Політична гра продовжується: розмова Путіна і Трампа як непрозора дипломатія з тривожними наслідками для України

Впродовж останніх місяців дедалі більше політиків, аналітиків та військових експертів пов’язували травень 2025 року з можливістю закінчення війни Росії проти України. На цей період припадали очікування рішень щодо американської допомоги, переговорів у Стамбулі, активізації позицій Франції й Китаю, а також потенційного тиску з боку США. Проте травень добігає кінця, і більшість раніше сформованих надій наразі виглядають відкладеними, розмитими або переглянутими.

Зустрічі, телефонні розмови, міждержавні консультації та публічні заклики до миру тривають майже щоденно, але жодна з них не дає навіть мінімальних ознак припинення війни. Все більше стає очевидним: процес переговорів дедалі менше пов’язаний з пошуком балансу, і дедалі більше — з політичною грою. Кожна заява і «мирний план» є елементом зовнішньополітичного торгу, а не щирої спроби зупинити бойові дії. Сьогодні нарешті відбулася розмова, навколо якої накопичилось занадто багато очікувань, тривог і припущень — Дональд Трамп і Володимир Путін знову вийшли на прямий зв’язок. І хоча сам факт контакту був цілком передбачуваним, його зміст поки залишається непрозорим.

Трамп і Путін: «розвідка боєм»

19 травня понад дві години тривала закрита розмова між Президентом США Дональдом Трампом та Володимиром Путіним — і в її епіцентрі, за словами самого Путіна, опинилась війна в Україні. Американська сторона поки мовчить, а тим часом російська пропагандистська машина вже встигла викотити свої «новини про мир» без будь-яких подробиць про нібито готовність Москви до меморандуму з Києвом щодо можливого майбутнього мирного договору і потенційне припинення вогню.

У традиційній манері багатослівної двозначності Путін розповів про «конструктивну» розмову, «необхідність знайти компроміси» і навіть про те, що Москва «готова працювати над меморандумом» щодо припинення бойових дій. Він вчергове повторив стару пластинку про «усунення причин конфлікту», натякаючи, що відповідальність за війну лежить не на РФ, а на Україні. І знову — жодної конкретики, лише слова про «відновлення контактів» між перемовниками у Стамбулі, які не мають під собою чіткої публічної основи.

Це типовий прийом Кремля: під виглядом пошуку миру нав’язати свої умови, вигідні насамперед Росії. В даному випадку — зафіксувати лінію фронту, зберегти контроль над захопленими територіями й отримати міжнародне визнання цього стану як бази для «врегулювання».

Тим часом Білий дім і сам Трамп поки що утрималися від будь-яких публічних заяв. Жодних пресрелізів, коментарів чи навіть твітів. І ця мовчанка є красномовнішою за будь-які формулювання. Той факт, що Дональд Трамп знову — і далеко не вперше — веде закриті переговори з Володимиром Путіним, вже не викликає подиву. Вражає інше: у США не оприлюднюють деталей, не розкривають змісту розмов, залишаючи інформаційне поле повністю у розпорядженні Кремля. Це дає простір для гри Кремля на своєму полі: представити себе конструктивною стороною, а водночас — знову приміряти костюм миротворця, не змінюючи суті своєї політики.

В цьому випадку ключовим питанням є: що саме мається на увазі під «припиненням вогню на певний час». Вже зараз звучить формула: якщо домовляться — буде пауза. Але до яких умов? Кремль говорить про компроміси, але на його мові це означає: «відмовтеся від своїх земель, визнайте наші вимоги, забудьте про Крим і Донбас».

Меморандум, про який говорить Путін, не є мирною угодою. Це спосіб зупинити активні бойові дії, не вирішуючи нічого по суті. Тобто, війна скоро не завершиться, а просто змінить обличчя: стане замороженим конфліктом, з потенціалом до ескалації в будь-який момент. Такий сценарій з черговою телефонною розмовою двох впливових політиків є добре знайомим інструментом затягування часу. Для України це є сигналом готуватися до жорсткого періоду. Тиск на Київ посилюватиметься: буде дедалі більше розмов про необхідність компромісів, припинення вогню, «втому Заходу» і «нові реалії». Це означає і ризик зниження обсягів військової підтримки, і спроби переконати українську владу пристати на умови, які раніше вважались неприйнятними.

