Українці оцінили роботу голів Верховної Ради: низькі оцінки як ознака системної кризи парламентаризму

Сучасна історія українського парламентаризму фіксує тривожну тенденцію: прірва між формальним впливом голови Верховної Ради та його реальним сприйняттям громадянами стає дедалі глибшою. Останні дослідження оцінки діяльності всіх спікерів за роки незалежності України показали, що найнебезпечнішим для держави є тотальний скепсис щодо інституції в цілому. 25,8% українців переконані, що жоден голова Верховної Ради за всю історію не приніс Україні реальної користі. Зараз ми спостерігаємо фінальну стадію суспільної відрази, де відсутність позитивного відношення до керівництва парламенту давно вже стала нормою. Постійне зниження планки авторитету остаточно розмиває залишки поваги до парламентаризму, перетворюючи найвищу законодавчу посаду на майже порожнє місце в очах суспільства.

Від Плюща до Стефанчука: що показали результати дослідження

Спільне дослідження видання «Політарена» та дослідницької компанії Active Group зафіксувало вкрай низькі оцінки діяльності голів Верховної Ради за роки незалежності України, причому ці результати вказують не лише на слабкі позиції окремих політиків, але й на загальне знецінення самого інституту парламентаризму. Розподіл відповідей українців під час опитувань показує, що суспільне сприйняття цієї посади є переважно негативним. При цьому найвищий показник рейтингу має Іван Плющ ‒ 19,0%, далі йдуть Олександр Мороз ‒ 14,4%, Леонід Кравчук ‒ 11,8% і Олександр Турчинов ‒ 10,9%. Водночас навіть лідер рейтингу не набирає й п’ятої частини голосів, а отже йдеться про вкрай низьку оцінку.

Ще промовистішим є середній сегмент рейтингу, в якому Дмитро Разумков, Арсеній Яценюк і Володимир Литвин мають по 9,8%, Олександр Ткаченко ‒ 9,2%, а Володимир Гройсман ‒ 5,9%. Такі показники не дають підстав говорити про міцний авторитет жодного з цих політиків у ролі голів Верховної Ради. Скоріше вони показують на те, що навіть більш впізнавані фігури української політики не змогли закріпитися в суспільній пам’яті як беззаперечно успішні керівники парламенту. У цьому сенсі дослідження фіксує системну слабкість посади, яка за роки незалежності так і не стала для більшості громадян очевидним символом ефективного політичного керівництва.

Однак ще більш критичною є нижня частина рейтингу, в якій Володимир Рибак має 2,4%, Андрій Парубій ‒ 1,5%, а Руслан Стефанчук ‒ 2,6%. Для чинного голови Верховної Ради такий результат виглядає особливо показово, бо він посідає лише десяте місце з дванадцяти, тобто перебуває в числі аутсайдерів рейтингу. Такий показник свідчить про те, що чинний спікер має вкрай низьку оцінку своєї роботи, практично не має самостійної ваги і не сприймається суспільством як одна з ключових постатей української політичної системи.

Окремої уваги заслуговують дві підсумкові цифри, які фактично задають рамку для всього дослідження. 25,8% респондентів заявили, що жоден голова Верховної Ради за всю історію не приніс Україні реальної користі, а ще 28,7% не змогли визначитися з відповіддю. Сукупно це 54,5% опитаних. Саме цей показник найточніше передає стан суспільного ставлення до спікерів, що виглядаю сталою закономірністю.

Чому Руслан Стефанчук опинився в числі аутсайдерів рейтингу

Перебування Руслана Стефанчука в хвості рейтингу стає логічним наслідком низки його «політичних подвигів», які замість зміцнення парламентаризму призвели до фактичної втрати суб’єктності Верховної Ради. Замість того, щоб бути арбітром у залі засідань, спікер перетворився на ретранслятора волі інших владних кабінетів, що остаточно розмиває залишки поваги до спікера.

Крім того, постать Руслана Стефанчука на чолі українського парламенту дедалі частіше розглядається через призму глибокого дисонансу між його академічним досвідом та жорсткими реаліями політичного кризового менеджменту. Опоненти та громадські інституції закидають спікеру як вибірковий підхід до дотримання регламенту, так і просування законодавчих ініціатив, які в експертному середовищі маркуються як гальмування демократичних реформ.

