Стрілянина і напади з ножами в школах: як формується нова хвиля насильства в Європі та Україні
Навчальні заклади, які десятиліттями сприймалися як місця безпечного отримання освіти і розвитку дітей, дедалі частіше стають простором смертельної небезпеки. Стрілянина, напади з ножами, спроби терору в школах, ліцеях і коледжах перестали бути поодинокими трагедіями у США. В останні роки подібні інциденти дедалі частіше фіксуються в Європі — у Німеччині, Франції, Австрії, скандинавських країнах. Відголоски цієї небезпечної хвилі дедалі чіткіше починають з’являтися й в Україні, особливо в умовах воєнного часу, коли загальний рівень агресії в суспільстві, доступність зброї та психологічна напруженість створюють додаткові ризики навіть у шкільних стінах. Останні епізоди, коли школярі приносять до навчальних закладів ножі, пневматичну зброю чи демонструють жорстоку поведінку, показують, що країна входить в той самий простір проблем, який існує за кордоном. Чому насильство в школах більше не є рідкістю? Які глибокі причини стоять за цією тенденцією? Чи можуть держава і суспільство достатньо запобігти перетворенню навчальних закладів на зони ризику?
Як триває і поширюється міжнародна хвиля насильства в навчальних закладах, що зачіпає Україну
За останні два десятиліття шкільне насильство зі застосуванням вогнепальної та холодної зброї стало трагічною тенденцією, яка зараз продовжує розвиватися й набуває дедалі більш системного характеру. При чому напади здійснюють переважно самі учні або колишні вихованці навчальних закладів. Те, що колись здавалося винятковою американською трагедією, поступово перетворилося на проблему міжнародного масштабу.
У США сформувалась трагічна послідовність нападів у навчальних закладах, які стали частиною стабільної статистики внутрішнього насильства. Так, 20 квітня 1999 року один з найбільших епізодів шкільних стрілянин стався у місті Літтлтон, штат Колорадо. Двоє старшокласників — Ділан Кліболд та Ерік Гарріс — відкрили вогонь у стінах своєї школи. Жертвами стали 13 осіб, ще 21 людина отримала поранення різного ступеня тяжкості. Після нападу обидва нападники вчинили самогубство. Ця трагедія стала першим масовим вбивством у школі, яке отримало широкий суспільний і медійний резонанс у США, і фактично запустила публічну дискусію про шкільне насильство в американському суспільстві.
Крім того, 14 грудня 2012 року, сталася одна з наймасовіших трагедій у початкових школах США — стрілянина в школі Сенді-Хук у місті Ньютаун, штат Коннектикут. Нападник, озброєний автоматичною гвинтівкою, відкрив вогонь по дітях і персоналу початкової школи. Загинули 26 людей, зокрема 20 дітей молодшого шкільного віку.
Черговий епізод шкільної стрілянини відбувся у квітні 2025 року у місті Даллас, штат Техас. Цього разу напад не призвів до загибелі, але наслідки були серйозними. Четверо учнів отримали поранення. Один 17-річний школяр зазнав вогнепального поранення у ногу, двоє інших підлітків отримали поранення тулуба, ще один — легкі травми у вигляді подряпин. Постраждалі були віком від 15 до 18 років. Одна з жертв перебувала у важкому стані, життю решти нічого не загрожувало.
Подібні інциденти дедалі частіше фіксуються в Європі. Так, у вересні 2008 року напад було здійснено в місті Каухайокі у Фінляндії. Студент коледжу Матті Юхані Саарі прийшов до навчального закладу в лижній масці, озброєний пістолетом та саморобними коктейлями Молотова. Підготувавшись до цього заздалегідь, нападник здійснив приблизно 150 пострілів, убивши 11 осіб та поранивши ще трьох. Всі загиблі були його однокурсниками, частину з яких він знав особисто. У травні 2021 року черговий масовий напад стався в столиці РФ Татарстан — Казані. Учень місцевої школи відкрив стрілянину, внаслідок чого загинули восьмеро дітей і працівників закладу, ще 12 учнів та четверо дорослих отримали поранення та були госпіталізовані.
