“Тієї України, яка була раніше, вже не буде”: відверта розмова з Юрієм Луценком про війну, мобілізацію, корупцію та майбутнє країни. Частина 2.

У першій частині ексклюзивного інтерв’ю для ІА «ФАКТ» Юрій Луценко розповів про те, скільки триватиме війна, які фактори можуть наблизити її завершення. Він оцінив методи сучасної мобілізації, розповів, як її слід було проводити, та прокоментував участь в ній поліції. У продовження розмови політик відверто говорить про причини зростання корупції в Україні, шляхи її подолання, а також про те, якою буде країна після війни і що робити, щоб зберегти шанс на майбутнє.

В Україні створено багато антикорупційних органів, зокрема НАБУ, САП, НАЗК, ВАКС та інші інституції. Як Ви прокоментуєте парадокс: органів стало більше, контролю начебто стало більше, але рівень корупції не зменшився, а навпаки збільшився в рази під час війни? Що необхідно зробити, щоб подолати корупцію в державі?

В Америці антикорупційних органів ще більше, але питання не в їх кількості. У світовій практиці виділяють дві головні концепції в боротьбі з корупцією: репресивну та превентивну. Репресивний підхід робить акцент на покаранні за скоєні злочини, він робить корупцію максимально невигідною та ризикованою. Водночас превентивна концепція орієнтована на викорінення причин корупції, а не лише боротьбу з її наслідками. Сучасний «західний» підхід полягає в синтезі обох концепцій. В Україні діє ціла система, де за превенцію відповідає НАЗК, а за кримінальне розслідування — НАБУ.

Я був міністром внутрішніх справ і Генеральним прокурором, том можу оцінити обидві концепції. У Генеральній прокуратурі України за рік реєструється приблизно два мільйони кримінальних проваджень, з них десь півтора мільйона — у МВС. У цьому потоці розслідувати великі корупційні справи, ще й з високопоставленими фігурантами, практично неможливо. Щодня надходять сотні справ, зокрема десятки резонансних.

От сидиш за столом і думаєш: що вибрати? Переслідувати високопосадовця чи шукати того, хто розчленував дитину й розкидав її по сміттєвих баках, чи ту банду, яка ґвалтує дітей або коли ще накидають справи про наркозбут на дві тонни на місяць. На чому сконцентруватися? Я особисто вважаю, що підслідність має перехрещуватися. Наприклад, з корупцією мав би боротися не один орган, а два.

Однак ми пішли за західною концепцією, коли кожен орган має тільки свою підслідність. СБУ займається своїм напрямком, наприклад державною безпекою, тероризмом. А НАБУ — тільки корупцією високопосадовців. І ніхто інший туди не може зайти. Всі корупційні злочини — від мера до президента — це підслідність НАБУ. Президент, звісно, має імунітет до завершення повноважень.

І навіть якщо СБУ або поліція виходить на злочини мера, вони зобов’язані передати матеріали до НАБУ. У нас пішли за цією концепцією, тому те, що найбільше цікавить людей, — це якраз НАБУ, де працюють детективи. Колись це називалося «оперативник і слідчий». Тепер це в одній особі: оперативник, який лежить у засідці, і слідчий, який оформлює документи. Однак біля кожного такого детектива має бути прокурор — людина, яка здійснює процесуальне керівництво. Без цього прокурора справа не може піти до суду.

Тому є НАБУ і в них є своя окрема прокуратура — Спеціалізована антикорупційна прокуратура, САП. Тобто це не просто НАБУ, а НАБУ плюс САП. Вони не можуть працювати окремо. Це дві руки, дві половинки одного механізму. Так само як СБУ і Генпрокуратура, МВС / Нацполіція і Генпрокуратура, БЕБ і Генпрокуратура. А тут — НАБУ і САП.

