Трамп заявив про намір повернути афганську авіабазу Баграм: що це означає для України та НАТО
Заява Дональда Трампа про прагнення повернути під контроль США авіабазу Баграм в Афганістані звучить далеко за межами Центральної Азії та напряму стосується і України. Йдеться не лише про реванш у “втраченій війні”: Вашингтон готовий переглядати свою військову присутність у світі, балансуючи між війною в Україні, протистоянням із Китаєм та внутрішньою політичною боротьбою. Для Києва ця дискусія важлива як нагадування про уроки “афганського виходу”, які досі формують довіру до союзників, а також як тест на те, чи здатні США одночасно тримати лінію фронту в Європі й готуватися до викликів в Азії.
Падіння Баграму як символ поразки двадцятирічної війни США в Афганістані
Авіабаза Баграм упродовж двох десятиліть була серцем американської військової присутності в Афганістані. Споруджена ще в радянську епоху як ключовий опорний пункт для Військово-повітряних сил СРСР, після 2001 року вона стала символом війни США проти “Аль-Каїди” та Талібану.
Звідси координувалися операції з переслідування бойовиків, вилітали літаки для авіаударів, базувалися гелікоптери й дрони. Тут розміщували тисячі американських і союзницьких солдатів, сучасні шпиталі та склади зі зброєю. Для Вашингтона це був стратегічний вузол, що дозволяв контролювати не лише Афганістан, а й значну частину регіону, включно з кордонами Ірану, Пакистану й навіть віддаленими районами Китаю.
У політичному сенсі база символізувала здатність США гарантувати стабільність місцевому уряду. Коли у 2021 році, після рішення адміністрації Джо Байдена завершити операцію, американські війська вночі залишили Баграм, це стало точкою неповернення. Базу передали афганським силам, однак ті не змогли її втримати: уже через місяць вона без бою перейшла під контроль Талібану.
Цей момент для багатьох став метафорою провалу двадцятирічної кампанії: колосальні ресурси, тисячі життів і два десятиліття зусиль завершилися сценою, коли одна з найбільших військових баз світу опинилася в руках тих, проти кого вели війну. Втрата Баграму продемонструвала крихкість афганських інституцій, створених США, і хаотичність відступу.
Міжнародні медіа зафіксували, що базу залишили без належного попередження афганським партнерам; місцеві командири визнавали, що не знають, як її утримувати. Для світової аудиторії це стало символом неспроможності Вашингтона завершити війну на власних умовах, а для афганців – знаком приреченості системи безпеки, вибудуваної американцями.
Для союзників у Європі втрата Баграму стала холодним душем: навіть найпотужніший партнер здатен різко змінити курс і залишити союзників сам на сам із ворогом. Відтоді “афганський аргумент” часто звучить у контексті підтримки України: чи не повториться в Києві те, що сталося в Кабулі.
Критики американської зовнішньої політики подали епізод як доказ обмеженості “імперських проєктів”, а Китай і Росія використали його як підтвердження слабкості Заходу. Для Дональда Трампа ця історія стала зручним подвійним символом – як аргумент проти Байдена і як демонстрація, що “втрату можна виправити”.
Повернення до Баграму як політичний жест: чому ідея Трампа нереалістична на практиці
Ідея повернення США до Баграму виглядає ефектно лише риторично. На практиці база повністю контролюється талібами, інфраструктура за чотири роки змінилася, частина обладнання втрачена. Щоб знову зробити її працюючим вузлом, потрібні тисячі військових, відновлення систем оборони, складів, логістики і нові маршрути постачання. Доступ до афганського повітряного простору проблемний: Іран його не відкриє, Пакистан діятиме обережно, країни Центральної Азії залежать від позицій Росії та Китаю.
Політично повернення означало б або угоду з талібами, яка потребує де-факто їхнього визнання і суперечила б риториці США, або силову операцію, що дорівнює новому вторгненню і повністю йде врозріз з обіцянками “припинити вічні війни”. Ризики колосальні: втягування в нову війну за умов пріоритету стримування Китаю і паралельної підтримки України, внутрішній спротив американського суспільства, скепсис союзників у НАТО і жорстка реакція Китаю, Ірану та Росії. Тому більшість експертів розглядають заяви Трампа як елемент внутрішньої політики, а не операційний план.