10 червня 2025 року стався найбільший в історії Австрії напад у навчальному закладі. У місті Грац колишній учень школи BORG Dreierschützengasse, 21-річний Артур, влаштував масову стрілянину. Нападник, озброєний пістолетом і дробовиком, відкрив вогонь у двох класах та кількох коридорах школи. Загалом загинуло 11 осіб, враховуючи самого стрільця. 12 людей отримали поранення, дев’ятеро з них перебували у важкому стані, один потерпілий був у критичному стані. Перед нападом злочинець залишив передсмертну записку і надіслав матері прощальне відео. Вдома в нього виявили саморобну бомбу, яка, втім, не спрацювала. За даними розслідування, юнак скаржився на булінг, знущання та несправедливе ставлення до себе під час навчання, яке він залишив ще в шостому класі. До моменту нападу він не мав судимостей, зброя, з якої стріляв, була зареєстрована легально. Першим поліцію викликав сусід, почувши крики та постріли. Частина учнів і співробітників школи встигла забарикадуватися у класах. В Австрії після трагедії оголосили триденну національну жалобу.
У той самий день ще одна трагедія сталася у Франції. В місті Ножан-сюр-Марн 14-річний підліток наніс смертельне ножове поранення працівниці школи під час перевірки сумок на вході до навчального закладу. Потерпіла померла в лікарні через кілька годин після поранення. Нападника знешкодили поліцейські, які чергували при вході до школи, при цьому один з правоохоронців отримав легкі поранення. Питання щодо того, як два поліцейських не змогли убезпечити школяра так, щоб не отримати поранення, залишимо за дужками. Цей напад відбувся на фоні ширших заходів контролю, які запровадили у Франції після серії аналогічних випадків. Зокрема, в передмісті Парижа школяр загинув після ножової бійки. У відповідь влада почала масові перевірки в навчальних закладах, за кілька місяців вилучили 186 ножів, 36 школярів були затримані.
Україна не залишається осторонь цієї тривожної світової тенденції. 11 червня 2025 року у Львові кілька школярів принесли до школи пневматичний пістолет для стрільби металевими кульками і почали його випробовувати безпосередньо в класі, стріляючи у бік однокласників. Зброя належала батькові учня, на щастя цього разу обійшлося без поранень та тілесних ушкоджень.
Слід зазначити, що раніше в Україні фіксувались й інші подібні випадки. У 2021 році в Полтаві 19-річна дівчина з арбалетом напала на вчителів, поранивши двох. Також неодноразово виявляли факти використання пневматичної зброї у шкільних конфліктах. Один з найнебезпечніших інцидентів вдалося попередити у Черкаській області, де Служба безпеки України запобігла спробі масового розстрілу в коледжі. За даними слідства, двоє студентів готували теракт і шукали однодумців.
Ці випадки є далеко непоодинокими, вони свідчать про те, що насильство зі застосуванням зброї у навчальних закладах більше не є окремими трагічними епізодами. Це вже стало сталою тенденцією, яка поширюється територіями, системами освіти й культурами різних країн.
Глибинні причини шкільних нападів і як цьому запобігти
Скулшутінг (збройний напад на учнів або інших людей, які знаходиться в школі, часто з використанням вогнепальної зброї) та напади з ножами у школах є явищем, яке давно вийшло за межі окремих епізодів і перетворилося на складну патологію суспільств, де навчальні заклади більше не є безпечним простором. Кожен такий випадок має власні особливості, однак при детальному аналізі щоразу проступають схожі закономірності, які формують спільний механізм виникнення цих трагедій.
Серед найпоширеніших причин скулшутінгу слід виділити кілька ключових причин, серед яких центральне місце займає соціальна ізоляція дитини. Це може бути булінг, виключення з колективу, приниження з боку однолітків, неуспішна соціалізація або глухий кут у спілкуванні з дорослими. У багатьох випадках дитина не знаходить внутрішніх ресурсів протистояти тиску, тому виникає замкнене коло, де почуття образи та приниження накопичується, переростаючи у бажання помсти.
