У корупційній арифметиці 2025 року все виглядає ефектно — понад дві тисячі вироків, зростання на третину, сотні справ. Але якщо розібратись у цифрах, ефект швидко зникає: майже всі порушники відбуваються штрафами, а реальні строки за корупцію є скоріше винятком, ніж правилом. Найчастіше на лаві підсудних опиняються не великі майстри дерибану бюджету, а дрібні чиновники, які не встигли вчасно подати декларацію. При цьому справжні «архітектори» схем і звичні до конвертів посадовці здебільшого залишаються поза увагою. Це правосуддя нагадує театральну постанову: публічну, формальну й позбавлену реального впливу. Сучасна правова система продукує тисячі судових рішень, але їхня вага розчиняється у формалізмі й вибірковості.
Механіка «беззубого покарання»: чому українські антикорупційні вироки втрачають сенс
Згідно з даними за даними Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення, за перші п’ять місяців 2025 року в Україні суди винесли 2 032 рішення у справах, пов’язаних з корупційними правопорушеннями. Це на 37% більше, ніж за аналогічний період 2024 року. Зростання виглядає переконливо, якщо не знати контексту, бо насправді, у 2021 році, останньому довоєнному році повноцінного декларування та фіксації порушень, таких вироків було втричі більше. І якщо врахувати, що частина нинішніх справ стосується декларацій ще 2021–2022 років, то оптимізм стає ще більш сумнівним.
Крім того, має значення, які саме суди винесли ці рішення. Якщо мова про суди першої інстанції, то це скоріше початок історії, ніж її фінал. Як відомо, багато з таких рішень опиняються в апеляціях і касаціях, де розвалюються або «уточнюються» до невпізнання. Засудили? Виправдали? Повернули справу на новий розгляд? Невідомо. Можливо, десь за цією цифрою і ховається умовний термін для дрібного хабарника, але це точно не системне очищення держави від корупції. Тому оцінювати ефективність антикорупційної боротьби за цією цифрою — це як робити висновки про одужання пацієнта, знаючи лише, скільки разів йому вимірювали тиск.
Слід зазначити, що причиною різкого спаду кількості рішень у 2022–2023 роках була законодавча пауза: на тлі війни обов’язок подавати щорічні декларації був відкладений. Державний апарат функціонував у стані винятку, а система антикорупційного контролю — фактично на холостому ходу. У 2024 році декларації знову стали обов’язковими — і не лише за поточний рік, а й ретроспективно. Саме це, а не різке підвищення ефективності, пояснює нинішній стрибок. У реальності ми маємо справу не з новими порушеннями, а з очищенням архівів.
Здавалося б, повернення до практики звітування мало б потягти за собою і реальну боротьбу з корупцією. Однак те, що більшість справ — не про хабарі, зловживання чи дерибан ресурсів, а про технічні помилки в деклараціях, свідчить зовсім про інше. Найбільш поширеною статтею, яка фігурує в цьогорічних вироках, є порушення вимог фінансового контролю. Посадовці не подали декларацію або зробили це з помилками. Таких справ — 1 487, що становить 73% від загальної кількості. За рік їх побільшало у п’ять разів. І це не результат антикорупційної революції, а наслідок бюрократичної реанімації системи, яка перевіряє не поведінку, а папери. Реальні ж випадки хабарництва, які мали б бути пріоритетом, скоротилися удвічі — лише 347 вироків. Водночас правопорушення, пов’язані з конфліктом інтересів, взагалі зникли з радарів: таких справ — 70 на всю країну, що майже на 80% менше, ніж торік.
Така статистика демонструє, що система неспроможна дістатися до дійсно впливових фігурантів. Вона переслідує зручне: дрібних держслужбовців, які не впоралися з регламентом. Натомість зловживання у великих масштабах залишаються за межами статистики. Не тому, що їх менше, а тому, що ніхто не намагається їх фіксувати системно.