Але це абсолютно незалежний орган, про роботу якого навіть Генеральний прокурор не має права знати. Специфіка закону є такою, що він не знає того, що найбільше цікавить суспільство: ходу справ проти високопоставлених чиновників. Це тільки в нас таке, і це дуже дивно. Коли я приїжджав у будь-яке місто, мені казали: «Ти ж Генеральний прокурор, чому не сидить наш мер?». Я відповідав: «Це не моя підслідність». Вони кажуть: «Ну як це? Ти ж генеральний». А я кажу: «Я так називаюся, але в мене це забрали». Пояснити це нашим людям дуже важко, але так є. І в мене свого часу були конфлікти з НАБУ саме через це.

Зараз, після зміни керівництва НАБУ і САП, з моєї точки зору, вони нарешті вийшли на результативність. Скільки вже минуло? Понад десять років від створення. І зараз вони працюють так, як ми чекали ще десять років тому. Тобто тепер їхня робота вже помітна. Звісно, можна полювати на чиновників категорії «А» по областях, а можна все-таки почати з голови, бо риба гниє звідти.

Тому вони, в принципі, взялися одразу за державну мафію. І взялися професійно: пів року документували всі необхідні зв’язки, потім почали потроху затримувати виконавців, а тепер вже доходять до організаторів цієї схеми.

Коли я працював в Генеральній прокуратурі ми разом зі Службою безпеки України щодня затримували від 5 до 9 хабарників із сумами понад 10 тисяч доларів, менші суми навіть не рахували. Щодня. Тобто 5 на 300 — це приблизно півтори тисячі хабарників на рік. Однак суди давали вироки одиницям. І я зрозумів: описувати проблему — це одне, а джерело проблеми — зовсім інше. Це перша історія.

Друга історія: швидкі суди бувають тільки замовними й незаконними. Навіть коли мене саджав Янукович, і мене щодня возили в клітці до суду, все одно процес тривав пів року. І це був замовний суд, бо мені відмовили в усіх свідках захисту. Було 186 свідків обвинувачення, щоправда, 185 з них свідчили на мою користь. Тобто це був замовний суд, але навіть він тривав пів року.

Якщо люди очікують, що сьогодні хабарника затримали, а вже через місяць посадили — це означає, що мова йде вже не про правову державу. Тоді це вже «офіс простих рішень» імені Зеленського. Суд має тривати мінімум рік — навіть у простих справах. А в таких великих справах, про які ви питаєте, — щодо високопоставленої корупції — це мінімум роки ретельного судового процесу з об’єктивним, справедливим і законним рішенням, з врахуванням всіх обставин.

Чи були в нас такі випадки? Мало. Наприклад, я вважаю, що чогось досягнув, коли засудив на 13 років президента Януковича. Так, він втік. На момент вироку його вже не було в країні, але його судили понад два роки. Тому що пройшлися по всіх буквах Кримінального процесуального кодексу. По всіх. І отримали справедливий вирок, який ніхто не зміг скасувати. Тобто, якщо він раптом повернеться на територію України, вирок одразу набуде чинності — і це 13 років ув’язнення.

Що треба зробити, щоб подолати корупцію в державі? Дивіться, я тут сповідую дуже просту річ. Що робити, щоб навколо фонтану не було калюж? Є два варіанти: або нескінченно витирати калюжі, або перекрити фонтан. Тому в першу чергу треба перекрити головне джерело корупції. Давайте подумаємо, звідки вона береться. Ви, звичайно, скажете: погані міністри, голови обласних адміністрацій, мери. Але я питаю: на чому вони крадуть? На державній власності.

Україна — друга після Китаю країна за розміром державного сектору економіки. У нас найбільша кількість державних підприємств у світі після Китаю. Мій улюблений приклад — ДП «Коні України». Три коняки з ребрами назовні й 20 тисяч гектарів землі. Директор, звичайно, домовляється з бізнесменами: засіває ці 20 тисяч гектарів, збирає врожай, продає за готівку й кладе гроші в кишеню. Кому? Собі, звичайно. І ще тому, хто його призначив. А хто його призначив? Партійний бос.