Дослідження, проведене в Австралії у 2023 році, підтвердило одну важливу закономірність: майже чверть жертв мобінгу пізніше демонструють агресивну поведінку. Механізм тут не полягає не тільки у безпосередній помсті, але й формуванні патернів поведінки, коли підліток засвоює переконання: тебе приймуть, лише якщо ти зробиш з іншими так само, як зробили з тобою. Тобто, насильство породжує насильство, створюючи постійний цикл агресії.
Важливим фактором цього явища стає також відсутність ефективного контакту між дитиною та батьками. Коли підліток не відчуває можливості відверто обговорити свої переживання вдома, він починає шукати зовнішні компенсаторні моделі. Відсутність психологічної підтримки в сім’ї перетворює будь-які проблеми в непереборні внутрішні конфлікти, які накопичуються роками.
Крім того, сучасна школа дедалі частіше усувається від виховної функції, зводячи свою діяльність до суто академічної підготовки. Внаслідок цього знижується рівень педагогічного контролю за психологічною атмосферою в класі, яка створює сприятливе середовище для конфліктів і міжособистісної напруги серед учнів.
Окремий пласт у формуванні підліткової агресії становлять ігри в гаджетах і медійне середовище, в якому живуть сучасні діти. Постійне споживання фільмів, серіалів, відеоігор, у яких домінує сюжет насильства, перетворює жорстокість на звичний елемент картини світу. При цьому вбивство, тортури, сцени розправ більше не сприймаються дітьми як катастрофічна межа, за якою абсолютне зло, вони стають частиною розважального фону.
Ця повзуча нормалізація жорстокості розмиває внутрішній моральний бар’єр. Візуальна героїзація вбивств у фільмах, бойовиках, анімації формує переконання, що насильство — це спосіб досягнення результату, демонстрація сили чи «відновлення справедливості». Підлітковий мозок, який ще лише формує систему моральних оцінок, легко засвоює ці моделі. Далі формується простий внутрішній патерн: якщо у конфлікті мене принижують, якщо я слабший, то виправити це можна силою.
Особливо небезпечним є те, що значна частина такої медійної продукції подає вбивства як легітимну форму виходу з безвихідної ситуації. Образ месника, який сам карає кривдників, коли система не дає захисту, є одним з найпоширеніших архетипів у сучасній культурі насильства. Така схема суттєво впливає на психологію дитини, яка роками живе в ізоляції, піддається булінгу чи накопичує пригнічення. Водночас додатково працює ефект десенсибілізації — зниження емоційної реакції на жорстокість. Чим більше дитина бачить сцен кровопролиття, тим менше вони шокують. Врешті настає момент, коли межа між уявною віртуальною агресією й реальним застосуванням сили починає стиратися.
Отже, медійне середовище формує живильне тло, яке полегшує перехід внутрішньої агресії у дію. Саме через медіа діти щодня отримують готові моделі сценаріїв, які вони можуть перенести в реальність. При цьому окремою проблемою є те, що підлітки практично не отримують з сучасних ігор, фільмів і передач позитивних моделей поведінки, які формують моральні орієнтири, вчать добру, самоконтролю, емпатії, здатності до співчуття та розуміння наслідків своїх вчинків. Те, що підліток дивиться переважно щодня, — це конфлікт, який вирішується через силу, помста, яка подається як справедливість, а також агресія, яку виправдовують як єдиний шлях до самоствердження.
Отже, відсутність контрбалансу у вигляді яскравих, переконливих історій про моральний вибір, внутрішню гідність, подолання агресії без насильства поступово знищує у підлітків саму уяву про те, що у складних ситуаціях можливий інший сценарій, крім силового. Так створюється ще одна тріщина у психіці дитини: насильство стає не тільки звичним — воно перестає мати реальну альтернативу.
