Перші місяці війни стали яскравим прикладом того, на що був здатен наш народ – Українці змогли дати відсіч чисельнішому та сильнішому противнику виключно за рахунок особистої мужності та взаємодопомоги. Особливо чітко це відчувалось у перші дні війни, коли ніхто не розумів, що буде далі, але кожен старався допомогти іншим. Чого варта тільки історія чоловіка з Києва, у якого було декілька автівок, котрі він залишав у місті з повними баками пального та ключами у замку запалювання для того, аби люди без авто могли ними скористатись. Іншим прикладом є Український волонтерський рух, який робив та робить надзвичайні речі для нашої перемоги. Таких прикладів було сотні та тисячі. Саме тоді ми були народом з великої літери. Та час минав, ситуація стабілізувалась, суспільний резонанс почав згасати і станом на зараз наше суспільство знову поділене на табори, як і до війни. Цей поділ відбувається завдяки внутрішньої нестабільності, непродуманим діям наших чиновників, а також ворогів ззовні. Саме зараз, як ніколи, наше суспільство поділено на “табори” за мовним, релігійним, ідеологічним принципами, до яких додалося ще й відношення до війни і мобілізації.
Мовне питання
В Україні мовне питання завжди стояло надзвичайно гостро, та, найчастіше, коливалось між крайнощами. Політики та активісти з обох таборів своїми висловами та ідеями часто розширювали, і без того не мале, провалля між звичайними українцями. Так, до прикладу російськомовні громадяни називають державні програми щодо зміцнення позицій української утиском своїх прав. Водночас найрадикальніші захисники української мови вважають, чи не усіх їх агентами ФСБ та потенційними зрадниками. Як завжди, у цій ситуації, правду варто шукати десь посередині. Під впливом історичних факторів склалось так, що велика кількість громадян України розмовляє російською, і нам, як суспільству, необхідно це враховувати, працюючи з цим з позиції постійної, але, виключно, лагідної українізації.
Останнім часом постійно зростає відсоток тих, хто перейшов на українську мову, проте це не є результатом агресивної риторики багатьох активістів, а є піднесенням національної свідомості та постійної пропаганди всього українського. Людям надзвичайно важко налагодити режим сну або перестати палити, а що можна сказати про мову, котрою людина розмовляє з дитинства? Тези по типу “Валіза. Вокзал. Росія.” є абсолютно неприпустимими у мовному питанні, адже замість мотивації та підтримки, людина, котра потенційно може стати україномовною, отримує агресію та вмикає захисний механізм.
Державну політику щодо мовного питання можна вважати правильною та ефективною. Простими словами вона полягає у тому, що громадянин України повинен знати державну мову та використовувати її в офіційних справах, а у побуті – користуватись тією, яку він обирає сам, без дискредитацій та утисків.
Важлива подія сталась 15 березня 2024 року, а саме – ухвалення Кабміном Державної цільової національно-культурної програми забезпечення розвитку та функціонування української мови як державної, котра розрахована до 2030 року. Ця програма передбачає створення більш ніж 500 освітніх та навчальних ініціатив та курсів для людей, котрі бажають покращити знання української мови або вивчити її. Основні цілі програми – поширення та зміцнення позицій української мови в середині держави та поза її межами.
Ідеологічна складова
В питанні ідеологічної розрізненості сучасну Україну не зможе перевершити ніхто. Постійні чвари та міжусобиці, під тиском історичних факторів, стали для українців мало не національними традиціями. Навіть у час, коли, здавалося, нам потрібна максимальна консолідація, максимальна толерантність один до одного, люди намагаються “видряпувати” один одному очі, а внутрішні та зовнішні провокатори, користуючись цим, тільки підливають мастила у вогонь. Одвічна проблема української державності полягає у постійних ідеологічних непорозуміннях, що у моменти політичної нестабільності та військової небезпеки найчастіше є причиною втрати цієї самої державності. Приклади цієї тези лежать на поверхні нашої історії – Київська Русь припинила існування через князівські чвари, козаки зазнавали поразок через постійну боротьбу за булаву, Директорія УНР також не змогла консолідуватися та захистити молоду державу. Зараз ми знаходимось у схожій ситуації.
