Питання роз’єднаності в українському суспільстві завжди залишалося гострим, однак повномасштабна війна зробила його особливо відчутним. Те, що раніше здавалося латентними розбіжностями, у 2022–2025 роках проявилося як структурні соціальні тріщини, які впливають на здатність країни мобілізуватись і зберігати єдність у тривалому конфлікті. Волонтер, музикант і громадський діяч Денис Блощинський не лише констатує наявність цих розломів, а й намагається уважно вивчити їхню природу. У своїх роздумах він виокремлює дванадцять типів соціальних розмежувань, які, на його думку, формують сучасну карту внутрішньої напруги в Україні.
Денис Блощинський наголошує, що українське суспільство ніколи не було монолітним, і в цьому — не трагедія, а факт, із яким слід працювати свідомо. Кожен перелом, зазначає він, несе ризик, але також — потенціал для майбутнього зростання. За умови чесної діагностики та стратегічного втручання розлом може стати точкою посилення, а не руйнації.
1. Географічний розлам (тектонічний)
Блощинський вважає, що перший великий розрив в українському суспільстві має історичне коріння і пов’язаний із відмінностями у досвіді, що сформувався під впливом різних імперських традицій — Австро-Угорщини та Росії. Він нагадує, що протиставлення Сходу і Заходу України довгі роки було одним з улюблених інструментів політичної маніпуляції. Проте повномасштабна війна зрушила ці «тектонічні плити»: саме Схід і Південь стали епіцентром спротиву, а мільйони переселенців з прифронтових регіонів стали частиною життя західноукраїнських міст і сіл. Це призвело до переосмислення усталених уявлень.
2. Мовний розлам (відкрита рана)
У мовному питанні Блощинський бачить другу вразливу точку. Він зазначає, що, попри зростання підтримки української мови, залишаються напруження, які виникають на побутовому рівні: у транспорті, магазинах, освітніх закладах. Для багатьох україномовних це питання ідентичності, а для частини російськомовних — болісна вимога змінювати звичний спосіб життя. Українізація після 2022 року набрала нової сили, однак вже зараз стикається з зустрічною хвилею втоми, роздратування або мовчазного спротиву.
3. Релігійний розлам (боротьба за віру)
Третім джерелом розділення Блощинський називає релігійну сферу. Конфлікт змістився від протистояння між конфесіями загалом — до напруження всередині православ’я. Боротьба нині точиться між тими, хто підтримує Православну Церкву України, і тими, хто залишається вірним Московському патріархату. Він звертає увагу на те, що реальна міжконфесійна єдність найчастіше проявляється не в мирних умовах, а на фронті — в окопах, де священники різних конфесій служать одним і тим самим воїнам, і де суперечки втрачають зміст.
4. Між військовими і цивільними (дві реальності)
Блощинський виокремлює окрему лінію розмежування між тими, хто має досвід війни, і тими, хто живе у мирних містах. Ця прірва лише починає формуватися, але вже зараз породжує мовчазні, внутрішні конфлікти. Особливо болісним він називає момент, коли у свідомості людей з’являється запитання — «чому не я?» або «чому саме я?». Це питання може спричинити довготривалу моральну напругу в суспільстві.
5. Бюрократія проти досвіду (ветерани і система)
П’ятий розлом, за словами Блощинського, є конфлікт між ветеранами і державними структурами. Українська бюрократична система не готова до роботи з військовими, які повертаються з фронту. Він підкреслює, що чиновники мислять іншими категоріями, ніж ті, хто звик до швидких рішень і конкретних дій у зоні бойових дій. Для багатьох ветеранів саме контакт з державою стає джерелом нової травми, оскільки супроводжується байдужістю, зволіканням або формальним підходом.
6. Економічний розрив (прірва можливостей)
Шостим пунктом він називає економічну нерівність, що тягнеться ще з 1990-х років. Блощинський зазначає, що формування олігархічної системи й обслуговуючого її середовища створило в країні стійкий поділ між тими, хто має доступ до ресурсів, і тими, хто змушений боротися за базові можливості. Війна лише поглибила цю нерівність — через тіньові схеми мобілізації, нерівний доступ до медичних послуг і демонстративне споживання з боку частини еліт.
