туреччина контролює протоки Босфор і Дарданелли відповідно до Конвенції Монтре, що робить її одним із ключових гарантів військового балансу в Чорному морі. Для України питання безпеки морських комунікацій, експорту продукції та стримування російського флоту безпосередньо пов’язані з політикою Анкари.
Водночас українська тема дедалі тісніше переплітається із загальною дискусією про майбутню систему європейської безпеки. Якщо ще кілька років тому основна увага приділялася постачанню озброєнь, то сьогодні союзники дедалі більше говорять про довгострокове виробництво боєприпасів, інтеграцію оборонних підприємств та формування стійкої промислової бази для підтримки України.
Однією з найбільш очікуваних подій саміту має стати зустріч президента України Володимира Зеленського з президентом США Дональдом Трампом. За інформацією Reuters, вона відбудеться на полях саміту перед запланованими подальшими контактами Трампа з російською стороною. Для Києва ці переговори мають особливе значення: Україна прагне зберегти підтримку Вашингтона на тлі дискусій про можливі шляхи завершення війни, тоді як для американського президента це можливість узгодити власне бачення дипломатичного процесу із позицією українського керівництва. З огляду на центральне місце українського питання в порядку денному Альянсу, результати цієї зустрічі можуть стати одним із найважливіших політичних сигналів усього саміту.
Саміт, який виходить за межі двох днів переговорів
Офіційна програма зустрічі доповнюється масштабними міжнародними дискусіями. Як повідомляє турецьке агентство Anadolu, одночасно із самітом проходить форум “Союзники в Анкарі”, організований Адміністрацією президента Туреччини спільно з Мюнхенською конференцією з безпеки та Фондом політичних, економічних і соціальних досліджень (SETA).
Учасники обговорюють питання розвитку європейської архітектури безпеки, оборонної промисловості, штучного інтелекту, кібербезпеки, гібридних загроз, Чорноморського регіону, війни в Україні, Близького Сходу та безпеки енергетичних маршрутів. Таким чином Туреччина прагне зробити Анкару не лише місцем проведення саміту, а постійним міжнародним майданчиком для стратегічного діалогу.
Саме ця обставина багато в чому пояснює нинішню політику Анкари. Туреччина намагається закріпити за собою роль держави, без участі якої дедалі складніше обговорювати ключові питання безпеки від Чорного моря до Близького Сходу. Саміт НАТО став для неї можливістю перетворити дипломатичне головування на довгостроковий політичний ресурс. Наскільки успішною виявиться ця стратегія, залежатиме не лише від підсумкового комюніке, а й від того, чи зможе Анкара після завершення саміту зберегти статус одного з головних посередників і впливових учасників формування нової системи європейської безпеки.