Що у цей момент робить держава? Ухвалює непопулярні, але необхідні рішення, котрі, зазвичай, стають ще одним каменем зіткнення на шляху до ідеологічного порозуміння всередині суспільства. Військові просять про демобілізацію, волонтери про виділення коштів, чоловіки в тилу виступають проти нового закону про мобілізацію, усі разом – проти корупції. І це в час, коли російське ІПСО витрачає мільйони доларів на місяць для розхитування політичної ситуації в Україні.
Питання мобілізації
Черговим приводом для суспільних коливань та поділу на різні табори стало прийняття нового Закону про мобілізацію, котрий набере чинності 18 травня 2024 року. Військові та велика кількість активістів і експертів прийняли цей законопроєктяк можливість зламати ситуацію на фронті у нашу сторону, та дати змогу відпочити тим, хто воює вже давно. Хоча не обійшлось і без казусів – з фінального тексту законопроєкту прибрали норму, яка стосувалась можливості звільнення військовослужбовця через 36 місяців перебування у ЗСУ.
Інша частина суспільства сприйняла нововведення надзвичайно негативно. Насправді те, що люди не мають бажання воювати – абсолютно нормальний психологічний факт, це розуміють абсолютно всі. Проте суспільство знову вдаряється в крайнощі – одні пропонують заганяти в окопи усіх, хто може тримати зброю, а інші просувають ідею того, що воювати повинні виключно добровольці. І як ми розуміємо – обидві сторони не праві. Жодна держава у світі не може вести повноцінну тривалу війну без постійної мобілізації, як і воювати виключно добровольцями, або кадровими військовими.
Що не так з тезами щодо мобілізації?
- Воювати мають усі.
Не мають. Крапка. В умовах сучасної війни, за розрахунками аналітичних центрів армії США, одного солдата в окопі забезпечує 7 військовослужбовців із тилових служб, а цивільних ще більше – до 12 осіб. Не складними математичними підрахунками можна обчислити співвідношення загальної кількості Збройних Сил до тих, хто бере участь у безпосередньому бойовому зіткненні.
- Якщо мене поранять, я стану нікому не потрібним.
Звісно, ситуація з військовою медициною потребує реформування, проте, можу сказати із власного досвіду, держава робить все можливе для якісного лікування та реабілітації поранених військовослужбовців. Однак, як і в будь-якій іншій системі, бувають недопрацювання або помилки з врахуванням людського фактора, але загальна ситуація з лікуванням військовослужбовців розвивається в позитивній динаміці.
- Я не вмію тримати автомат у руках, а мене одразу кинуть під Бахмут.
Зараз ситуація з підготовкою та навчанням військовослужбовців на якісно вищому рівні, ніж це було на початку війни. З`являються нові навчальні центри, розширюються можливості щодо навчань за кордоном, широко застосовується таке явище як рекрутинг – ці та інші аспекти позитивно впливають на загальну підготовку військ, а отже і на їх ефективність. Особисто я, за два роки служби, зустрів лиш трьох людей, котрі прибули на фронт без будь-якої підготовки, і всі вони були добровольцями, які самі погодилися на такий крок.
- Чому я маю воювати, а діти депутатів та чиновників ні?
Один з найпоширеніших наративів, котрий використовується для утворення конфронтації між суспільними групами. Насправді цей тезис є одним із найбільш маніпулятивних, адже, за різними даними, у війні проти РФ приймає участь від 800 до 2300 посадовців усіх рівнів, включно з депутатами Верховної Ради. Однак існує і, так званий, батальйон “Монако”, і багато інших випадків, які дратують людей своєю несправедливістю та відбивають бажання йти воювати.
Зараз ми стоїмо на роздоріжжі – об`єднатися та перемогти, або чубитись далі та зникнути. В цій ситуації не слід забувати принцип, який використовують проти нас: “розділяй і володарюй!”. Найкращими ліками проти розколу суспільства та маніпуляцій завжди були та залишаються прийняття виважених рішень з боку політиків, уміння слухати, критично мислити та поважати один одного. Якщо ми навчимось використовувати ці компоненти, то станемо по справжньому єдиними, консолідованими, а отже непереможними. В єдності наша сила!
Павло Грохольський