Центральним вузлом напруги став законопроєкт щодо оновлення Цивільного кодексу, який через свій обсяг у 2 тисячі статей мав би стати фундаментом захисту трудових прав громадян, проте натомість перетворився на об’єкт гострої медійної критики. Юридична спільнота вбачає у нормах законопроєкту №14057 приховані механізми цензури, які під виглядом захисту честі та гідності створюють імунітет для топкорупціонерів. Такий підхід різко контрастує з європейським вектором інтеграції, на чому неодноразово наголошували правозахисники, вказуючи на невідповідність документа стандартам ЄС.

Додаткового репутаційного удару по ініціативах спікера завдала спроба радикального перегляду етичних засад: відмова від дефініції «моральні засади суспільства», яку Стефанчук таврував як рудимент радянської епохи, та неоднозначні пропозиції щодо шлюбного віку з 14 років лише поглибили прірву між законотворцями та консервативною частиною суспільства.

Водночас підтримка резонансного законопроєкту №12089, відомого як «закон Ігоря Мазепи», спровокувала звинувачення в легалізації сумнівних операцій з державними ресурсами. Європейський Парламент фактично розцінив цей крок як спробу амністувати незаконне заволодіння стратегічними землями та лісами, термін давності за якими перевищив десятиліття. Аналогічне занепокоєння викликала і реформа державних підприємств  №6013, де за фасадом модернізації вбачаються ризики тіньового перерозподілу активів без прозорих приватизаційних процедур.

Крім того, Руслан Стефанчук демонструє стиль поведінки в парламенті, який називають «професором у кріслі гладіатора». Його прагнення розв’язувати гострі політичні вузли виключно через суху апеляцію до регламенту часто виявляється безсилим проти блокувань трибуни чи системного ігнорування кадрових питань, як це було, наприклад, у тривалому протистоянні навколо керівництва комітету нацбезпеки. У порівнянні з попередниками, нинішній спікер часто обирає тактику згортання засідання замість пошуку рішень та компромісу, що сприймається як ознака політичної слабкості та втрати контролю над залом.

Ситуація ускладнюється сучасною деградацією монобільшості, де Стефанчуку дедалі важче забезпечувати кворум для стратегічних голосувань. Замість ролі незалежного арбітра, спікер вимушений балансувати між інтересами Офісу Президента та запитами депутатських груп, які сформувалися на уламках колишньої ОПЗЖ. Ця залежність від «груп-сателітів» позбавляє інститут голови ВРУ самостійної ваги, перетворюючи його на технічного реєстратора домовленостей, досягнутих поза стінами президії.

Окремий пласт суспільного невдоволення стосується персональної етики та кадрової політики в оточенні голови Верховної Ради. Заклики Руслана Стефанчука припинити цькування на адресу народних обранців викликали іронічну реакцію в суспільстві, яке вбачає у цьому спробу збудувати інформаційний купол навколо депутатів та убезпечити їх від публічної відповідальності. На цьому тлі його історія з орендою київської квартири у власної тещі стала символом подвійних стандартів і брехні, викликавши в українців хвилю сарказму та обурення.

Питання кумівства також залишається стабільно гострим в українському політикумі, який на словах завзято бореться з цим явищем. Присутність рідного брата Миколи Стефанчука в одній з Русланом Стефанчуком партії створює ефект родинного представництва в межах одного мандата. При чому ні в кого не викликає сумнівів те, яким чином брат спікера, займаючи науковою та викладацькою діяльністю, раптом став народним депутатом. Робота дружини спікера Марини Стефанчук у команді Данили Гетманцева, хоч і не порушує прямих заборон закону 2021 року, але сприймається як спосіб збереження впливу через неформальні зв’язки. Діяльність доньки спікера Злати Стефанчук у статусі помічниці народної депутатки Марини Бардіної доповнює картину сімейної залученості до владної вертикалі в парламенті.

Також гостру реакцію суспільства викликає практика «політичної селекції» у питанні закордонних відряджень Руслана Стефанчука. Одноосібне право підпису на виїзд депутатів стало інструментом тиску на опозицію, що, за оцінками міжнародних партнерів дестабілізує внутрішню політичну єдність та  підриває репутацію України на міжнародній арені як демократичної держави з рівними правами для всіх народних представників.