З огляду на заяви Путіна, розмова, ймовірно, була пробною кулею або політичною розвідкою боєм, тобто спробою вивчити межі прийнятного для Трампа, який вже заявляв, що «може закінчити війну за 24 години». Для Кремля такий підхід ідеально підходить: закріпити здобуте, змусити Україну погодитися на територіальні поступки, поставити Європу перед фактом і при цьому повернутись у глобальну дипломатичну гру як рівноправний гравець. Кремль пробує протестувати західні рубежі гнучкості. Якщо мовчання Вашингтона триватиме — це стане запрошенням до наступного кроку. Якщо ж пролунає чітка позиція — Москва отримає межу, за яку не варто заходити. Сьогодні м’яч — на американському полі, але завтра — він може стати російським важелем у грі, де ставкою є суверенітет України.

Трамп як ключова фігура у вирішенні військового конфлікту

На цьому тлі дедалі виразніше вимальовується центральна фігура — Дональд Трамп. Саме його індивідуальна позиція, реакція на конкретні розмови, особисті симпатії й політичні розрахунки стають не просто важливим чинником, а потенційною точкою зламу. І саме від того, кого він буде слухати, які сигнали отримає і що вирішить сказати публічно, багато в чому залежить, у який бік зміститься дипломатична конфігурація найближчими місяцями.

Поки російські «Ланцети» влучають у рейсові автобуси в Білопіллі, а українські дрони атакують нафтобази в Бєлгороді, головна битва цієї фази війни відбувається не на фронті, а на дипломатичній арені. Війна в Україні дедалі більше перетворюється на боротьбу за вплив президента США, який уникає системних позицій, але готовий слухати. Питання лише: кого останнім? І Путін, і Трамп вважають себе особисто здатними «розрулити» цю війну, відсунувши в бік Україну і Європу. Замість складної дипломатії з багатьма гравцями зараз відбувається небезпечна гра в «домовимось на двох». Причому кожен з учасників намагається змінити погляди іншого не аргументами, а лестощами, тиском, вигодами і, можливо, поступками за рахунок третьої сторони.

Однак ці переговори ведуться не через дипломатів, не в форматі «Рамштайн» і не в присутності України. Вони — закриті, приватні, персоналізовані. Путін чекає моменту, коли зможе залишитися наодинці з американським президентом, щоб «налити у вухо» стільки, скільки Трамп готовий вмістити. Він знає, що має справу з лідером, чия думка формується через те, хто говорить останнім і впевнено. Водночас європейські столиці нервують – в Парижі й Берліні розуміють, що якщо Трамп «переключиться» на іншу позицію після одного дзвінка з Кремля, це може означати шантаж Києва щодо військової допомоги. Або, у гіршому випадку, — спробу нав’язати «план миру», складений в Москві. Володимир Зеленський нещодавно мав попередній контакт з Дональдом Трампом на похороні Папи Римського, але досвід підказує: у Трампа немає «послідовної лінії», у нього є моментальна симпатія і персональні враження.

На жаль, Україна сьогодні не є суб’єктом головного діалогу — вона об’єкт, фігура в переговорах між двома амбітними і впливовими лідерами держав. І головний страх Києва полягає в тому, що після розмови з Путіним Трамп подзвонить Зеленському вже з готовим «мирним пакетом». Якщо в цьому пакеті звучатиме щось про «визнання контролю», «замороження», «нейтральний статус» або «референдуми», це буде спроба політичного диктату. І тоді — або погоджуйтесь, або втрачайте зброю, фінансування, дипломатичний щит.

Але є й інший бік: Кремль теж боїться Трампа. Бо якщо той, роздратований або обманутий, ухвалить рішення збільшити підтримку Україні — це означатиме продовження війни з новим рівнем інтенсивності. Російська економіка виснажена, армія втратила резерви, мобілізація йде через адміністративне насилля. І в цих умовах Путіну критично потрібно показати, що саме Україна зриває домовленості. Вся його ставка — на переконання Трампа, що саме Київ блокує мир.

Водночас жодна зі сторін — ні Москва, ні Київ — не готова йти на поступки, які могли б створити реальну основу для припинення війни. Україна не визнає втрату територій. Росія не визнає Україну рівною стороною. Всі розмови не є пошуком компромісу, вони є пошуком аргументів для тиску на США. І кожен крок є грою для Трампа, щоб утвердити його як головного арбітра, не зважаючи на інституції, союзників чи реальну логіку подій.

Отже, телефонна дипломатія перетворилася на головну арену цієї фази війни, де учасники війни змагаються за вухо Дональда Трампа. І поки Трамп не визначився остаточно, вона не зупиниться. Але є ризик, що коли він нарешті «визначиться», ціна компромісу буде встановлена без участі самої України.

