Скільки коштує година життя: що рейтинг зарплат за $1000 говорить про глобальну економіку (продовження)

ІА “ФАКТ” вже писало, що різниця між країнами полягає не в тому, хто більше старається, а в тому, чия година праці підсилена капіталом, технологіями, сильними компаніями й доступом до багатих ринків. Люксембург продає світу фінансові послуги, Швейцарія – фарму й високотехнологічну продукцію, тоді як країни, прив’язані до сировини, простого складання або дешевої робочої сили, часто не можуть зробити працю масово дорожчою.

Але продуктивність – лише частина відповіді. Ціну години визначають і правила гри: суди, податки, тіньова зайнятість, колективні договори, захист працівника й можливість бізнесу працювати формально. Там, де люди працюють без контрактів, а компанії не довіряють правилам, праця дешевшає не тільки економічно, а й політично: працівник має менше сили, бізнес менше інвестує, а країна застрягає в моделі дешевого часу.

$1000 як особистий стрес-тест

$1000 ще не багатство, але це вже запас, який може відділити людину від дорогого кредиту, позики в родичів, відкладеного лікування або вимушеної згоди на погану роботу. Для когось це ремонт автомобіля чи техніки, для когось – оренда, навчання, релокація, медичні витрати або перший внесок у малу справу.

Навіть у багатих країнах цей поріг болючий. Федеральна резервна система США у звіті про економічне становище домогосподарств за 2025 рік повідомила, що 63% дорослих могли б покрити непередбачену витрату у $400 готівкою або її еквівалентом. 

Bankrate у звіті 2026 року використовує вищий поріг – $1000 – і показує ще жорсткішу картину: лише 47% американців мають достатню ліквідність або доступ до коштів, щоб упоратися з такою непередбаченою витратою. 

У Євросоюзі у 2024 році третина населення не могла самостійно впоратися з непередбаченими фінансовими витратами. На глобальному рівні Світовий банк у Global Findex 2025 зазначає, що лише 56% дорослих у світі могли б надійно отримати додаткові гроші в надзвичайній ситуації. Для майже половини дорослого населення планети фінансова подушка залишається не нормою, а дефіцитом. 

Інфляційний шок 2021–2023 років зробив цю межу ще більш відчутною. Після пандемії, енергетичної кризи й повномасштабного вторгнення Росії в Україну багато людей формально отримували більше грошей, але їхня година купувала менше. Міжнародна організація праці оцінює, що глобальна реальна зарплата у 2022 році впала на 0,9%. У розвинених країнах G20 реальні зарплати знизилися на 2,8% у 2022 році й ще на 0,5% у 2023 році; лише у 2024 році вони повернулися до зростання, але тільки на 0,9%. 

У першому кварталі 2025 року реальні зарплати вже зростали у 33 із 37 країн ОЕСР, для яких були доступні дані, із середнім приростом 2,5%. Але у 18 із цих 37 країн вони все ще залишалися нижчими, ніж у першому кварталі 2021 року. Це пояснює, чому суспільне невдоволення доходами не зникає одразу після сповільнення інфляції: нижча інфляція означає, що ціни ростуть повільніше, а не те, що вони повернулися назад. 

Особливо болісним був склад інфляції. У 2022 році річна інфляція в ЄС сягнула 9,2%, тоді як у 2021 році становила 2,9%. Найбільше дорожчали речі, від яких важко відмовитися: житло, вода, електроенергія, газ та інші види палива – на 18%, транспорт – на 12,1%, продукти харчування та безалкогольні напої – на 11,9%. Для домогосподарств із нижчими доходами це було важче за середній індекс, бо саме їжа, комунальні послуги й транспорт займають більшу частину їхнього бюджету.

Окремою пасткою стало житло. У 2010–2024 роках ціни на житло в Євросоюзі зросли на 53%, оренда – на 25%, тоді як загальна інфляція за цей період становила 39%. У 2024 році домогосподарства єврозони в середньому витрачали 19% доходу на житло. Тому висока зарплата в багатій країні не завжди означає легке життя, адже оренда, іпотека, страхування, транспорт і догляд за дітьми швидко з’їдають частину переваги.

Це важливо, щоб не ідеалізувати Захід. Багата країна в середньому краще монетизує працю, але всередині неї $1000 мають різну вагу. У 2024 році 8,2% працюючих дорослих у Євросоюзі були під ризиком бідності. У Люксембурзі, одному з лідерів рейтингу за швидкістю заробітку $1000, цей показник був найвищим в ЄС– 13,4%. У США, за даними Бюро статистики праці, медіанна річна зарплата фінансових менеджерів у травні 2024 року становила $161 700, зареєстрованих медсестер – $93 600, а працівників швидкого харчування й касових зон у 2025 році – $32 150. Одна країна, але дуже різна ціна години.

Міграція, Україна і головна пастка відбудови

Коли одна й та сама людина після переїзду може заробляти в кілька разів більше, це означає, що ринок оцінює не лише її навички, а й місце, де ці навички застосовуються. У дослідженнях міграції це називають “премією за місце”: різницею в оплаті праці для людей із подібними характеристиками, які працюють у різних країнах. 