“Афганський аргумент” і українська війна: чому аналогія хибна, але політично вигідна Трампу
Паралелі між втратою Баграму та війною в Україні виникають щоразу, коли йдеться про надійність американської підтримки. Кадри хаотичної евакуації з Кабула і швидке падіння уряду підірвали уявлення про стабільність, яку дає союз із США. Частина українців і політиків ставить питання: чи не станемо ми “другим Афганістаном”, якщо увага Вашингтона зміститься на інші регіони або зміниться політичний курс. Це живиться реальністю критичної залежності України від зовнішньої допомоги – зброї, фінансів, дипломатичної підтримки.
Афганський досвід у політичній боротьбі США використовується двома партіями: республіканці звинувачують Байдена у “хаотичному виході”, демократи нагадують, що саме Трамп підписав угоду з талібами. Ці суперечки переносяться й на українське питання, де можуть з’являтися звинувачення у “затягуванні війни” чи “непродуманих витратах”.
Водночас аналогія з Афганістаном хибна. Афганістан був операцією проти терористичних угруповань зі слабкою центральною владою; афганська армія трималась на зовнішній опорі й розпалася після виходу американців. Натомість Україна має стійку державність, легітимний уряд і армію, що витримала удар значно потужнішого противника, відстояла столицю і відбила частину територій. Ставки також незрівнянні: результат війни в Україні визначає безпеку Польщі, Балтії, Чорноморського регіону і спроможність НАТО стримувати Росію.
Йдеться про принципову різницю у масштабі й значенні двох воєн. Афганістан у 2001–2021 роках був локальним конфліктом, у якому США та їхні союзники намагалися забезпечити стабільність у державі, де не існувало потужної регулярної армії чи вагомої інфраструктури, а головним противником залишалися нерівномірно організовані загони талібів. Це було радше втручання з елементами миротворчої місії, яке від самого початку мало обмежену міжнародну підтримку: окрім США, активно діяли кілька країн НАТО, але в цілому це був союз вузького кола держав.
У випадку ж України мова йде про зовсім іншу площину. Це війна не з повстанським рухом, а з однією з найбільших ядерних держав світу, яка входить до числа постійних членів Ради Безпеки ООН і має глобальні амбіції. Відтак, агресія Росії проти України поставила на карту не лише долю однієї країни, а й питання безпеки всієї Європи, стабільності міжнародного права та принципів післявоєнного світопорядку. Саме тому реакція міжнародної спільноти виявилася набагато ширшою й масштабнішою, ніж у випадку з Афганістаном.
На підтримку України виступили не тільки США, а й уся європейська спільнота, НАТО як військово-політичний блок, окремо Канада, Японія, Австралія, Південна Корея та низка інших країн. Тому так званий “афганський аргумент” – твердження, що Захід так само залишить Україну, як колись Афганістан, – є некоректним і поверховим. Адже українська війна має зовсім інший рівень геополітичної ваги. Вона визначає майбутнє європейської архітектури безпеки та демонструє, чи зможе міжнародний світопорядок стримувати агресивні держави, що володіють ядерною зброєю. Це робить ситуацію України принципово відмінною від афганської і набагато важливішою для усього світу.
Для Трампа афганська тема – зручна політична зброя. Вона оживляє дискусію про зовнішню політику, дозволяє бити по Байдену й демонструвати “силу”. Трамп нагадує виборцям про втрату стратегічної бази “ні за що” і перекладає відповідальність за хаос 2021 року на демократів, відсовуючи на другий план власну роль у підписанні угоди з талібами у 2020-му.
Так формується подвійний образ: він і ініціатор “припинення вічних воєн”, і критик “безвідповідального відходу”. Цей наратив підживлює скепсис щодо масштабів допомоги Україні: якщо Афганістан став уособленням “вічної війни”, опоненти підтримки Києва намагаються поставити Україну в один ряд із “витратами на чужі війни”. Україні варто відмежовуватися від цієї аналогії і наголошувати на відмінностях між війною проти тероризму й боротьбою проти агресії Росії.
…Наступного разу ми розглянемо, як дискусія довкола можливого повернення США на базу Баграм в Афганістані стала каталізатором для ЄС до швидшого руху в бік стратегічної автономії. Пояснимо, чому в Брюсселі та Берліні це бачать як шанс для розвитку власних оборонних ініціатив і водночас як попередження для Києва про те, що підтримка союзників не завжди передбачувана, а отже Україні потрібна власна стійкість, прозорість і готовність діяти навіть у найскладніших сценаріях.
Тетяна Вікторова