Слід наголосити, що найбільша кількість вироків винесена у Вінницькій області — 182. Слідом ідуть Одещина, Львівщина, Дніпропетровщина й Київщина. Однак регіональна статистика судових рішень ілюструє не стільки рівень корупції, скільки ступінь активності правоохоронців. Ці цифри радше ілюструють активність слідчих і судів у регіонах, ніж реальний рівень корупції, адже без аналізу масштабів справ, посад фігурантів і завершеності проваджень говорити про серйозність покарань було б передчасно.
Показовим є те, що 97% випадків вироком у справі про корупцію є штраф, при цьому лише 44 особи в країні з 40 мільйонами населення отримали терміни ув’язнення. Ще 11 були покарані громадськими роботами, троє — обмеженням волі, а двох узагалі звільнили від відповідальності. При цьому штрафи вражають своїм діапазоном: від символічних 850 гривень до 680 тисяч. Такий розкид сам по собі свідчить про відсутність єдиної логіки в оцінці шкоди від порушень, а розмір покарання рідко співвідноситься з посадою, повноваженнями чи суспільною вагою фігуранта. Покараний аспірант, який допомагав іноземцям з навчанням, отримав рекордний штраф. Проте чиновники, які провалили фінансовий контроль, проходять повз суворого покарання.
Інший полюс — призначення судом покарання у виді позбавлення волі. Наприклад, військовослужбовця на Сумщині засудили до 10 років ув’язнення за привласнення військової техніки. Тобто все ж іноді буває і так, але це скоріше виняток, «рідкісна удача», ніж закономірність. Подібні справи трапляються нечасто, і кожна з них виглядає майже як статистична аномалія. У загальному потоці рішень це скоріше виключення, яке тільки підтверджує правило про м’якість і вибірковість покарань. При цьому, знову ж таки, мова йде про військовослужбовця, а не топ-керівника державного органу.
Черговим прикладом «боротьби з корупцією» і «справедливих рішень» в суді стало суто формальне рішення Вищого антикорупційного суду щодо віцепрем’єра-міністра національної єдності Олексія Чернишова. Попри підозри у зловживанні службовим становищем та одержанні хабаря в особливо великому розмірі, він залишився на посаді — з повним правом продовжувати «національну єдність» на державному рівні. 27 червня суд визначив для Чернишова запобіжний захід у вигляді застави на суму 120 мільйонів 2 тисячі 668 гривень, і разом з цим не підтримав клопотання детективів НАБУ щодо відсторонення міністра на два місяці. Більше того, ВАКС відхилив навіть базові кроки безпеки: відмовився зобов’язати підозрюваного носити електронний браслет і здати закордонні паспорти. 2 липня ця позиція була ще раз підтверджена: суд відмовив у повторному клопотанні про тимчасове відсторонення чиновника від посади.
Список «обов’язків», накладених судом, виглядає як зручний перелік рекомендацій для обвинуваченого, а не інструмент правосуддя: приходити за викликом, повідомляти про зміну адреси, не залишати межі України, не спілкуватися з іншими фігурантами справи. Ці умови не тільки не обмежують реальний вплив високопосадовця, а навпаки — залишають йому поле для маневру і час для вирішення питання щодо уникнення покарання.
Рішення стосовно Чернишова є черговим прикладом явища, яке роками існує в українській судовій системі: покривання, обережність, страх перед впливом. Коли йдеться про політика, тим більше члена уряду, суд виявляє особливу чутливість і гнучкість. Формально — все в рамках процедури, але насправді це є черговим доказом того, що навіть найбільш гучні антикорупційні справи можуть звестися до юридичної формальності, варто лише мати ресурс на «гідну» заставу. Отже, Україна, яка декларує безкомпромісну боротьбу з корупціонерами, і далі залишається територією непереможної корупції, штрафів без наслідків та застав.
Реєстр як інструмент таврування, а не відповідальності
Окремою проблемою є статус Реєстру корупціонерів, до якого особа вноситься довічно, навіть якщо йдеться про формальне, дрібне порушення. Позбутись такого статусу практично неможливо, якщо немає рішення суду про виправдання або не був скасований сам документ. Винятком стало лише рішення ЄСПЛ у справі «Ситник проти України», в якому суд визнав, що довічне внесення до Реєстру становить порушення права на приватне життя. У відповідь Верховна Рада ухвалила законопроєкт, який дозволяє знімати з Реєстру тих, хто вчинив адміністративні порушення, через рік після вироку. Однак він ще не підписаний президентом, і зміни поки є лише декларативними.