Дослідження Майкла Клеменса, Клаудіо Монтенегро й Ланта Прітчетта показувало, що для типового працівника з Перу, який був готовий працювати у США, виграш становив приблизно 2,6 раза; для працівника з Філіппін – 3,5 раза; для Гаїті – понад 7 разів. Змінюється не людина, а економічне середовище навколо неї. 

Це пояснює, чому міграція є не лише приватною стратегією, а й глобальним перерозподілом доходів. У 2024 році у світі було близько 304 млн міжнародних мігрантів, тобто 3,7% населення планети. Міжнародна організація з міграції оцінює глобальні грошові перекази мігрантів у 2024 році приблизно в $905 млрд, із яких $685 млрд надійшли до країн із низькими й середніми доходами. Для родин це часто приватна система страхування. Для країн походження – підтримка споживання, але й втрата людей, у яких уже вкладено освіту й професійний потенціал. 

Але переїзд не дає автоматичного доступу до середньої зарплати країни призначення. У 2023 році в ЄС працевлаштовані громадяни країн поза Євросоюзом були майже вдвічі частіше надкваліфікованими для своєї роботи, ніж громадяни країни проживання: 39,4% проти 20,8%. 

Людина може потрапити в економіку, де година в середньому дорожча, але спершу продавати свою годину зі знижкою – через мову, документи, невизнані дипломи, слабші соціальні зв’язки або дискримінацію. 

Це створює стратегічну пастку для країн середнього доходу. Світовий банк у World Development Report 2024 пише, що на кінець 2023 року 108 країн перебували в категорії середнього доходу; у них жили близько 6 млрд людей. Від 1990-х лише 34 економіки змогли перейти до високодохідного статусу. З 1970 року дохід на душу населення в медіанній країні середнього доходу так і не піднімався вище 10% рівня США. 

Модель дешевої праці перестає працювати, бо завжди є дешевші юрисдикції. Модель інноваційної економіки ще не сформована, бо для неї потрібні суди, конкуренція, освіта, капітал, сильні компанії й держава, яка підтримує складні проєкти, а не перетворює їх на ренту. 

Після війни Україна опиниться саме перед цим вибором. За офіційним курсом Нацбанку на 23 червня $1000 дорівнює близько 45 тис. грн, тобто приблизно 1,5 середньої зарплати штатного працівника, якщо брати показник Держстату за квітень 2026 року – 30 515 грн. Це гроші на ремонт, лікування, оренду, релокацію, техніку, підтримку родини військового або кілька тижнів запасу після втрати роботи. 

Війна змінила не тільки інфраструктуру, а й ринок праці. Руйнування підприємств, релокація бізнесу, мобілізація, виїзд мільйонів людей за кордон і небезпека у прифронтових регіонах звузили пропозицію робочої сили. Водночас армія, відбудова, логістика, енергетика й оборонне виробництво потребують дедалі більше людей. Польський Центр східних досліджень зазначав, що між жовтнем 2023 року і лютим 2026 року кількість найманих працівників зменшилася в усіх областях України, крім Києва; у Донецькій області падіння становило 47%, у Херсонській – 31,6%, у Запорізькій – 24%.

Дефіцит кадрів може підштовхувати зарплати вгору. Нацбанк прогнозував, що темпи зростання реальних зарплат із 2026 року стабілізуються приблизно на рівні 6–7% на рік. Але просто платити більше замало. Якщо бізнес не має доступу до технологій, кредитів, стабільної енергії, логістики, навчених кадрів і ринків збуту, зростання зарплат швидко перетворюється на зростання витрат і цін. Стала відповідь – не дефіцит людей, а вища продуктивність. 

Масштаб відбудови робить це питання практичним. П’ята швидка оцінка збитків і потреб, підготовлена урядом України, Світовим банком, Європейською комісією та ООН, оцінила потреби відновлення й реконструкції України у $587,7 млрд на 10 років – майже 3 прогнозовані валові внутрішні продукти країни за 2025 рік. Ці гроші можуть або відновити стару модель дешевої праці, або стати важелем структурної зміни. 

Українська година праці стане дорожчою не від самого факту відбудови, а від того, які сектори виростуть у її процесі. Це можуть бути оборонні технології, агропереробка, інженерія, енергетика, логістика, цифрові послуги, енергоефективність, децентралізована генерація, управління великими проєктами й інтеграція з ринком Євросоюзу. Але лише за умови, що відбудова не зведеться до бетону, підрядів і тимчасового попиту на робочі руки.

Політичний висновок із цієї теми простий і неприємний. Держава не може наказати годині праці стати дорожчою. Мінімальна зарплата без продуктивності тисне на бізнес. Освіта без робочих місць веде до міграції. Інвестиції без судів і конкуренції стають рентою. Підтримка бізнесу без захисту працівника консервує нерівність. Технології без перекваліфікації залишають частину людей за бортом.

Для України після війни питання буде не в тому, чи з’явиться робота. Робота з’явиться. Питання в тому, чи буде це робота, яка знову продає дешевий час, чи робота, у якій година людини підсилена технологіями, капіталом, правилами й доступом до ринків. Бо країни стають багатими не тоді, коли їхні громадяни працюють більше, а тоді, коли час їхніх громадян перестає бути дешевим.

Тетяна Вікторова