Чому так відбувається? Тому що мажоритарник, який прийшов у парламент, рано чи пізно стає потрібним прем’єр-міністру для голосування за держбюджет. Спочатку коаліція має 60%, потім — 51%, потім — 50,3%. І тут потрібен кожен голос. Депутат каже: «Хочу призначити директора “Коней України”». При цьому він отримує від нього свою мзду, засіває округ — і таких вже стає двоє, потім четверо, потім десятеро. потім двадцятеро. Отже, існування величезного державного сектору є головним джерелом корупції в Україні.

Подивіться на всі справи. Ви коли-небудь чули, щоб масово крали на приватному підприємстві й за це давали по 10 років? Таке буває, але рідко. А де крадуть постійно? «Енергоатом», «Турбоатом», «Коні України», «Нафтогаз». Тобто спочатку треба відповісти на питання: чому в нас так багато державних підприємств? Так, я розумію, що «Турбоатом» чи «Хартрон» не потрібно приватизувати, бо це стратегічні підприємства. Так само «Нафтогаз» і ще низка інших. Але ви знаєте, що серед цих понад двох тисяч державних підприємств: третина збиткові для держави, третина взагалі не працює і лише третина щось реально платить у держбюджет? То, може, ті, що не працюють, треба просто закрити або приватизувати?

Виставимо їх за одну гривню — з умовою, що за три роки новий власник відновить, скажімо, певну кількість робочих місць. Вони стануть приватними, почнуть щось виробляти й перестануть бути джерелом крадіжок. А ту третину, яка збиткова, можна виставити на аукціон і зробити так само, залишивши державі тільки те, без чого держава справді не може функціонувати. «Золоті яйця» — такі як «Турбоатом», наприклад, або «Нафтогаз», або «Трансгаз». І тоді контролювати доведеться значно меншу кількість об’єктів, а джерело корупції для всіх, хто хоче поставити туди свою людину й на цьому красти, стане майже неможливим. У приватника красти значно важче.

Я навіть дійшов до того, що вважаю: нам треба приватизувати ліси. Я абсолютно серйозно кажу. У жодному приватному лісі, який узяли в оренду на 49 років, ніхто не спиляє дерево просто так, бо за це, як мінімум, отримає заряд солі в задницю. А в державному лісі можна вирубати все й сказати, що «так і було». Тому, коли ми говоримо про боротьбу з корупцією, спочатку треба ухвалити економічні рішення, які унеможливлять або зроблять майже неможливим легке розкрадання державної власності. Це — головний «фонтан корупції»: державний сектор економіки.

Я розумію, що більшість людей каже: «Ти говориш що завгодно, але поясни, чому ніхто не сів». Щороку в нас засуджують десятки тисяч людей, зокрема й за економічні злочини. Не топпосадовців, звичайно, але саме для того, щоб з’явилися справи проти них, і було створено НАБУ.

Мене свого часу багато хто критикував, бо я був співавтором цього закону (Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» – ред.). Так, мене критикували, коли я прийшов на посаду Генпрокурора, що НАБУ не працює, а я все одно його підтримую, хоча воно не було моєю підслідністю. Однак сьогодні вони нарешті почали давати результат, тобто через десять років ситуація все ж починає змінюватися.

Як Ви прокоментуєте резонансний корупційний скандал, пов’язаний з Тимуром Міндічем та іншими фігурантами? Це справді шанс показати невідворотність покарання чи суспільство знову побачить знайомий сценарій із заставами, затягуванням справи й поступовим зникненням відповідальності?

Коли ми чуємо про плівки Міндіча, то розуміємо — напевно, всі розуміють, — що не можуть просто так до громадянина Ізраїлю Міндіча приходити в апартаменти міністри. Уявіть собі: міністри просто так почали їздити і питати, де ще можна вкрасти і кому що занести. Міністр, якого призначають на Банковій, не може просто так ходити й казати: «Давайте разом вкрадемо сто мільйонів». Зрозуміло, що все це узгоджена система. Тобто є організоване злочинне угруповання, в нього є структура. Є виконавці практично на всіх фінансових потоках країни, які встановлювали «шлагбаум»: 10% відкату — і тоді отримуєш кошти за виконання роботи. По всіх напрямках: вивіз зерна, мінеральні добрива, енергетика, дрони, фортифікації — все, що завгодно.

