Ракети не полетять: чому найжорсткіша заява Зеленського щодо Білорусі може спрацювати без жодного удару
В інформаційному просторі останніх днів увага була прикута переважно до символічних подій, дипломатичних жестів та нагород. Проте з погляду воєнно-політичної динаміки значно більшу вагу може мати інша подія – публічний ультиматум Володимира Зеленського Олександру Лукашенку щодо російської військової інфраструктури на території Білорусі.
Йдеться не про черговий обмін заявами між Києвом і Мінськом. Уперше за час повномасштабної війни українське керівництво настільки відкрито і конкретно заявило про готовність самостійно усунути об’єкти на території Білорусі, якщо цього не зробить білоруська влада.
Саме тому цей факт заслуговує на аналіз поза межами емоційних оцінок та миттєвих політичних реакцій.
Білорусь давно перебуває у війні, хоча формально в ній не воює
Одна з головних помилок багатьох коментарів полягає у сприйнятті нинішньої ситуації як раптового загострення.
Насправді Білорусь залишається одним із ключових факторів російсько-української війни від самого початку повномасштабного вторгнення. Саме її територія стала плацдармом для наступу на Київ у лютому 2022 року. Саме через білоруські полігони, аеродроми та логістичні вузли Росія забезпечувала перші хвилі вторгнення. «У нас з Білоруссю фронт уже п’ятий рік. Саме через Білорусь Росія організувала нам Бучу, Ірпінь. Чи Лукашенко не знав, з якими розстрільними списками їхали до нас росіяни?» – написав у Фейсбуці Ігор Луценко.
Історик Тімоті Снайдер неодноразово звертав увагу на те, що режим Лукашенка після протестів 2020 року фактично вижив завдяки підтримці Кремля. Залежність Мінська від Москви стала настільки глибокою, що російське військове використання білоруської території виявилося практично неминучим.
Водночас важливим залишається інший аспект. Більшість білоруського суспільства не демонструє готовності підтримувати безпосередню участь країни у війні. Сам Лукашенко протягом усіх чотирьох років намагався балансувати між лояльністю до Путіна та небажанням втягувати білоруську армію у бойові дії.
Саме цим пояснюється його постійна подвійна позиція: надавати територію, інфраструктуру, логістику, пальне, але уникати прямої участі військ.
Що саме мав на увазі Зеленський
Найбільш дискусійною стала фраза українського президента: «Якщо він це не зробить, зробимо ми».
Частина коментаторів одразу припустила, що йдеться про можливі удари по вишках або ретрансляторах на території Білорусі. Проте існують підстави вважати, що ситуація складніша.
Показовими є заяви українського фахівця зі зв’язку та радника Міноборони Сергія Бескрестнова («Флеша»). Ще у травні він повідомляв, що наприкінці зими Україна вже припиняла роботу пунктів управління російськими «Шахедами» на території Білорусі.
Принципово важливо інше: тоді про будь-які удари по білоруській території не повідомлялося.
Це означає, що українські сили вже володіють інструментами впливу на подібну інфраструктуру. Йдеться не обов’язково про кінетичне знищення об’єктів. Можливий широкий спектр засобів – від радіоелектронного впливу до спеціальних операцій, про які публічно не повідомляють.
Сам Бескрестнов зазначав, що після зимового втручання активних спроб відновлення роботи таких пунктів тривалий час не фіксували. Лише під час масованої атаки 13 травня знову були зафіксовані ознаки використання радіомодемів і, ймовірно, наземних пунктів управління на білоруській території.
Тому слова Зеленського не обов’язково анонсують майбутній ракетний удар. Вони можуть бути сигналом про готовність повторити вже апробовані способи нейтралізації цієї інфраструктури.
Чому ультиматум пролунав саме зараз
Окреме питання – чому Київ вирішив винести цю тему у публічну площину.
До останнього часу Україна переважно уникала відкритого тиску на Лукашенка. Навіть після вторгнення 2022 року українська дипломатія залишала Мінську можливість зберігати образ формального невтручання.
Тепер ситуація змінилася.
Причина може полягати в тому, що використання білоруської території для забезпечення російських атак почало розглядатися Києвом як безпосередня участь у бойових діях. Якщо через білоруські ретранслятори здійснюється наведення або корекція ударів по українських містах, то йдеться вже не про політичну підтримку Москви, а про конкретний військовий внесок.
У такому випадку українська сторона фактично заявляє: або Мінськ самостійно усуває загрозу, або Україна залишає за собою право зробити це власними силами.
Лукашенко між страхом перед Путіним і страхом перед війною
Останні заяви самого Лукашенка заслуговують на окрему увагу.
Його слова про вибачення перед Зеленським та небажання допустити поширення війни на білоруську територію стали незвичними навіть за мірками традиційно обережної білоруської риторики.
Особливо показовою є фраза про те, що Білорусь у військовому сенсі є вразливою і не зацікавлена у вступі до війни.
Фактично Лукашенко публічно визнав те, про що експерти говорять уже давно: білоруська армія не готова до масштабного конфлікту з Україною.