Можливі сценарії розвитку подій

Умова, яка об’єднує всі версії переговорів, є спробою Путіна використати політичну хаотичність США під Трампом, щоб нав’язати власний формат миру: збереження контролю над окупованими територіями, виведення України з НАТО, скасування санкцій і внутрішні поступки в гуманітарній політиці. Ця стратегія розрахована не на моментальну угоду, а на зупинку або суттєве зменшення Західної підтримки для України. Після цього Росія спробує взяти всю Україну під контроль не військовим способом, а за методичкою грузинського сценарію — шляхом розшарування, дестабілізації, нав’язування внутрішньополітичних компромісів і поступового демонтажу державності.

Оприлюднені умови Кремля фактично зводяться до вимоги нової архітектури: нейтралітет України, заборона на присутність іноземного контингенту, збереження контролю над чотирма областями, відмова Києва від претензій на Крим і інші регіони, відсутність репарацій, припинення мобілізації, обмеження ЗСУ, повернення до «єдиної історичної спадщини» через гуманітарну ревізію. Частина умов адресована безпосередньо Вашингтону, інші вимагають жорсткого тиску на Київ. Але частину з них нереалістично реалізувати навіть при бажанні Трампа.

Виходячи з наявних заяв сторін, сьогодні існує щонайменше вісім можливих сценаріїв розвитку подальших подій, і всі вони базуються на різному рівні готовності Путіна відмовитися від своїх максималістських вимог:

1. Мінімальна угода з припиненням вогню. Путін знімає найжорсткіші умови, Трамп погоджується на частину поступок (санкції, АЕС, «нейтральний статус») і сторони оголошують про перемир’я по лінії фронту. США подають це як компроміс, РФ — як дипломатичну перемогу.
2. Ескалація після провалу переговорів. Путін не відмовляється від невиконуваних пунктів. Трамп реагує публічною жорсткою позицією, оголошує про санкції, військову підтримку, повертає риторику «стримування агресора». У відповідь Медведєв погрожує новою фазою війни. Починається цикл взаємного тиску, який або завершується поступками, або переходить у загрозливу фазу.
3. Тимчасове заморожування. Трамп не хоче знищити можливість діалогу, тому не вводить нових санкцій, але й не знімає старих. Путін не поступається, але уникає гострої конфронтації. Зберігається допомога Україні, але без рішучого розширення. Сценарій тимчасового утримання балансу без прориву.
4. Вибіркова угода без згоди Києва. США погоджуються на поступки РФ, зокрема щодо лінії фронту або нейтралітету, але Зеленський відмовляється. Трамп скорочує допомогу, тиск зростає. Київ лишається з частковою підтримкою Європи, однак ситуація на фронті погіршується.
5. Відмова Києва навіть за умов компромісу між Трампом і Путіним. Сценарій низької ймовірності, але можливий: США і РФ домовляються про перемир’я, але Україна відмовляється. Це призводить до загрози повного розриву з Вашингтоном.
6. Домовленість навколо інших питань. РФ і США погоджують зняття санкцій в обмін на вигідні для Вашингтона поступки у третіх регіонах або питаннях, а український фронт використовують як розмінну карту. Війна триває, але під акомпанемент нових глобальних угод.
7. Символічна угода без виконання. Сторони публічно оголошують про «розуміння» і «рух до миру», але умови нереалістичні. Це дозволяє Трампу виглядати миротворцем, а Путіну — виграти час. На фронті без змін, у дипломатії — відтермінування.
8. Внутрішній вибух в Україні як мета. Кремль тисне на Трампа не для миру, а щоб той припинив підтримку Києва і запустив внутрішню дестабілізацію. Ціль — довести Україну до політичного знесилення і примусити до капітуляційної моделі, не застосовуючи широкого фронтового наступу.

Таким чином, війна в Україні набуває форми затягнутої геополітичної гри, в якій кожна наступна домовленість може стати не кінцем, а початком нового етапу конфлікту. При цьому кожна закрита телефонна розмова між Трампом і Путіним є спробою перевизначення архітектури впливу, де Україна залишається в центрі удару, але не в центрі процесу ухвалення рішень.

Україні не варто покладати надмірні надії на результат багатослівних міжнародних переговорів, які тривають без чітких зобов’язань і практичних рішень. Те, що ми спостерігаємо останнім часом, зокрема, зустріч у Стамбулі, більше схоже не на спробу досягти закінчення війни, а на затяжну гру за сфери впливу, де українські інтереси дедалі частіше стають розмінною монетою. Ця війна перетворилася для багатьох політичних гравців та великих бізнес-корпорацій на інструмент реалізації їх стратегічних планів, а також вкрай вигідний канал отримання прибутку. Але за фасадом дипломатії й цих торгів стоять реальні людські долі українців, зруйновані міста та майбутнє нашої держави, яка бореться за право самостійно визначати свій шлях розвитку. І саме це надто часто ігнорується в глобальному діалозі.