Далі над ними є міністри, які приходять в апартаменти з золотим унітазом і звітують перед «смотрящим». Що таке «смотрящий»? Це людина, уповноважена лідером організованого злочинного угруповання. До останнього моменту було незрозуміло, чому підозрюваними є міністри, тобто виконавці, і «смотрящий», якому, звичайно, дали «зелену дорогу» для виїзду до Ізраїлю за кілька годин до оголошення підозр.

Проте не було зрозуміло, чому міністри ходять до приватної особи. Після того як підозру отримав пан Єрмак, який, власне, і погоджував, обирав та фактично призначав міністрів, стало зрозуміло, хто є керівником цих процесів.

Останнім часом великого резонансу набула ситуація з Андрієм Єрмаком? Як Ви її прокоментуєте? Вона буде розвиватися за вже знайомим всім сценарієм — вручення підозри, застава, затягування справи, політичне прикриття та виїзд за кордон?

Найвідоміший американський мафіозі сів за те, що не сплатив невелику, за американськими мірками, суму податків. Не за бандитизм, не за рекет, не за тяжкі тілесні ушкодження, як у нас кажуть, а саме за несплату податків. І отримав там сто з лишком років.

Єрмак — це наш Аль Капоне. До нього є маса претензій, які можуть лягти в основу кримінального переслідування. Однак найлегше подивитися на те, що він на крадені гроші з Міндічем вклав у будинок. Ось цим і займається НАБУ. Чи доведе? Думаю, що доведе. Чи суд прийме ці докази? Я не буду забігати наперед, бо не зовсім правильно це коментувати.

Але, дивлячись на практику Вищого антикорупційного суду, це теж окрема історія. Крім НАБУ і САП, у нас є ще окремий Вищий антикорупційний суд. І, зверніть увагу, він знаходиться тільки в Києві. Тобто це не так, як з будь-яким мером міста, якого треба судити в суді цього ж міста, де судді від цього мера вже отримали по три квартири. Я з цим стикався не один і не два рази.

Вищий антикорупційний суд розглядає справи незалежно від того, де живе посадовець — у Львові, Харкові, Полтаві чи Франківську. Він приїжджає до Києва. Там невелика кількість суддів, вони відібрані окремо, і їхні вироки достатньо жорсткі. Тому давайте подивимося на хід цього процесу. Але на цей момент схоже, що на Єрмака попереду чекають серйозні випробування.

А суспільство, звичайно, дивитиметься на це як на випробування для НАБУ — його професійності й ефективності. Я маю на увазі НАБУ, САП і ВАКС разом. Однак тут є одна обставина: у Єрмака  дуже розумні адвокати. Тому я не хочу коментувати наперед, але він все одно отримав удар.

Колишні керівники Офісу Президента Андрій Богдан, Андрій Єрмак, колишні заступники керівника Офісу Президента Кирило Тимошенко, Андрій Смирнов та Олексій Дніпров, а також колишній позаштатний радник Офісу Президента Олексій Арестович  – це люди з найближчого оточення президента, які свого часу були його друзями. В різні періоди вони мали значний вплив на нього і прямий доступ до ухвалення державних рішень. Чому, на Вашу думку, вони спочатку опиняються на піку впливу, а потім йдуть або зі скандалами, або після гучних журналістських розслідувань та повідомлення підозр в корупції?

Зеленський — суперфахівець розмовного жанру. І в цьому немає нічого поганого: кожен має бути спеціалістом у якомусь жанрі, але він абсолютно нічого не знав про систему державного управління і у вакуум влади втягнув різний непотріб. Він підбирав людей просто за принципом особистого ставлення до них.

Ось вам Мендель — яскравий приклад. Оголосили конкурс на посаду прессекретаря, вибрали дівчинку. Вона спочатку написала хвалебну книжку, а потім вилила три відра бруду на президента України. Чому так сталося? Через абсолютний популізм і непрофесіоналізм. Порівняйте її з будь-яким прессекретарем попередніх президентів — від Кучми до Порошенка. Всі вони були зовсім іншого рівня, тому таку поведінку навіть уявити було неможливо.

