Медицина в Україні вже багато років перебуває в стані хронічної кризи. Системні проблеми — від зношеної інфраструктури й застарілого обладнання до катастрофічної нестачі кадрів — залишаються невирішеними, а з початком повномасштабної війни тиск на систему охорони здоров’я лише зріс. Особливо гостро ця криза відчувається у віддалених і прифронтових регіонах, де лікарні працюють на межі можливостей, а жителі мають обмежений доступ до навіть базових медичних послуг. Паралельно з цим триває міграція медичних працівників за кордон: низькі зарплати, втома, відсутність соціальних гарантій — усе це змушує фахівців залишати країну в пошуках кращих умов. На тлі цих викликів особливої ваги набуває ухвалення закону № 6013, який Верховна Рада прийняла ще в січні 2025 року. Станом на березень він поступово починає діяти як інструмент, що має на меті змінити правила гри в системі охорони здоров’я.
Що передбачає закон
Закон передбачає зміни у сфері фінансування, регулювання трудових відносин медперсоналу, впровадження мотиваційних механізмів для роботи в сільській місцевості та посилення ролі громад у формуванні мережі медичних послуг. Його реалізація — це не лише спроба відповісти на виклики сьогодення, а й крок до створення більш стійкої, доступної та ефективної медичної системи. У контексті нинішнього навантаження на медицину — цей закон стає ключовим для її виживання.
Ухвалений Верховною Радою закон № 6013 фактично став вироком для системи безкоштовної медицини в Україні. Він передбачає, що комунальні медичні та соціальні установи тепер можуть перетворюватися на приватні господарські товариства. Тобто лікарні, психоневрологічні диспансери, геріатричні пансіонати та інші соціальні заклади перестають бути державними або комунальними структурами, а натомість отримують статус підприємств, що працюють за законами ринку. Цей закон не просто змінив форми власності медичних і соціальних установ, а, власне, підхід до них. Тепер медицина і соціальна допомога перестають бути правом і перетворюються на товар.
Тобто, ухвалення цього закону ознаменувало нову еру в українській медицині — еру комерції, де на перший план виходять фінансові показники, а не життя та здоров’я пацієнтів. Відтепер комунальні лікарні та соціальні установи перестають бути громадським надбанням і перетворюються на господарські товариства. Фактично це означає, що принцип “медицина для всіх” поступається місцем суворій ринковій логіці: плати або залишайся без допомоги. Це рішення офіційно закріплює те, що на практиці українці відчували вже давно. Безкоштовна медицина поступово зникає, а отримати якісне лікування без значних фінансових витрат стає неможливим. Якщо раніше пацієнти сплачували за аналізи, ліки та “благодійні внески”, то тепер сам факт існування лікарні як соціального інституту стає під питанням. Закон запустив процес, наслідки якого будуть відчутні вже в найближчі роки. Проте головне питання не в тому, як швидко зміниться система, а в тому, хто заплатить найвищу ціну за ці зміни. І, схоже, що ця ціна вимірюватиметься не лише грошима.
З одного боку, реформа відкриває можливості для залучення інвестицій, покращення умов у лікарнях, підвищення зарплат медперсоналу. Але з іншого – комерційний підхід у сфері, де ключовим має бути не прибуток, а допомога людям, може мати катастрофічні наслідки. Відтепер керівники цих установ можуть залучати приватних інвесторів, продавати майно та встановлювати тарифи на послуги. Державне фінансування, яке і так було недостатнім, поступово зникатиме, а значить – вартість лікування та догляду для пацієнтів і їхніх родин зросте. Якщо раніше ці заклади працювали як частина соціальної системи, то тепер вони змушені самі заробляти на своє існування. І це ставить під загрозу тих, хто не може заплатити.
Закон, що поставив під удар найвразливіших
Найсерйозніші ризики реформи відчують саме ті, хто потребує допомоги найбільше: люди з психічними захворюваннями, важкохворі, літні люди, особи з інвалідністю. Наприклад, психоневрологічні диспансери надають допомогу пацієнтам із важкими психічними розладами, багатьом із яких потрібен постійний догляд та лікування. Ці установи не приносять прибутку, адже більшість їхніх пацієнтів не мають змоги платити за лікування, а їхні родини часто не можуть забезпечити необхідний догляд. У разі приватизації диспансери будуть змушені або скорочувати послуги, або підвищувати ціни. Це призведе до масового закриття відділень, скорочення персоналу та збільшення кількості людей з психічними розладами, які залишаться без допомоги.