Значну роль відіграє також рівень доступності вогнепальної зброї, що особливо актуально для України, в якій йде війна. Не менш небезпечним є й поступовий набір обертів у поширенні холодної зброї серед підлітків. Наявність ножів, кастетів, саморобних предметів для нападу, легкість їхнього придбання стають проблемою, яка стрімко посилюється і виходить з-під контролю. При цьому важливо розрізняти сам факт наявності зброї і використання її у злочинах. Як вказують психологи, не зброя штовхає на насильство, вона лише збільшує кількість жертв. Рішучий імпульс до нападу формується задовго до того, як у підлітка з’являється пістолет, арбалет чи ніж. У багатьох випадках поведінку нападників класифікують як девіантну, а їх психічний стан потребує психіатричного дослідження.
Втім, у багатьох випадках психологічна допомога дітям залишається недоступною. Навіть шкільні психологи не мають юридичного права ініціювати направлення дитини на психіатричну експертизу без згоди батьків. Поряд з цим виявлення ранніх психічних відхилень у дітей ускладнюється недовірою сімей до фахівців та відсутністю дієвих механізмів реагування. Коли підліток уже починає говорити про суїцид чи вбивства, це вимагає негайної уваги. Кожна така заява має сприйматися максимально серйозно незалежно від того, чи звучить вона як жарт, чи погроза.
Варто зазначити, що проблема масових нападів у школах виходить далеко за межі фізичної безпеки. Тут перетинаються педагогічна криза, психологічна занедбаність, руйнування довіри в сім’ях, соціальна агресія, інформаційна токсичність, недоступність психіатричної допомоги, доступність зброї, розмивання моральних орієнтирів. У багатьох випадках скулшутінг має характер латентного самогубства. Багато нападників після вбивства інших вбивають себе самі або гинуть від дій поліції. Це дозволяє фахівцям класифікувати ці злочини як особливу форму саморуйнівної поведінки на тлі тяжких психічних зламів.
Спрощені рецепти вирішення цієї кризи не спрацьовують. Металодетектори, рамки на входах до шкіл та охоронці — це лише частина складної системи, їхня присутність не гарантує запобігання самим трагедіям. У Франції, попри наявність охоронців під час нападу у Ножан-сюр-Марн, все одно не вдалося уникнути загибелі працівниці школи.
Забезпечення фізичної охорони навчальних закладів сьогодні перекидається на місцеву владу, органи батьківського самоврядування, адміністрації шкіл. Міністерство освіти і науки України офіційно визнає, що відповідальність за безпеку в закладах освіти лежить саме на місцевих бюджетах та керівництві шкіл. Через брак фінансування більшість шкіл самостійно шукають кошти, залучаючи допомогу батьків — часто в обхід законодавства.
Відсутність єдиних чітких юридичних норм щодо пропускного режиму, перевірок осіб на вході до шкіл, відповідальності за охорону лише загострює проблему. Навіть так звані «благодійні внески» на охорону шкіл у більшості випадків не мають правового підґрунтя.
Частина місцевих адміністрацій, як наприклад у Києві, намагаються встановлювати «тривожні кнопки», камери відеоспостереження, датчики руху, але ці заходи залишаються точковими. Жодна система охорони не зможе компенсувати відсутність роботи з самою психологічною атмосферою серед учнів.
Превентивна державної політики, яку вже зараз обговорюють у США, Європі й Україні
Державна політика у сфері попередження шкільного насильства давно перестала зводитися лише до фізичної охорони шкіл. І США, і країни Європи, і Україна сьогодні перебувають у точці, де обговорюються складніші багаторівневі сценарії превенції. Одним з напрямків цієї роботи є раннє виявлення ризикових учнів. У багатьох країнах формуються міждисциплінарні команди: шкільний психолог, соціальний працівник, медик, адміністратор, ювенальна поліція. Їхнє завдання полягає в обробці сигналів про зміни в поведінці дитини: замкненість, агресивність, висловлювання про самогубство, фантазії про насильство, соціальна ізоляція, зниження успішності, конфлікти з однолітками. Це не каральна функція — завдання команди полягає у ранньому втручанні, консультаціях, допомозі сім’ї. США поступово розширюють систему таких груп у шкільних округах.