Аналогічна ситуація й з міністрами. Ви взагалі знаєте прізвища всіх сучасних міністрів? Раніше їх знали в суспільстві, а зараз — ні. Наприклад, Арсена Авакова. Це зараз відбувається тому що від нинішніх міністрів нічого не залежить. Якщо раніше був Аваков, то всі розуміли: рішення — за ним, навіть більше, ніж йому належало вирішувати. А сьогодні хто б не був міністром внутрішніх справ, міністром економіки чи ще якимось міністром — все одно все вирішується на Банковій.

Трагедія України не в тому, що вона обрала Зеленського, це пів біди, бо не всі президенти є суперпрофесіоналами. Питання в іншому: чи готовий він оточити себе суперпрофесіоналами, які компенсують його слабкі місця. Проблема в тому, що Зеленський оточив себе абсолютними невігласами у всьому, але справжня біда почалася тоді, коли йому ще й дали монобільшість з таких самих депутатів. І в цей момент настала велика біда: фактично моновлада однієї непрофесійної особи.

Навіть у Януковича була коаліція — зокрема з комуністами. Йому це дорого коштувало, але він все одно мусив з ними домовлятися. Дорого — у прямому сенсі цього слова. От Петро Симоненко поміняв «Капітал» Маркса на капітал Ахметова, це дорого коштувало, але все одно це була коаліція. А тут — монобільшість, якій дали конверт і список, за що і як голосувати. Але й конверт добували бандитським шляхом, і список формували невігласи. Тому в нас відбуваються процеси, по-перше, повного розвалу законодавчого поля, а по-друге — маса кримінальних справ проти тих, хто збирав кошти на ці конверти. І, само собою, себе не забував. Ось і вся відповідь.

Тобто український народ у цьому випадку вкотре наступив на граблі. І єдине, чого я хотів би, — щоб цей урок був засвоєний. Я взагалі категорично проти критики наших виборців за те, що вони, мовляв, «не так голосують». Постійно тицяти людям дулі — це нічим добрим не закінчується, бо людина просто відвернеться. У цьому випадку це страшний урок, який дуже дорого коштував нам, як з Януковичем, але зараз наслідки набагато важче.

Однак урок такий: ні авторитарного кримінального президента, ні авторитарного популістського президента обирати не можна. Тоді буде менше і корупції, і руйнування державних механізмів. Скажу річ, яка, можливо, комусь не дуже сподобається. Але, враховуючи, що я вже відставний політик, можу сказати: політика — це теж професія. Не можна обирати в політику людей лише тому, що вони вам подобаються у спорті, на естраді, в інженерії чи навіть на посаді мера.

Політик має роками вчити свою професію і знати український та світовий досвід. Постійно спілкуватися з людьми й жити серед них. Тільки тоді можна стати політиком. А просто той, хто краще заспівав на «Євробаченні» чи краще виступив на сцені, — це ще не політик. Ми ж знаємо багато випадків: спортсмени, співаки, ректори. От Кличко, наприклад. «Давайте оберемо його мером» — прекрасне рішення українського народу, але мера треба не знати щодня.

Я ніколи не забуду, коли вперше приїхав до Польщі як міністр, це був 2005 рік. Питаю там: «Хто у вас міністр внутрішніх справ?». Мені відповіли: «Я не знаю і знати не хочу». І я подумав: яка це класна модель. Польський мислитель Станіслав Єжи Лец казав: «Найкращий керівник — той, чий портрет ви побачите через сто років після його смерті на марці, а не щодня на плакатах чи телебаченні».

Президент, звичайно, має бути відомим. Міністр, напевно, теж має бути достатньо відомим, але головне — не відомість, а фаховість. І ще одна дуже важлива риса — співчуття до людей. Колись батько мене вчив, що таке керівна посада. Є три головні правила. Перше: жодне місце керівника не варте того, щоб не подати у відставку, якщо йдеться про принцип. Друге: політик або керівник без співчуття до людей — приречений. І третє: роби те, що можеш, з тим, що маєш, там, де ти є, але на повну силу. В принципі, приблизно такими є мої критерії для політиків і керівників.