У багатьох країнах подібні реформи призводили до катастрофічних наслідків: пацієнтів масово виписували без можливості отримати альтернативне лікування, що підвищувало рівень бездомності, злочинності та суїцидів. Україна ризикує повторити цей же самий сценарій.
Не варто забувати і про геріатричні пансіонати – будинки для літніх людей, які не мають родичів або потребують постійного догляду. Більшість мешканців таких закладів живуть за рахунок державного фінансування. Після перетворення цих установ на комерційні організації вартість перебування в них зросте в рази, і багато пенсіонерів просто не зможуть собі цього дозволити. Альтернатива для них – опинитися на вулиці або стати тягарем для родичів, які не мають ресурсів для їх догляду. Слід зазначити, що західні країни, які перейшли на приватну модель геріатричного догляду, вже стикаються з кризою: місць у будинках для літніх людей катастрофічно не вистачає, а умови в недорогих закладах стають жахливими через економію на персоналі. Тепер Україна ризикує опинитися в тій самій ситуації.
Та все ж таки особливо вразливими є люди з тяжкими хронічними захворюваннями, зокрема онкологічні хворі, пацієнти з інсультами, паралічем, діабетом та іншими станами, що вимагають тривалого лікування та постійного догляду. Вони часто залежать від державної підтримки, адже лікування дороге, і не кожен може його собі дозволити. Якщо такі заклади почнуть працювати за комерційними принципами, то платити доведеться за кожну процедуру, кожен день перебування, кожну послугу. Держава може частково компенсувати витрати для певних категорій населення. Але навряд чи цих коштів буде достатньо.
Ймовірно, що у перші роки після впровадження змін лікарні, диспансери та пансіонати ще зможуть працювати за старими правилами, але поступово вони змушені будуть або шукати прибуткові моделі (підвищувати ціни, скорочувати витрати, закривати неприбуткові відділення), або просто закриватися. Це призведе до масового скорочення доступу до медичних і соціальних послуг, особливо в регіонах, де альтернатив просто немає.
Чиновникам треба зрозуміти, що втрата доступного лікування в Україні – це не абстрактна загроза, а цілком реальна перспектива, яка зачепить кожного, хто одного дня зіткнеться з хворобою, старістю чи потребою в соціальній допомозі. І питання вже не в тому, чи виживе медицина після таких реформ, а в тому, як виживати без неї.
Медицина України: від незалежності до війни
Українська медицина після 1991 року пройшла кілька ключових етапів: розпад радянської системи, хронічне недофінансування, перші реформи, а згодом – випробування війною. Від безкоштовної, але дефіцитної медицини 90-х до спроб впровадження страхової моделі та реформи фінансування, система охорони здоров’я змінювалася, однак так і не змогла повністю позбутися корупції, бюрократії та нестачі ресурсів. Повномасштабна війна лише загострила ці проблеми, додавши до них нові виклики.
У спадок від СРСР Україна отримала розгалужену систему лікарень, поліклінік і санаторіїв, яка формально залишалася безкоштовною. Однак уже в перші роки незалежності стало зрозуміло, що без належного фінансування ця модель не зможе існувати. З кожним роком держава чомусь ігнорувала потреби медицини і виділяла все менше грошей, лікарі працювали за мізерні зарплати, а обладнання застарівало. Відчувався значний дефіцит ліків. Пацієнти змушені були купувати майже все – від бинтів до анестезії. Неофіційні платежі вже давно стали традиційними в українській системі медичного обслуговування. Особливо сильно потерпали від неуваги з боку держави невеликі населені пункти, де доступ до медицини був мінімальним.
У цих умовах українська медицина працювала не завдяки, а всупереч. Лікарі часто виживали за рахунок підробітків, а лікарні – саме завдяки “допомозі” від пацієнтів або місцевої влади.
Початок 2000-х років не приніс кардинальних змін, але економічна стабілізація дозволила хоча б частково збільшити фінансування медицини. У 2011 році стартувала реформа, яка мала зробити медицину більш ефективною. Основні зміни, які вона принесла:
- скорочення кількості лікарень на користь створення багатопрофільних госпітальних округів;
- запровадження сімейної медицини та перші кроки до страхової моделі;
Проте реформа не встигла принести суттєвих результатів. Вона супроводжувалася закриттям лікарень та звільненнями лікарів, що викликало сильний спротив. Зрештою, після Революції Гідності зміни були скасовані.
