Резонансна стрілянина у супермаркеті в Голосіївському районі Києва, яка призвела до загиблих і поранених, стала одним з найтяжчих злочинів останнього часу. Проте вона показала значно глибшу проблему, ніж злочин одного озброєного чоловіка. Правоохоронна система перевіряється не формальними звітами, гаслами і гучними заявами про реформи, а здатністю протистояти злочинності та зупиняти злочинців до того, як вони виходять на вулицю. Однак зараз на поверхню вийшов цілий комплекс слабких місць, які давно накопичуються всередині системи Міністерства внутрішніх справ – кадрова слабкість і непрофесійність керівництва, відверте боягузтво та непідготовленість поліцейських до дій в надзвичайній ситуації, а також відсутність профілактики злочинності та контролю з боку дозвільної системи.
Голосіївська стрілянина: сім загиблих, заручники в супермаркеті та дані про нападника
18 квітня стався резонансний випадок, який сколихнув українське суспільство. У Голосіївському районі Києва побутовий конфлікт за лічені хвилини переріс у стрілянину по людях на вулицях Деміївки, захоплення заручників у супермаркеті та криваву розв’язку зі штурмом. За даними правоохоронців, злочинець відкрив вогонь по випадкових перехожих на вулиці, після чого увірвався до супермаркету «Велмарт» і взяв у заручники людей, які перебували всередині. Під час спецоперації силовики штурмували будівлю, де нападник забарикадувався, і ліквідували його.
В результаті цієї трагедії 7 чоловік загинули, включно зі стрільцем. Ще 14 людей дістали поранення, серед них 12-річний хлопчик. Станом на останні повідомлення семеро потерпілих залишаються в столичних лікарнях: четверо перебувають у реанімації під посиленим наглядом, двоє лікуються у відділенні політравми, дитину перевели до профільного відділення, її стан лікарі оцінюють як стабільний.
Обставини перших хвилин нападу, які оприлюднила Національна поліція, вказують, що поштовхом стала побутова сварка. Голова Нацполіції Іван Вигівський повідомив на брифінгу, що у чоловіка при собі був травматичний пістолет, з якого він вистрілив у бік сусіда, з яким мав конфлікт. Поруч у той момент перебувала дружина сусіда. Після цього стрілець забіг до квартири, взяв іншу зброю, з якою згодом пішов до супермаркету, а також підпалив помешкання, попередньо обливши його рідиною.
З часом правоохоронці оприлюднили відомості про нападника – за словами Вигівського, стрільцем був 58-річний Дмитро Васильченков, уродженець Москви, який з 1992 року служив в Україні в автомобільних військах. Після виходу на пенсію 2005 року він періодично виїжджав до Росії, а 2017 року повернувся і проживав у Бахмуті.
З матеріалів слідства випливає, що раніше Васильченков вже притягувався до відповідальності за нанесення легких тілесних ушкоджень, проте та справа завершилася примиренням у суді, через що підстав для позбавлення його права на зброю не виникло. У грудні 2025 року він отримав медичну довідку, потрібну для оформлення дозволу, та офіційно продовжив цей дозвіл. Тепер слідчі перевіряють медичний заклад і з’ясовують, за яких обставин був виданий документ. Проте незрозуміло і в поліції не пояснюють, з яких підстав злочинцю було надано дозвіл на володіння зброєю.
Голова Нацполіції також повідомив, що поведінка чоловіка під час нападу дає підстави припускати можливі психічні розлади в момент вчинення злочину. Цю версію слідство розглядає разом з іншими обставинами, які мають пояснити, як побутовий конфлікт переріс у стрілянину на вулицях Києва, захоплення заручників у супермаркеті та одну з найкривавіших подій останнього часу в столиці.
Стрілянина в Києві як вирок системі: провали в роботі МВС
Голосіївська стрілянина оголила одразу кілька «хвороб» системи МВС, які роками накопичувалися під шаром звітів, реформаторської риторики та показової статистики. Після кривавого нападу вони зійшлися в одній точці так щільно, що відокремити кадрову слабкість від управлінської безвідповідальності, провали підготовки від руйнування профілактики, а хаос у сфері контролю за зброєю від загального занепаду поліцейської функції вже неможливо.
