Табу, яке призводить до замовчування: позиція Оксани Романюк щодо публікації воєнних злочинів

Питання візуалізації війни є одним з найгостріших для українського медіаполя. Особливо тоді, коли йдеться про публікацію зображення загиблих, тіл на вулицях, поранених, розбиті будинки, — все те, що залишається після російських обстрілів. Дискусії, які розгоряються щоразу після публікації подібних кадрів, свідчать про суспільну чутливість і те, що в Україні досі немає сталої згоди: що можна показувати, а що — ні. Межі між фіксацією воєнного злочину й порушенням гідності жертви, між суспільним інтересом і правом на приватність залишаються рухомими. У цій складній ситуації все частіше звучать заклики до повної заборони публікацій фото й відео з наслідками обстрілів. Але чи не перетворюється така заборона на механізм витіснення реальності? Чи не наближає вона нас до того, щоб перестати бачити саму війну? Саме на ці запитання відповідає медіаекспертка, директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк.

Оксана Романюк одразу окреслює очевидне: журналісти не мають експлуатувати страждання. Існує чітке зведення етичних норм, яке забороняє демонстрацію зображень оголених мертвих тіл, тіл дітей, понівечених у кривавих обставинах. Однак навіть ці правила, за її словами, не можна вважати непорушними істинами, все залежить від конкретного контексту. Етика — не жорстка матриця, а поле вибору в кожній ситуації.

Медіаекспертка звертає увагу на небезпечну тенденцію в соцмережах, де поширюється заклик до повної заборони зображень мертвих тіл. Вона називає це спрощенням болісної, складної проблеми. Адже йдеться не лише про індивідуальне горе, а про воєнні злочини, які мають бути зафіксовані, осмислені, донесені до суспільства. За її словами, правда про звірства має бути не лише описана, а й показана. Інакше — це заперечення реальності, витіснення злочину з колективної пам’яті. Вона уточнює, що говорить виключно в межах чинних етичних стандартів воєнного репортажу.

Романюк наголошує: візуальна цензура смерті часто є формою короткочасного психологічного захисту. Але в довгостроковій перспективі така «стерильність» інформаційного простору сприяє табуюванню самої теми війни, деперсоналізації жертв, витісненню колективного досвіду. А це, за її переконанням, становить загрозу національній безпеці. Відмова бачити — це перший крок до забуття. А забуття веде до безкарності.

Особливу увагу вона звертає на роль репостів. Репост фотографій з місць обстрілів, кадрів злочинів — таких, як розстріл Олександра Мацієвського — вона вважає важливими. Бо саме через соцмережі більшість громадян дізнаються правду. Ці зображення є одним з каналів, які фіксують злочини росіян і водночас об’єднують людей у співпереживанні та спротиві. На її переконання, це форма переживання травми: люди, які репостять, плачуть, співчувають, а не експлуатують. І саме через таке проживання починається колективне зцілення, а не повторна травматизація.

Говорячи про документування, вона нагадує, що фіксацією злочинів займаються не лише офіційні структури, а й журналісти. Їхні матеріали мають велику доказову силу. Вона апелює до досвіду країн, які пройшли через геноцид — Руанди, Німеччини — де саме візуальні архіви стали важливою частиною процесу суспільного переосмислення трагедій.

Щодо правових меж, Оксана Романюк застерігає від спроб зробити вигляд, ніби в законодавстві все однозначно. Немає простих рішень. Право на приватність важливе, але в умовах війни воно не може бути використане для того, щоб замовчати знищення цивільних, тіла на вулицях, руйнування будинків. Тому, на її думку, потрібно шукати розумний баланс між правом на приватність і суспільним інтересом — баланс, який уже частково сформульований в етичних нормах, але не може бути остаточно зафіксованим, бо кожна ситуація унікальна.

Етична публікація — за її словами — це не просто фото, а фото з контекстом, зі змістовним попередженням у заголовку, за потреби з блюром або без упізнаваних рис, і повагою до людської гідності. Саме так виглядає межа, яку журналістика має утримувати.

Романюк також категорично виступає проти демонізації всієї професії через окремі кричущі помилки. Вона згадує два приклади з останніх днів, коли публікація фото (оголеного мертвого чоловіка та пораненої жінки в кареті «швидкої») дійсно порушувала межі гідності. Але наголошує: наявність порушень не означає, що всю професію слід закреслити. Такі узагальнення є небезпечними й некоректними.

У підсумку вона чітко формулює головну тезу: табуювання зображень воєнних злочинів — це пряма дорога до замовчування, а отже, до історичної амнезії, безкарності та повторення злочинів. Війна — це не лише біль, а також обов’язок пам’ятати. І медіа мають бути тими, хто покаже те, що не можна забути.

“Табу на публікацію зображень наслідків воєнних злочинів — це пряма дорога до замовчування. А отже, до безкарності росії”, – резюмує Романюк.