Крім того, за Русланом Стефанчуком вже давно закріпився термін «наглядача» за інтелектуальним сектором держави внаслідок його наполегливої стратегії щодо підпорядкування академічних вертикалей поточному політичному курсу. Використовуючи посаду спікера парламенту як інструмент впливу на правотворчу сферу, він намагається інституційно прив’язати частину правничої науки до парламентського порядку денного, що викликає критику в частини академічного середовища, занепокоєного втратою дистанції між науковою експертизою і державною політикою.

Перебуваючи в статусі чинного академіка Національної академії правових наук (НАПрН), Стефанчук не лише отримує довічні фінансові виплати з Держбюджету, але й здійснює безпосередній вплив на кадрову політику академії. У ЗМІ неодноразово з’являлися повідомлення про його спроби впливати на внутрішні рішення НАПрН і просувати лояльних кандидатів до її керівництва. Найпомітнішим епізодом стало просування Олександра Копиленка на посаду президента академії. За таких обставин йдеться щонайменше про політичне лобіювання і спробу посилити вплив на академію, що в професійному середовищі сприймається як зазіхання на її автономію.

Слід відмітити, що системні спроби Руслана Стефанчука увійти до складу НАН України як члена-кореспондента завершилися двома невдачами поспіль. Його кандидатуру офіційно висували у 2024 і 2025 роках, однак у списках обраних членів-кореспондентів він відсутній в обох випадках. Сам по собі цей факт ще не доводить мотивів голосування академічної спільноти, але показує, що навіть статус чинного голови Верховної Ради не забезпечив йому визнання в Національній академії наук України.

Водночас процес реформування наукового законодавства, який ініціює та координує Стефанчук, часто сприймається як інструмент для встановлення режиму ручного управління галуззю. Його публічна риторика щодо радикальної зміни системи фінансування та перегляду пріоритетних напрямків досліджень приховує потенційну можливість перерозподілу ресурсів на користь проєктів, які мають виключно політичну чи прикладну доцільність для влади. Це створює загрозу для фундаментальних наук, які не можуть дати миттєвого результату, але є критично важливими для майбутнього розвитку країни.

Як бачимо, поєднання статусу доктора юридичних наук, професора, академіка Національної академії правових наук з повноваженнями голови Верховної Ради породжує класичний конфлікт інтересів, де наукова діяльність стає не самоціллю, а механізмом зміцнення політичного впливу. Маючи у своєму доробку сотні публікацій, Стефанчук активно інтегрується в академічну еліту, проте цей процес нагадує експансію політичного ресурсу в закрите середовище вчених. У результаті такого симбіозу наука ризикує втратити свою незалежність, стаючи лише придатком до державного апарату.

Примітно, що РусланСтефанчук був ініціатором законопроєктів, які дали позитивний результат у сфері інтелектуальної власності, авторського права і правового упорядкування держави. Водночас його важко назвати політиком, який асоціюється з законами прямої соціальної дії, що помітно покращили життя українців.

Таким чином, замість інституційної еволюції український парламентаризм стрімко поринає у фазу керованої деградації, де кожна наступна постать в кріслі спікера є менш авторитетною за попередню. Якщо колись голова Верховної Ради мав певний політичний важіль, був здатним на внутрішній опір або принаймні на складну гру компромісів, то нинішня модель управління фактично звела роль спікера до технічного супроводу рішень, ухвалених поза межами парламенту.

Найбільший ризик цієї моделі полягає в тому, що зовнішня керованість парламенту приховує стійку тенденцію до ослаблення його політичної ролі. Низькі оцінки діяльності голів Верховної Ради за роки незалежності показують, що проблема має системний характер і не зводиться до однієї каденції чи одного прізвища. Водночас результат Руслана Стефанчука в цьому ряду є особливо показовим, оскільки йдеться про чинного спікера, який мав би уособлювати інституційну вагу парламенту, але натомість опинився серед аутсайдерів рейтингу.

За таких умов зниження авторитету голови Верховної Ради слід розглядати як наслідок моделі, в якій від спікера дедалі менше очікують політичної самостійності й дедалі більше — процедурної керованості. Якщо ця тенденція збережеться, парламент дедалі менше впливатиме на формування політичного порядку денного, а розрив між його офіційним статусом і реальним авторитетом в очах українців лише поглиблюватиметься.