У 2017-2019 роках нова команда Міністерства охорони здоров’я (МОЗ) взялася за радикальні зміни, розпочавши фінансування за принципом “гроші йдуть за пацієнтом”. Держава більше не утримувала лікарні, а платила за конкретні послуги. В цей період створюється Національна служба здоров’я України (НСЗУ) – орган, який укладає контракти з медзакладами. Сімейні лікарі починають підписувати зі своїми пацієнтами електронні декларації. З одного боку, система стала прозорішою: пацієнти отримали офіційний список безкоштовних послуг, зникла прив’язка до “прописки”. З іншого боку, лікарні змушені були шукати фінансування самі, а багато неприбуткових установ опинилися під загрозою закриття.
У період з 2020 по 2021 рік пандемія COVID-19 стала причиною кризи, яку українська медицина не витримала. Коронавірус оголив слабкі місця реформи. Через низькі зарплати та надлюдське навантаження багато медиків виїхали за кордон або змінили професію, що стало причиною браку персоналу. Лікарні гостро потерпали від нестачі апаратів штучної вентиляції легень, кисню та навіть захисних костюмів. В той час держава нерівномірно розподіляла кошти, надаючи допомогу лікарням лише за “COVID-пакетами. А інші пацієнти залишилися без допомоги. Пандемія стала лакмусовим папірцем, який вказав на вразливість та недоліки реформованої системи.
Починаючи з 2022 року, внаслідок повномасштабного вторгнення РФ, українська медицина перебуває в екстремальних умовах. Станом на 2024 рік ворог наніс великих збитків системі охорони здоров’я України:
- зруйновано медичних закладів – 195;
- пошкоджено медичних закладів – 1523;
- пошкоджено авто екстреної допомоги – 103;
- знищено авто екстреної допомоги – 258.
Інфраструктура зазнала наступного збитку:
- зруйновано повністю – 14% медичних закладів;
- частково пошкоджено – 48% медичних закладів;
Найбільша кількість зруйнованих медичних закладів зафіксована у Харківській області – 348. У Херсонській області – 204, а у Донецькій області – 257.
40% атак стали причиною ускладнення умов надання первинної медичної допомоги мешканцям прифронтових зон, а 15% атак зруйнували центри екстреної медичної допомоги. Експерти оцінили збитки охорони здоров’я від нанесених атак в розмірі 3,12 млрд доларів.
Значний дефіцит відчувається і у забезпеченні кадрів. Медики почали виїжджати з України ще з початку пандемії. Так, за підрахунками експертів, протягом 2020 р. через незадовільні умови праці такі як відсутність засобів індивідуального захисту, різке зростання робочого навантаження, застаріла матеріально-технічна база звільнилось понад 34 тис медичних працівників.
За даними дослідження Українського центру охорони здоров’я, станом на кінець 2022 року у медичних закладах, підпорядкованих МОЗ, стало на 6300 лікарів менше, ніж на кінець 2021 року. На 35 тис скоротилася кількість молодшого і середнього медичного персоналу (медсестер, медбратів, фельдшерів, санітарів). Сьогодні найменш укомплектованими є зони бойових дій – Донецька, Луганська, Херсонська та Миколаївська області. Дуже гостро відчувається проблема по всій території країни у сільській місцевості, де лікарів завжди бракувало і у мирний час.
Ускладнює розвиток медичної галузі й старіння кадрів – майже чверть лікарів (23,6 %) та 11 % середнього й молодшого медичного персоналу досягли пенсійного віку.
Нині Україна наближається до моделі, де медицина частково безкоштовна, але пацієнти змушені платити за більшість послуг. Війна пришвидшила модернізацію, але поглибила кадрову кризу та посилила розрив між рівнем медицини в містах і селах.
Попереду – боротьба за збереження хоча б мінімальних соціальних гарантій. Якщо держава не знайде механізмів підтримки лікарень та соціальних закладів, система ризикує скотитися до сценарію, де якісне лікування стане доступним лише тим, хто може за нього заплатити.
Медицина за кордоном: скільки коштує здоров’я і хто платить
Як свідчить досвід зарубіжних країн, там медицина знайшла баланс між державною підтримкою, приватними інвестиціями та внесками громадян. Жодна країна не має повністю безкоштовної системи, але й не залишає своїх найвразливіших громадян без допомоги. Особливо це стосується психоневрологічних диспансерів, геріатричних пансіонатів та закладів для людей із тяжкими захворюваннями – структур, які завжди працюють у збиток і потребують значних бюджетних дотацій.
Психіатрична допомога – одна з найдорожчих медичних послуг у світі. Це не просто лікування, а довготривалий догляд, реабілітація, соціалізація, а іноді й довічне утримання пацієнтів. Через це більшість психіатричних лікарень і диспансерів у розвинених країнах фінансуються державою або благодійними фондами. У країнах Європи та Північної Америки психіатричні клініки розділені на державні, приватні та благодійні.