Цей механізм є своєрідною пасткою: держава без вагань назавжди приклеює до людини ярлик «корупціонера», навіть коли провина є мінімальною або процедурною. У той самий час справжні схеми залишаються в тіні, поза вироками і реєстрами.
Довічне внесення особи до Єдиного державного реєстру корупціонерів в Україні на сьогодні є процедурою, позбавленою чіткої межі між формальною фіксацією провини і глибоким втручанням у приватне життя людини. Система, яка мала б бути інструментом прозорості, перетворилася на квазікаральну структуру, що таврує за адміністративну помилку не гірше, ніж за серйозний злочин. Потрапити до Реєстру можна не лише за хабар, а й за банальне запізнення з поданням електронної декларації. Виправити наслідки такого «злочину» виявляється майже неможливо.
Наразі є лише три підстави для виключення особи з Реєстру: скасування рішення суду, постанови або офіційне підтвердження участі людини в обороні України в лавах будь-якого військового формування. Усі інші випадки, навіть суто формальні порушення без злого умислу, ведуть до автоматичного довічного фігурування в публічному списку «корупціонерів». Така механіка не лише дискредитує саму ідею публічного обліку, а й порушує баланс між публічним інтересом і правом на гідність.
Випадок, який став предметом розгляду Європейського суду з прав людини у справі «Ситник проти України», показав, наскільки далеко може зайти держава у своєму прагненні до «формального очищення». У своєму рішенні від 24 квітня 2025 року ЄСПЛ визнав, що довічне внесення до Реєстру корупціонерів без права на виправлення або забуття становить пряме втручання в приватне життя людини. Суд наголосив, що такий підхід підриває професійну репутацію, дискредитує моральний авторитет і створює сталий негативний імідж, навіть якщо сама провина є незначною або спірною.
Це рішення спонукало Верховну Раду ухвалити зміни до відповідного законодавства. Парламент підтримав законопроєкт, який встановлює обмеження на термін перебування в Реєстрі для осіб, визнаних винними у корупційних адміністративних правопорушеннях. Передбачено, що такі особи мають залишатися в Реєстрі не довше одного року. Однак попри ухвалення документа, реальна зміна поки що не відбулася — законопроєкт досі не підписаний Президентом, а отже, не набрав чинності. Тим часом система працює за старими правилами, продовжуючи штампувати довічні вироки навіть за несвоєчасно натиснуту кнопку «надіслати декларацію».
На цьому тлі особливо контрастує загальна статистика антикорупційних вироків у 2025 році. З понад 2 тисяч справ, розглянутих судами за п’ять місяців, лише незначна частина стосувалася реального хабарництва чи зловживань владою. Проте понад 70% рішень — це саме справи про порушення фінансового контролю: несвоєчасні або неточні декларації. Тобто абсолютна більшість людей, внесених до Реєстру, не завдали ніякої матеріальної шкоди державі, не отримали незаконної вигоди і не мали змови з іншими посадовцями. Їхній «злочин» є суто процедурним.
Проте держава ставиться до таких формальних випадків з тією ж карною рішучістю, що й до осіб, причетних до реальної корупції. Їх імена опиняються поруч з тими, хто брав відкати, розкрадав бюджетні кошти або організовував фіктивні тендери. Для суспільства, яке бачить лише ярлик «корупціонер», таких відмінностей не існує, і це перетворює систему на інструмент знеособлення і приниження, а не правосуддя.
Ще більший парадокс полягає в тому, що серйозні корупційні злочини караються набагато м’якше, ніж дрібні. Цей дисбаланс між жорстким адміністративним клеймом і м’яким вироком у кримінальних справах ставить під сумнів саму логіку антикорупційної політики. Якщо система орієнтована на максимальну репресивність щодо формальностей і водночас толерує справжні зловживання, її справжній мотив втрачає зв’язок з поняттям справедливості.