7. Місцеві і переселенці (свої серед чужих)
Блощинський вважає, що ще одним джерелом соціальної напруги є стосунки між внутрішньо переміщеними особами та місцевими громадами. Понад 3,7 мільйона українців стали вимушеними переселенцями, які конкурують за ті самі ресурси: житло, робочі місця, освітні послуги. Навіть при наявності гуманітарної підтримки, психологічно переселенці часто не відчувають себе частиною приймаючої спільноти.
8. Поколіннєвий конфлікт (конфлікт досвідів)
Блощинський нагадує, що розрив між поколіннями — не новий феномен, але війна додала йому нового звучання. Обмеження виїзду для чоловіків, особливо молодих, лише загострило напругу. Він пояснює, що між поколіннями формується відчуження не лише через різні цінності, а й через різне бачення самої війни, її сенсу і меж допустимого.
9. Центр і периферія (урбаністичний розлам)
У дев’ятому пункті Блощинський говорить про дисбаланс між великими містами та сільськими територіями. Він вказує на те, що війна значно посилила ці розбіжності: міста переповнені переселенцями, села спорожніли через мобілізацію, а якість послуг, особливо медицини й освіти, відрізняється кардинально. Ці розриви перешкоджають формуванню спільної політичної й культурної повістки.
10. Пасіонарії і патерналісти (ментальний розлам)
Блощинський виокремлює також розрив між активними громадянами і тими, хто сподівається на зовнішнє вирішення проблем.Війна зробила цей поділ очевиднішим: одні волонтерять, служать, створюють ініціативи, інші — зберігають позицію стороннього спостерігача, очікуючи, що хтось подбає за них. Цей конфлікт, на його думку, має глибоку психологічну природу.
11. Внутрішній поділ між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився (вина вцілілого)
Один з найглибших і найскладніших розломів, за оцінкою Блощинського, є напруга між тими, хто виїхав за кордон, і тими, хто залишився. Він підкреслює, що в основі цього поділу лежить не політична чи соціальна різниця, а екзистенційний досвід. Люди, які зберегли життя, починають відчувати провину або відчувають тиск з боку тих, хто лишився. Це формує глибокий психологічний бар’єр.
12. Психологічна межа (різні війни)
Останнім розривом Блощинський називає різницю між тими, кого війна травмувала безпосередньо, і тими, хто намагається жити «як раніше». Він зазначає, що травма, зокрема ПТСР, може охопити до 30% військових і переселенців, і ця травма стає суспільною, а не приватною проблемою. Люди живуть поруч, але — в різних реальностях.
На завершення Блощинський наголошує, що всі розломи, про які йдеться, не є сталими чи фатальними. Вони динамічні. Війна, зазначає він, виступає як підсилювач: робить старі тріщини глибшими, а також породжує нові. Але водночас вона може позитивно впливати на окремі з них. На думку Блощинського, у демографічному сенсі війна — це катастрофа. У соціальному ж аспекті — шанс.
Він нагадує, що в кожному з перелічених розламів, попри біль, розпач і руйнування, приховано також колосальний потенціал для зростання. За його словами, кістка, що зростається після перелому, стає у місці зрощення значно міцнішою. Але це можливо лише за тієї умови, якщо сам перелом було правильно діагностовано, а лікування проведено фахово. Якщо натомість необхідне оперативне втручання, його слід виконувати, щоби людина не залишилася з інвалідністю.
Він переконаний, що для кожного з цих розламів можна і треба розробляти власні програми та стратегії. Проте, наголошує він, ці стратегії не мають народжуватись спонтанно. Вони мають стати результатом глибокої, чесної роботи над ідеями подолання, над осмисленням не лише причин, а й причин причин — того, що породило ці розриви. Це має бути свідома, цілеспрямована робота: з аналізом, рефлексією, уважним ставленням до наслідків і спробами на них впливати.
Блощинський підсумовує, що саме такий вибір зараз стоїть перед українським суспільством. Ми можемо стати сильнішими, зціливши свої переломи. Або ж перетворитися на хронічно травмовану систему, яка надовго втратила життєво важливі функції. Все залежить від нашої уваги, нашої волі та нашої праці. Адже на кону — не просто майбутній розвиток. На кону — здатність не втратити людяність.