Колишній командувач військами США в Європі Бен Годжес також вважає малоймовірним сценарій прямого вступу Білорусі у війну. На його думку, Лукашенко традиційно намагається робити достатньо для збереження відносин із Путіним, але уникає кроків, які могли б призвести до прямого зіткнення з українськими силами.
І тут постає головна дилема для Мінська.
З одного боку, Лукашенко залежить від Кремля.
З іншого — він чудово розуміє, що перенесення бойових дій на білоруську територію може стати найбільшою внутрішньополітичною кризою за весь час його правління.
Чи справді йдеться про загрозу ударів по Білорусі
Сьогодні багато дискусій точиться навколо можливих українських ударів по білоруських об’єктах.
Проте важливо враховувати, що сама поява ультиматуму може бути елементом примусу без наміру негайного застосування сили.
У військовій теорії примусова дипломатія передбачає саме таку послідовність дій: спочатку противнику демонструють можливість завдати шкоди, потім залишають простір для зміни поведінки, і лише після цього ухвалюється рішення про застосування сили.
У цьому випадку Київ публічно перекладає відповідальність за подальший розвиток подій на Мінськ.
Якщо Лукашенко усуне ретранслятори або обмежить їхню діяльність, конфлікт не вийде на новий рівень.
Якщо ні, Україна отримує додаткову аргументацію для більш жорстких дій.
Ультиматум як інструмент примусової дипломатії
У міжнародних відносинах подібні заяви розглядаються не лише як військові погрози, а як елемент так званої примусової дипломатії (coercive diplomacy). Цю концепцію розробляли американські дослідники міжнародної безпеки, зокрема Томас Шеллінг та Александр Джордж. Її суть полягає не в тому, щоб завдати удару, а в тому, щоб змусити опонента змінити свою поведінку без застосування сили або до її застосування.
Примусову дипломатію часто порівнюють зі стримуванням, хоча між ними існує важлива відмінність. Стримування спрямоване на те, щоб не допустити певних дій у майбутньому. Його логіка полягає у формулі: «не робіть цього, інакше наслідки будуть неприйнятними». Примусова дипломатія працює інакше, вона вимагає змінити вже наявну поведінку або відмовитися від того, що вже відбувається. У цьому випадку Київ не намагається запобігти гіпотетичному використанню білоруської території Росією, а вимагає припинити практику, яка, за оцінкою української сторони, вже допомагає російським атакам.
Для успіху примусової дипломатії необхідні кілька умов. По-перше, погроза має бути переконливою. Адресат повинен вірити, що сторона, яка висуває вимоги, справді готова діяти у разі їх невиконання. По-друге, вимога повинна бути конкретною і зрозумілою. По-третє, опоненту залишають можливість відступити без повної втрати обличчя.
Саме тому ультиматум Зеленського привернув таку увагу. Він містить усі ключові елементи примусової дипломатії: чітку вимогу, визначений термін виконання і заяву про можливі наслідки. Водночас адресатом є не Росія, а Лукашенко, який традиційно намагається уникати прямого втягування Білорусі у війну.
Однак історія показує, що ефективність таких ультиматумів залежить від балансу сил і мотивації сторін. Якщо адресат вважає, що поступка несе менші ризики, ніж конфронтація, примусова дипломатія може спрацювати. Якщо ж він переконаний, що поступка створить для нього більшу загрозу, ніж опір, ультиматум здатний дати протилежний результат і підштовхнути до ескалації.
У випадку Лукашенка вирішальним фактором може стати не його ставлення до України, а оцінка реакції Кремля. Фактично Мінськ опиняється між двома джерелами тиску: загрозою українських дій у разі збереження ретрансляторів і ризиком невдоволення Москви у разі їх демонтажу. Саме від того, який із цих ризиків білоруське керівництво вважатиме більш небезпечним, залежатиме ефективність нинішнього ультиматуму.
Найімовірніший сценарій
Попри численні апокаліптичні прогнози, найбільш реалістичним виглядає не військова ескалація, а новий раунд кулуарних переговорів між Мінськом і Москвою.
Лукашенко вже багато років демонструє одну незмінну рису – прагнення уникати ситуацій, які можуть поставити під загрозу його особисту владу.
Саме тому він не відправив білоруську армію в Україну у 2022 році. Саме тому сьогодні публічно говорить про небажання воювати. Саме тому намагається переконати як власне населення, так і зовнішніх партнерів, що не хоче перетворення Білорусі на ще один театр бойових дій.
Проблема полягає в тому, що простір для маневру у Лукашенка стає дедалі вужчим.
Чим глибше Росія інтегрує білоруську військову та логістичну інфраструктуру у власну воєнну машину, тим складніше Мінську доводити свою непричетність.
Саме тому нинішній ультиматум Зеленського може виявитися важливим не через можливі удари по ретрансляторах, а через те, що він вперше настільки відкрито поставив перед Лукашенком питання політичного вибору.
І цей вибір стосується не окремих вишок чи станцій управління дронами. Він стосується того, чи залишатиметься Білорусь тиловою територією російської війни, одночасно намагаючись переконати світ, що сама в цій війні не бере участі. Саме цю суперечність Київ тепер виніс на міжнародний рівень і зробив предметом публічного тиску.