Якою буде країна після війни, якщо частина людей загинула, частина виїхала, а економіка роками працює в режимі виживання при тотальній корупції? Що має робити влада вже зараз? Ви підтримуєте залучення трудових мігрантів з «ризикових країн»?

Тієї України, яка була раніше, вже немає і не буде. Вона може бути або гіршою, або кращою. Тому треба чесно подивитися в очі й сказати: повернення ні в 2005-й, ні в 2014-й, ні в 2019-й в навіть в 2022-й вже не буде.

Ми маємо всього близько 20 мільйонів населення. Надія на те, що повернуться мільйони мігрантів, тане з кожним місяцем, бо їхні діти вже пішли в інститути, люди отримали дозвіл на постійне проживання, і відбувається багато інших процесів. Більше того, військові, які повернуться, частково поїдуть до своїх сімей туди.

Питання номер один — це кількість населення. Чи зможуть 20 мільйонів прогодувати й утримати Україну? Зверніть увагу: з 20 мільйонів населення — 12 мільйонів пенсіонерів і 5 мільйонів дітей. Отже, працездатних залишається в кращому разі 4–5 мільйонів, з них більшість – це ФОПи. А значить, великі податки сплачує дуже мало людей. І навіть якщо уявити, що в нас запрацює промисловість, це означає, що ми постанемо перед викликом міграції — неукраїнської.

У нас існує не бажання, а саме необхідність залучати мігрантів ззовні. Питання в тому, чи держава буде над цим працювати, чи просто збільшить квоту. Сьогодні квота — 5 тисяч людей, це ні про що. Очевидно, вона буде більшою. Ви ж у Харкові пам’ятаєте своїх в’єтнамців на Барабашова? Мені здається, що суспільство, а отже й держава, мають визначитися, яких мігрантів ми хотіли б бачити, хто легше інтегрується в українське життя.

Зарплата в Україні є мрією для багатьох народів. Насамперед, наприклад, Бангладеш. Це одна з найбідніших і найгустіше населених азійських мусульманських країн. А є інша країна — наприклад, Індія. Це дуже різні культури. Канада, наприклад, зробила ставку на індусів з вищою освітою або повною середньою освітою за певними спеціальностями.

До чого я веду? Держава й суспільство мають визначитися, кого ми хотіли б прийняти на робочі місця, які не можемо заповнити самостійно. Яку цивілізацію ми хотіли б інтегрувати? І це серйозна дискусія. Я тут не хочу нав’язувати свою думку, але ще раз скажу: після Другої світової війни німці запросили три мільйони турків — і вони всі інтегрувалися. Французи запросили алжирців після своєї війни, вони теж всі інтегрувалися. Але є приклади, коли певні народи (не буду називати які) погано інтегруються. І тому це серйозний виклик.

Наступне питання: хто взагалі буде працюватиме з ветеранами? Ми розуміємо, що вони не просто вміють стріляти. Вони вже перейшли бар’єр, коли стріляти було важко. Ми розуміємо, що щонайменше 100 тисяч людей не просто можуть стріляти з автомата, вони ще й володіють дронами. Тобто питання роботи з ветеранами, зняття з них стресу і психологічної напруги, надання медичної допомоги, працевлаштування — мають бути питанням номер один у країні.

Нинішнє Міністерство у справах ветеранів явно не тягне цю роботу і навіть на неї не будує планів. А ви розумієте: хлопець, який прийшов з окопу, звик до зарплати в 100 тисяч, повертається в село. Місяць святкує, відпочиває, але потім раптом бачить, що сусід-ухілянт раптом розбагатів. Якою буде його реакція? Дуже прогнозованою. Треба буде думати, як цим людям дати справедливість і роботу. А з іншого боку — як допомогти їм контролювати себе.

