Делегація афганського «Талібану» вперше після повернення руху до влади у 2021 році прибула до Брюсселя на офіційні переговори з представниками Європейського Союзу. Формально зустріч присвячена консульським питанням, документуванню афганських громадян та можливій співпраці у сфері повернення мігрантів, які не отримали права на перебування в країнах ЄС. Однак сам факт появи представників талібів у європейській столиці викликав гостру реакцію правозахисних організацій, депутатів Європарламенту та афганських активістів.
Критики нагадують, що йдеться про режим, який за останні роки фактично усунув жінок із суспільного життя, заборонив дівчатам навчатися після шостого класу, обмежив доступ до роботи, пересування та навіть публічної присутності. Нещодавно таліби ухвалили новий кодекс моралі, який регламентує практично всі аспекти повсякденного життя, від зовнішнього вигляду до права жінок говорити вголос у громадських місцях. Двоє високопоставлених представників руху перебувають під ордерами Міжнародного кримінального суду за переслідування жінок і дівчат, яке розглядається як можливий злочин проти людяності.
У Брюсселі наголошують, що переговори не означають дипломатичного визнання режиму. Проте сама дискусія навколо візиту демонструє значно глибший процес, який відбувається далеко не лише в Європі. За п’ять років після повернення до влади «Талібан» так і не отримав повноцінної міжнародної легітимності, але поступово перестає бути політичним ізгоєм. З ним ведуть переговори про міграцію, безпеку та економічні проєкти. Росія вже підписує угоди про військово-технічне співробітництво, Китай розвиває економічні контакти, держави Центральної Азії та Близького Сходу підтримують робочі відносини з Кабулом.
Світ не визнав талібів. Але світ дедалі більше звикає до того, що вони залишаються владою в Афганістані. І саме ця поступова нормалізація сьогодні стає однією з найсуперечливіших тенденцій міжнародної політики. Поки права афганських жінок продовжують звужуватися, а сам режим посилює контроль над суспільством, дедалі більше держав починають ставити перед собою не питання «чи можна співпрацювати з талібами», а питання «як саме з ними співпрацювати».
Світ звикає до талібів
Ще кілька років тому міжнародна ізоляція «Талібану» здавалася одним із небагатьох беззаперечних консенсусів світової політики. Повернувшись до влади в Афганістані у 2021 році, рух отримав контроль над країною, але не отримав того, що зазвичай супроводжує владу в сучасній міжнародній системі, – політичної легітимності.
Жодна західна держава не визнала новий уряд. Міжнародні організації регулярно фіксували порушення прав людини. Представники ООН, правозахисники та уряди демократичних країн послідовно засуджували політику талібів щодо жінок та дівчат.
Через п’ять років після повернення до влади ситуація виглядає інакше.
Ніхто не говорить про офіційне дипломатичне визнання Кабула. Але дедалі більше держав ведуть із талібами переговори, укладають угоди, відкривають канали співпраці та шукають формати взаємодії. Світ не визнав «Талібан», але починає пристосовуватися до його існування як політичної реальності.
Саме цей процес сьогодні викликає найбільше занепокоєння у правозахисників.
Брюссельський парадокс
Візит делегації талібів до Брюсселя став подією, яка навряд чи могла б відбутися одразу після падіння Кабула у 2021 році.
Офіційно Європейський Союз пояснює контакти практичними потребами. Переговори стосуються консульських питань, документів для афганських громадян та можливого повернення мігрантів, які не отримали права на перебування в країнах ЄС.
У Брюсселі наголошують, що діалог не означає визнання режиму.
Проте критики зустрічі звертають увагу на іншу сторону процесу. Для них проблема полягає не у формальному визнанні, а в поступовій зміні самого ставлення до талібів. Якщо ще кілька років тому питання співпраці з Кабулом сприймалося як політично неприйнятне, то сьогодні воно дедалі частіше обговорюється як технічна проблема, яку потрібно вирішити.
Саме тому афганська дослідниця Шагофа Гафорі назвала те, що відбувається, не визнанням, а нормалізацією. На її думку, вона не потребує дипломатичних церемоній чи підписання договорів. Достатньо робочих зустрічей, спільних переговорів та постійних контактів.
Ця дискусія виявила глибшу суперечність усередині самого Європейського Союзу. З одного боку, ЄС продовжує позиціонувати себе як глобального захисника прав людини. З іншого – дедалі сильніше відчуває політичний тиск міграційної проблематики.