Другим компонентом є обов’язкове навчання педагогів базовим ознакам психоемоційної дестабілізації підлітків. Вчитель має не тільки знати свій предмет, а й вміти побачити зміни у внутрішньому стані учня. В деяких європейських країнах уже діють короткі обов’язкові курси підготовки вчителів до роботи з травмованими дітьми, до виявлення ознак депресії, панічних розладів, суїцидальних тенденцій.
Третій елементом є корекція функції шкільних психологів. У багатьох системах освіти їм надається значно ширше поле для дій: право консультувати батьків, ініціювати психіатричне обстеження дитини (з дозволу сім’ї), спостерігати за груповою динамікою класу. Для цього готується окремий стандарт підготовки шкільних психологів, який включає кризову психологію, роботу з агресивною поведінкою, підготовку до оцінки потенційної небезпеки.
Водночас окремо обговорюється правовий блок. У ряді країн розширюють повноваження соціальних служб та шкільних адміністрацій на предмет запиту допомоги для дитини, навіть без ініціативи батьків. Формується модель, за якої інтереси безпеки самої дитини можуть превалювати над пасивною позицією сім’ї.
Далі — технологічна профілактика. Йдеться про аналітичний моніторинг шкільних просторів: система камер з програмним розпізнаванням атипової поведінки, доступних для спостереження психологічним і соціальним службам. У деяких округах США тестують експериментальні програми відеоаналітики, які виявляють аномальні рухи, підозрілу динаміку натовпу чи нехарактерну поведінку окремих осіб на території школи.
Найважливішим компонентом вирішення питання щодо проведення превентивних заходів є проблема доступу дітей до зброї. США, попри тривалі політичні дебати, поступово впроваджують більш жорсткі програми контролю за психічним станом осіб при придбанні зброї. В деяких штатах діє так званий «червоний прапорець»— можливість тимчасово заборонити володіння зброєю людині, щодо якої надходять сигнали про небезпечну поведінку. Європа рухається ще жорсткіше, обмежуючи право доступу до будь-яких видів зброї навіть у цивільних верств населення.
Системно важливим компонентом в різних державах є також зміна культури шкільного середовища. Підвищення ваги програм емоційної освіти, створення шкільних програм антібулінгу, формування навичок врегулювання конфліктів серед учнів, навчання дітей комунікації в кризових ситуаціях. Напрацьовується окрема культура роботи з класними колективами, коли агресія не накопичується приховано, а вчасно обробляється педагогічними інструментами.
Спільною рисою всіх сучасних сценаріїв в світі є розуміння того, що силові методи є крайнім рівнем реагування. Запобігти можна тільки тоді, коли профілактика починається задовго до того, як дитина замкнеться у власній агресії. Жодне посилення покарання чи жорсткіші закони про зброю не зупиняють нападників, які вже знаходяться у точці внутрішнього руйнування. Щоб запобігати цим трагедіям, необхідно лікувати першопричину — патологічні механізми, які штовхають дітей та дорослих в стан крайнього відчаю або агресії. Без раннього виявлення психологічних проблем, активної роботи шкільних психологів, соціальних працівників і підтримки з боку сімей всі інші заходи залишатимуться другорядними.
Зараз в Україні через війну значна кількість зброї перебуває на руках у цивільного населення, що створює додатковий рівень ризику, коли зброя може опинитися в легкому доступі для дітей та підлітків. Батьки несуть ключову відповідальність за те, щоб забезпечити її недосяжність для дитини, контролювати, де і як вона зберігається. Одночасно важливо не залишати без уваги й психологічний стан підлітка — помічати ознаки замкнутості, зростання агресивності, депресивні настрої, емоційну нестабільність. Саме своєчасна реакція дорослих дає можливість запобігти трагічним наслідкам ще на ранньому етапі.
Як бачимо, питання безпеки в школах не вирішується простими технічними засобами. Відповідь можлива лише в поєднанні глибокої профілактичної психологічної роботи, правових змін, відповідальності батьків, педагогів і місцевої влади, інакше хвиля насильства продовжить наростати.