Державні заклади фінансуються з податків і приймають пацієнтів безкоштовно або за символічну оплату. Приватні лікарні працюють за страховими полісами або пряму оплату. Але навіть у найбільш комерціалізованих системах (наприклад, у США) існують спеціальні державні програми для утримання психічно хворих, які не можуть самостійно оплачувати лікування. Закриття чи приватизація таких закладів завжди закінчується однаково: хворі опиняються на вулиці або у в’язницях. Саме тому більшість країн не намагаються заробляти на психіатричній допомозі, а підтримують її за рахунок державних субсидій.
Літні люди – ще одна категорія, яка не може “відпрацювати” витрати на своє лікування і догляд. У більшості розвинених країн існують три рівні утримання пенсіонерів:
- державні будинки для літніх людей – фінансуються з бюджету та призначені для тих, хто не має коштів на приватний догляд. Тут умови можуть бути скромними, але вони забезпечують базовий рівень допомоги;
- приватні геріатричні центри – дорожчий варіант для тих, хто має страхові виплати або сім’ю, готову оплачувати послуги;
- домашній догляд за державний кошт – у багатьох країнах існують програми, за якими держава частково або повністю покриває витрати на доглядальників, які допомагають літнім людям вдома.
У країнах ЄС та Канаді геріатричні пансіонати значною мірою фінансуються державою, навіть якщо вони формально є приватними установами. Пенсіонери, які не можуть собі дозволити платити, отримують субсидії або право на безкоштовне перебування у таких закладах.
У США ситуація складніша, бо існуюча там державна програма Medicaid покриває витрати на геріатричний догляд тільки для найбідніших, тоді як середній клас змушений продавати нерухомість або витрачати всі накопичення, щоб оплатити місце в пансіонаті. Саме через це більшість американських пенсіонерів намагаються якомога довше жити вдома, а система медичного страхування враховує довготривалий догляд та витрати на пацієнта.
Онкологічні хворі, люди з тяжкими неврологічними або генетичними захворюваннями, паралізовані пацієнти потребують тривалого лікування та реабілітації. Зрозуміло, що це коштує дорого, а в багатьох випадках ніколи не окупається. Європейські країни та Канада фінансують такі установи переважно через податки та страхові фонди. У Німеччині, наприклад, лікарні, які приймають пацієнтів з важкими діагнозами, отримують додаткові виплати від держави, оскільки догляд за такими хворими обходиться значно дорожче, ніж звичайне лікування. У Франції та Великій Британії існують спеціальні соціальні хоспіси, де важкохворі можуть отримати медичну допомогу безкоштовно або за мінімальну плату. Держава компенсує ці витрати за рахунок медичних податків і національних страхових фондів.
А от США – виняток: там лікування важкохворих переважно лягає на плечі приватних страхових компаній. Програма Medicaid покриває лише базові витрати для найбідніших, а ті, хто не проходить за критеріями, змушені самі знаходити кошти або розраховувати на благодійні організації.
Досвід інших країн показує, що приватизація медицини – це не абсолютне зло, але й не панацея. Там, де ринок повністю замінив державну підтримку, медицина стала недоступною для широких верств населення. І навпаки, у країнах із сильною державною участю навіть приватні клініки отримують державні дотації, щоб забезпечити доступність послуг для найбідніших.
Головний урок, який можна винести з міжнародного досвіду, полягає в тому, що медична та соціальна допомога для найбільш вразливих категорій населення ніколи не може бути повністю комерційною. Вона або фінансується державою, або лягає на плечі родин і благодійних організацій, що призводить до соціальної кризи.
Як бачимо, українська медицина сьогодні опинилася на роздоріжжі. Формально вона все ще залишається безкоштовною, але реальність говорить інше: гроші потрібні на все – від аналізів до операцій. Закон №6013, який відкриває двері для приватизації лікарень і соціальних закладів, лише пришвидшує цей процес. Держава, схоже, поступово знімає з себе відповідальність за здоров’я громадян, перекладаючи її на плечі самих українців, а точніше, їхніх гаманців.
У цьому немає нічого нового, так сталося в багатьох країнах, які перейшли до ринкової економіки. Але всюди, де медицину повністю віддали на відкуп бізнесу, зросла смертність серед бідних, а якість лікування залежить не від лікарів, а від розміру банківського рахунку. Україна ще має шанс уникнути цього сценарію, але якщо медичні заклади стануть просто ще одним видом бізнесу, то вже дуже скоро лікування перестане бути правом, а перетвориться на привілей.