Перший пласт цих проблем стосується керівництва Міністерства внутрішніх справ і Національної поліції, бо в момент, коли від системи потрібні професійні та швидкі дії, холодна оцінка загрози, чіткі команди та навички реагування в надзвичайних умовах, на верхівці опиняються люди без практичного досвіду роботи в оперативних підрозділах і службі громадської безпеки. Міністр Ігор Клименко працював у психологічній та кадровій службі, проходив службу в інспекції з особового складу МВС України та управлінні професійної підготовки й освіти. Тобто його кар’єра формувалася поза середовищем, де щодня доводиться ухвалювати рішення під час вуличних загроз, озброєних конфліктів і надзвичайних подій.
Кар’єрний шлях Івана Вигівського пройшов через слідчі органи й стрімке зростання від начальника Очаківського відділу поліції, керівника Головного управління в Полтавській області до голови Національної поліції. Однак і в цьому русі немає практики, яка гартується в оперативній діяльності, службі громадської безпеки та роботі з підрозділами швидкого реагування. З таким досвідом роботи не слід очікувати від керівників поліцейських професійних управлінських дій, особливо в надзвичайних ситуаціях.
Водночас суспільне обурення викликала реакція цих керівників після трагедії, бо в країні, де війна давно змінила уявлення про ризик, відповідальність і службовий обов’язок, суспільство очікує від очільників силового блоку не сухого дистанціювання, а чіткої позиції. Після того, як озброєні поліцейські залишили напризволяще людей, серед яких була поранена дитина, під кулями нападника, від міністра й очільника Нацполіції чекали бодай вибачення і публічного прийняття відповідальності за поведінку своїх підлеглих, проте таких кроків не відбулося. За кордоном у подібних випадках відставка керівника давно стала частиною політичної культури, бо збій силової структури з людськими жертвами вважається провалом всієї вертикалі, а не лише окремих посадовців. Втім, в Україні провину завжди зручно перекладати на «цапів-відбувайлів» у низові підрозділи, залишаючи недоторканими посади нагорі та звичку говорити про помилки виконавців так, ніби керівництво існує поза наслідками власних рішень.
На цьому тлі показовим став вчинок начальника Департаменту патрульної поліції Євгена Жукова. 19 квітня він подав у відставку після того, як в соцмережах розійшлося відео з поліцейськими, які, почувши постріли й наближення нападника, втікли, залишивши без захисту людей і поранену дитину. При цьому його заява про «недостойну і непрофесійну» поведінку підлеглих була важливою через визнання очевидного: поліцейський не має права тікати від загрози, коли поруч знаходяться люди, які не можуть себе захистити. У такій ситуації від правоохоронця очікують щонайменше зайнятої захисної позиції, дій проти джерела небезпеки, організації укриття для цивільних і команд, які дають людям шанс вижити. Коли цього немає, суспільство бачить не збій окремого епізоду, а принизливу картину відмови всієї системи від своєї базової функції.
Водночас узагальнювати провал одного епізоду на всіх патрульних було б несправедливо, бо щодня багато поліцейських в тилу і біля фронту виконують свою службу професійно та сумлінно. Проблема цієї трагедії лежить глибше, ніж оцінка всього особового складу одним чорним мазком, оскільки вона виводить на передній план людський фактор у конкретному патрулі та системні перекоси у підготовці, розстановці кадрів і розумінні служби. Проте в умовах війни, примусової мобілізації та участі поліцейських у спільних заходах з територіальними центрами комплектування ставлення суспільства до правоохоронців і без того є вкрай негативним. Стрілянина в Києві лише підсилила його, бо українці особливо гостро реагують на безсилля тих, хто має бути захисниками правопорядку і водночас застосовують силу проти беззбройних військовозобов’язаних, яких мобілізує ТЦК.
Важливе питання після трагедії в Києві пов’язане з бойовим досвідом поліцейських, оскільки країна, яка живе в умовах війни, вже не може дозволити собі поліцію, підготовлену для мирного часу з епізодичними стрільбами в тирі та навчанням, відірваним від реальних загроз. Поліцейський, який жодного разу не працював у фронтовій обстановці, не має бойового досвіду, не стикався із застосуванням зброї, панікою, раптовим пораненням людей і необхідністю діяти за секунди, може виявитися психологічно й професійно неготовим до надзвичайних обставин. В цій ситуації неодноразово звучать пропозиції щодо постійної ротації поліцейських з тилу до фронту.