Саме міграція стала тим питанням, яке змусило європейські уряди шукати контакти навіть із владою, яку вони не готові визнавати.
Режим став жорсткішим, а контакти – активнішими
Парадокс полягає в тому, що зближення із зовнішнім світом відбувається не на тлі лібералізації Афганістану.
Навпаки. За останні роки таліби послідовно розширювали систему обмежень. Дівчатам заборонено навчатися після шостого класу. Жінки практично усунуті з багатьох сфер суспільного життя. Новий кодекс моральності регламентує зовнішній вигляд, пересування та поведінку громадян.
Особливий резонанс викликали положення, які фактично забороняють жінкам публічно співати, декламувати тексти або говорити вголос у присутності сторонніх чоловіків.
Багато міжнародних правозахисних організацій почали використовувати щодо політики талібів термін «гендерний апартеїд». Частина юристів наполягає на необхідності окремої міжнародно-правової кваліфікації дій режиму.
Водночас саме в цей період кількість зовнішніх контактів Кабула не скорочувалася, а зростала.
Ця тенденція демонструє важливу особливість сучасної міжнародної політики: легітимність і взаємодія далеко не завжди рухаються в одному напрямку.
Росія як авангард нормалізації
Якщо Європа ще намагається балансувати між принципами та практичними інтересами, то Росія фактично вже зробила вибір.
У 2025 році російський суд призупинив заборону діяльності «Талібану», який понад два десятиліття перебував у списку терористичних організацій. Наступним кроком стало підписання угоди про військово-технічне співробітництво між Москвою та Кабулом.
Ще на початку 2000-х років такий розвиток подій виглядав би неможливим. Під час другої чеченської війни російська влада розглядала талібів як потенційне джерело загроз для власної безпеки. Сьогодні Кремль говорить про партнерство та спільні інтереси. Причина полягає не в еволюції самого руху.
Змінилася міжнародна позиція Росії. Після повномасштабного вторгнення в Україну Москва дедалі активніше вибудовує відносини з державами та політичними силами, які перебувають поза західною системою союзів. У цьому контексті Афганістан став ще одним елементом ширшої стратегії.
Для талібів російський напрямок важливий з іншої причини. Він дозволяє поступово виходити з дипломатичної ізоляції та демонструвати власному населенню, що режим уже не перебуває на периферії міжнародної політики.
Чому світ змінює підхід
Західні уряди дедалі частіше стикаються з проблемою, для якої не існує простого рішення.
Ізолювати режим можна лише тоді, коли така ізоляція здатна змінити його поведінку або поставити під загрозу його виживання. У випадку Афганістану цього не сталося.
Таліби контролюють державний апарат, силові структури та більшу частину території країни. Попри економічні труднощі, режим продемонстрував значно більшу стійкість, ніж багато хто прогнозував у 2021 році. Поступово міжнародна спільнота почала переходити від питання «чи слід говорити з талібами?» до питання «як говорити з талібами?».
Саме в цьому полягає головна зміна останніх років. Йдеться вже не про пошук механізмів тиску, а про пошук механізмів взаємодії.
Межа між контактом і легітимацією
Суперечка навколо Брюсселя демонструє проблему, яка виходить далеко за межі Афганістану.
Міжнародна політика регулярно стикається з урядами, дії яких суперечать задекларованим цінностям демократичних держав. Проте дипломатія історично працює не лише з союзниками, а й з опонентами.
Прихильники переговорів із Кабулом нагадують, що відмова від діалогу не покращила становища афганських жінок і не змінила поведінки режиму.
Опоненти відповідають, що тривала взаємодія поступово змінює не талібів, а ставлення до них. Кожна нова зустріч, кожна угода і кожен дипломатичний контакт зменшують політичну дистанцію між режимом та зовнішнім світом.
Саме тому дискусія сьогодні точиться не навколо юридичного визнання. Питання полягає в іншому: у який момент необхідний дипломатичний контакт починає перетворюватися на фактичне прийняття нової реальності.
Для талібів відповідь уже очевидна. Вони не отримали міжнародного визнання, на яке розраховували після повернення до влади. Але поступово отримують дещо інше – статус співрозмовника, без якого дедалі важче вирішувати питання міграції, безпеки, гуманітарної допомоги та регіональної стабільності.
І саме це може виявитися набагато важливішим за будь-які формальні дипломатичні рішення.