Замість очищення публічного сектора, ми отримали модель публічного таврування. Реєстр, який мав би допомагати громадянам відрізняти чесних чиновників від корумпованих, на практиці перетворився на непрозору базу з формальними мітками, які залишаються з людиною назавжди. І навіть якщо в законі з’явиться нове положення про «однорічне перебування», поки не буде прийнята системна реформа всіх правоохоронних органів разом з судовою системою, яка розділяє сутнісні злочини й технічні порушення, реальної боротьби з корупцією не буде.
Отже, антикорупційна судова статистика 2025 року є прикладом того, як кількість вироків не перетворюється на якість боротьби. Все, що можна прочитати в цих тисячах рішень, — це здатність системи оперувати формальними помилками й уникати системних ризиків. Кількість вироків і штрафів збільшується, але їхній зміст і глибина не свідчать про системне очищення державного апарату. Навпаки — основна маса покараних не становить ядра корупційної проблеми, а лише заповнює звітність. Як бачимо, українське правосуддя поки що вміє лише імітувати боротьбу з корупцією — красиво, звісно й без шкоди для реального статус-кво.
Антикорупційна система в Україні вже давно потребує не косметичного, а принципового перегляду. Зокрема — переосмислення самої природи боротьби з порушеннями: де йдеться про формальну помилку, а де — про цілеспрямоване зловживання. Поки держава цього не зробить, вона продовжуватиме карати зручних і водночас ігнорувати системні зловживання там, де зачеплено впливові інтереси.
На цьому тлі особливо промовисто виглядає нещодавня реєстрація законопроєкта №13423, яким хочуть впровадити амністію порушень у оборонних закупівлях. Ініціатива, підписана 126 народними депутатами, з яких 123 представляють фракцію «Слуга народу», передбачає фактичну амністію за порушення, вчинені під час виконання оборонних контрактів. Законопроєкт пропонує звільнити від кримінальної відповідальності посадовців підприємств, які виконували оборонні замовлення, якщо ці компанії включені до спеціального переліку, затвердженого Міністерством оборони. Зміст цього переліку не буде оприлюднений, що вже викликає питання щодо прозорості. Більше того, Національне антикорупційне бюро та Спеціалізована антикорупційна прокуратура взагалі втрачають повноваження щодо таких справ — без погодження Генерального прокурора розслідування буде заблоковане.
У 2025 році обсяг оборонного бюджету може сягнути 750 мільярдів гривень, що є рекордною сумою і водночас масштабною зоною потенційних зловживань. Ухвалення закону відкриє шлях до безкарності для службовців, які причетні до порушень під час використання цих коштів. Попри заявлену мету — зняти надмірне навантаження на оборонну промисловість у воєнний час — запропонований механізм виглядає як спроба обмежити незалежний антикорупційний контроль. Незважаючи на численні обіцянки влади про «нульову толерантність до корупції» сам факт подачі такого законопроєкту є тривожним сигналом про зміщення пріоритетів. Захист обороноздатності держави не повинен ставати прикриттям для підриву антикорупційної системи.
У 2024 році Україна отримала 35 балів зі 100 можливих за версією Transparency International Ukraine і посіла 105 місце серед 180 країн, що свідчить про значні проблеми з корупцією. Незважаючи на розбудову складної антикорупційної інфраструктури, створення спеціалізованих органів, реєстрів, індексів, процедур фінансового контролю і публічного звітування, реальний стан боротьби з корупцією в Україні залишається не лише далеким від очікувань, а демонструє загрозливі ознаки формалізму, вибірковості й безкарності.
Особливо гостро ця ситуація сприймається в умовах повномасштабної війни, коли суспільство ховає своїх синів і дочок, коли уряд заявляє про підготовку тисячі місць на Національному військовому кладовищі, коли держава змушена мобілізовувати всі ресурси — людські, моральні, фінансові — для виживання і захисту. Корупція, яка процвітає в таких умовах, і м’які судові рішення свідчать про те, що система досі не демонструє реальної здатності, а головне – бажання, її викорінювати, і це виглядає як пособництво.