Логіка цієї пропозиції зводиться до того, що місяць служби у прифронтовій зоні, два місяці в місті за місцем реєстрації дали б поліцейським досвід, якого не забезпечить жоден полігон. На такому тлі особливо суперечливо звучить заява Ігоря Клименка про те, що працівники Національної поліції не можуть воювати на фронті, бо їх навчають застосовувати зброю проти злочинців, а не на полі бою. Проте голосіївська трагедія продемонструвала, що в критичний момент правоохоронці не впоралися і зі застосуванням зброї проти злочинців.
Скоріш за все, якщо б на місці патрульних під час трагедії в Києві опинилися загартовані війною поліцейські, наприклад, бійці підрозділу «Лють» чи стрілецьких полків, вони повели б себе не так, як київські поліцейські, а діяли б професійно. Тут немає романтизації фронту, зате є тверезе усвідомлення того, що досвід реального контакту зі смертельною загрозою змінює і навичку оцінки ситуації, і швидкість ухвалення рішень, і здатність тримати себе в руках. Однак, як відомо, історія не має слова «якби».
Окремий вузол проблем відкриває дозвільна система, бо після нападу постає низка запитань, на які керівництво Міністерства внутрішніх справ не дало жодної відповіді. Якщо в стрільця були попередні сутички, погрози людям і поведінка, яка мала викликати настороженість, тоді чому працівники дозвільної служби не втрутилися раніше? Чому зброя в нього не була вилучена? Чому дільничні, які повинні першими бачити асоціальні прояви на своїй території, не стали джерелом сигналу для жорсткішого контролю? На якій підставі злочинцю надали і продовжили дозвіл на володіння зброєю?
Дозвільна система існує не для оформлення паперів, а для постійного контролю за тими, в кого є зброя, в яких умовах вона зберігається, чи не виникають обставини, що роблять подальше володіння небезпечним для оточення. Коли ця функція зводиться до формальної бюрократії і корупційних дій, держава втрачає шанс зупиняти загрозу до того, як пролунає перший постріл.
Відповідальність дільничних у цій розмові теж не можна відсунути вбік, бо вони традиційно були тими, хто найкраще знав свій район, конфліктні адреси, небезпечних людей і ситуації, які мають всі ознаки майбутньої біди. Проте зараз значна частина дільничних зайнята чергуванням на блокпостах, супроводом заходів з ТЦК та іншими завданнями, через що вони не можуть якісно виконувати свої завдання. Так само тьмяніє роль «зональних оперативників», про роботу яких у таких випадках майже не чути. Коли служби, які повинні проводити профілактику і запобігати злочинам, втрачають щоденний контакт з побутовим середовищем, насильство дедалі частіше фіксують вже після трагедій, коли залишається лише рахувати жертв, відкривати провадження й будувати пояснення заднім числом.
Нажаль, профілактика злочинності в українській правоохоронній системі поступово зійшла нанівець. Колись поліція працювала не лише з наслідками, а й з ознаками небезпеки, відстежувала конфлікти, ризикову поведінку, сімейні загострення, психічні зриви, проблемне оточення й адреси, де ситуація могла вибухнути. Після гучних реформ цю повсякденну, рутинну, але надзвичайно важливу частину роботи почали витісняти ефектними картинками, презентаціями, швидкими наборами кадрів і демонстративною зовнішньою модернізацією. Разом з цим із системи виштовхнули велику кількість професійних працівників, які змушені були піти на пенсію, хоча могли далі успішно працювати, маючи безцінний досвід, навчати молодших колег, передавати їм свої знання. Зараз в системі МВС немає школи наставництва яка діяла раніше, і без якої силова структура перетворюється на набір людей у формі без живої професійної пам’яті.
Проблема зброї в країні, де тривала війна наситила простір мільйонами одиниць озброєння, державні органи досі не створили переконливих і зрозумілих правил самозахисту, контролю та відповідальності. Мільйони одиниць нелегальної зброї циркулює поза заборонами, причому злочинець за потреби знаходить доступ до неї, а законослухняний громадянин опиняється між недовірою держави, заплутаними процедурами й відсутністю гарантій того, що, захищаючи своє життя і майно, він потім не загрузне в судах або не зіткнеться з кримінальним переслідуванням.
Водночас сама по собі масова легалізація зброї без суворого контролю за психічним станом, асоціальною поведінкою за рішеннями суду й реальним моніторингом ризиків теж несе очевидну небезпеку. Тому що проблема виникає не лише там, де зброя нелегальна, а й там, де людина з внутрішнім зривом має її під рукою в критичний момент. Звідси з’являється пропозиція багатьох українців максимально спростити систему реєстрації короткоствольної й неавтоматичної довгоствольної зброї, залишивши жорсткі обмеження і чітко прописані правила її застосування для захисту життя, здоров’я і майна. При цьому логіка зберігання такої зброї вдома або в бізнес-об’єктах власника виглядає спробою провести межу між приватним самозахистом і вулицею як простором відповідальності поліції.
З цієї самої причини було б логічно залучати добровільних помічників поліції, бо патрульних у країні всього приблизно 15-20 тисяч, і жоден наряд фізично не здатен охороняти кожний квартал. Колишня система добровільних помічників могла б у нових умовах отримати інший зміст, якби до неї залучали людей з бойовим досвідом, здоровою психікою та готовністю захищати цивільних у критичній ситуації. Проте й тут доведеться розгрібати спадок спотворення, оскільки ця ідея колись перетворилася на інструмент для отримання дозволів на зброю, втративши безпековий сенс. До того ж і серед тих, хто повертається з війни, немає автоматичної гарантії моральної бездоганності, бо фронт не скасовує того, що армія і тил залишаються зрізом суспільства з усім його складним людським набором.
Отже, голосіївська стрілянина поставила перед державою жорсткі запитання про професійність, відповідальність і безкарність в системі МВС. Коли міністерство не формує сильне керівництво, поліція втрачає навички превенції, дозвільна система не відстежує ризикових власників зброї, дільничні відсунуті від своїх прямих обов’язків, а частина патрульних виявляється психологічно неготовою діяти під вогнем, суспільство отримує суміш, в якій будь-який побутовий конфлікт може за лічені хвилини стати розстрілом випадкових людей.
Система підготовки правоохоронців в Україні зазнала суттєвих трансформацій, проте порівняння минулого досвіду із сучасними реаліями все більше набуває актуальності. Колись фундаментом системи були спеціалізовані школи міліції, орієнтовані на якісне виховання практиків «землі». Їхня програма зосереджувалася на підготовці тих, хто безпосередньо взаємодіє з громадянами: патрульних, дільничних та оперативників, закріплених за конкретними дільницями. Це створювало гнучку кар’єрну траєкторію, де людина могла або рости до вищих офіцерських щаблів, або залишатися високоефективним фахівцем середньої ланки, маючи за плечима реальний досвід і знання.
При цьому критично важливим аспектом була вогнева та психологічна підготовка. Система регулярних щомісячних тренувань під час профпідготовки була спрямована на те, щоб постійна практика використання зброї формувала стійкість до стресу, дозволяючи правоохоронцю діяти виважено в екстремальних обставинах, коли ціною помилки могло стати людське життя.
Сучасні реалії підготовка патрульних поліцейських зараз займає від трьох до шести місяців, при цьому програма включає 35-45 навчальних предметів, зокрема тактичну підготовку, вогневу підготовку, екстремальне водіння, етику та основи кримінального права. Після цього стислого курсу молоді фахівці отримують право на носіння та застосування бойової зброї. Такий прискорений формат породжує очевидні ризики — дефіцит глибокого професійного досвіду та недостатню психологічну готовність до критичних викликів.
Як наслідок, суспільство отримує правоохоронців, які далеко не завжди здатні оперативно та ефективно впоратися зі складними завданнями в реальних умовах. Ситуація, що склалася, чітко вказує на необхідність перегляду підходів МВС до кадрової політики і навчання поліцейських. На часі — глибокий аналіз і пошук балансу між швидкістю підготовки та якістю професійної підготовки, від якої безпосередньо залежить безпека суспільства. Зараз у населення є велика кількість зброї, число психологічно травмованих людей збільшується, при цьому відсутня профілактика злочинності. За таких умов небезпека українців нікуди не зникне, а лише буде посилюватися.