Ще один виклик – економіка. Сьогодні Україна має найнижчий рейтинг в Європі. При цьому половина нашого держбюджету складається з європейської допомоги. Проте питання в іншому. Закінчилася війна і європейці, якщо й будуть давати гроші, то лише на фінансування армії, яка стала вже європейською, а не тільки українською. Але чи будуть вони давати гроші на пенсіонерів, соціалку, на охорону здоров’я — як сьогодні? Скоріш за все – ні.

Тоді на чому житиме Україна? Сьогодні половина нашого експорту — це АПК. І не тому, що ми така «житниця», а тому, що в нас майже немає іншого експорту. Ввесь експорт України менший, ніж перша стаття польського експорту. В нас всього близько 40 мільярдів доларів експорту, в Польщі тільки електромобілі та запчастини до них дають приблизно стільки ж. 10% польського експорту — це весь український експорт.

Другою великою статтею в нас є металургія, а далі йде по 3–4% різних напрямків. При цьому промислова продукція скоротилася до 5%, і це переважно ВПК. Питання: чи можна буде запустити старі заводи? Ні, бо вони вже неконкурентноспроможні. А чи хтось думає про нову індустрію? Це треба робити не після закінчення війни, а вже зараз. Так, це великі ризики. Розмови про те, що нас витягне ВПК, я підтримую: АПК, ВПК — дрони, ракети тощо. Втім, ІТ дає дуже мало, і штучний інтелект докорінно змінює цю галузь.

Ми маємо знайти нову високотехнологічну галузь. Наприклад, Китай піднімався на титановому порошку, не маючи титанової сировини. Україна має найбільші в Європі запаси титанової сировини, які оцінюються приблизно у 8,4–94 млн тонн залежно від джерела. Знаєте, що всі 3D-принтери потребують титану? Ми маємо свою сировину і нічого не робимо. Це мільярдний експорт і гарантовані ринки. Хтось мав би про це сьогодні думати? Я не кажу вже вкладати кошти, я кажу хоча б думати!

Україна взагалі вважалася дуже перспективною державою. Вважалася… Бо через виступ капітана КВК в Білому домі ми віддали всю сировину задарма. Згідно угоди зі Сполученими Штатами вся сировина України належить спільному фонду, який використовуватиме її на свій розсуд. І в кращому випадку лише через десять років ми зможемо отримувати звідти якийсь прибуток. Це і є результат тієї дуже популярної зустрічі пана Зеленського з паном Трампом, якій так аплодували необізнані українські громадяни. Це сухий залишок, саме сухий.

Ще один виклик — що робити, щоб не почалася нова війна. Нам вкрай необхідне зміцнення Збройних сил. І знову ж таки — за що? І з кого? Дуже багато військовослужбовців хочуть додому, але потім повернуться, для них це зрозуміла робота. Якщо вона буде нормально оплачувана, вони залишаться в армії. І це якраз те, що Європейський Союз готовий профінансувати. Питання в тому, чи готовий він профінансувати розвиток технічної української армії після закінчення війни.

Вони кажуть: так. Україні вже роки три пропонують стати частиною Європейського оборонного союзу, бо НАТО стало не дуже гарантованим, скажімо так. Тому країни, які перебувають в «другому окопі» (ми в першому) за нами — від Норвегії до Польщі й Румунії, — в принципі, готові створювати Європейський оборонний союз. Другий окоп завжди розуміє, що відбувається. Іспанія, наприклад, розуміє гірше. А Польща, Балтія — дуже добре. Вони кажуть: нехай Україна вступає в оборонний союз. І нарешті наш президент нарешті каже: так, ми готові.

Водночас відбувається інший процес — членство в Європейському Союзі. Це, напевно, головна надія України. Єдиним позитивним наслідком цієї війни може бути тільки членство України в ЄС. Але європейці розривають ці дві цілі. Вони кажуть: давайте ви будете членом оборонного Європейського Союзу, але членом Європейського Союзу, тобто економічного союзу, — трохи пізніше. І тут дуже важливо, щоб наполегливо, без дипломатичного хамства ми з’єднали ці два процеси. Ми готові й далі бути бронежилетом Європи, але для того, щоб захищати спільний дім. Чи можна це зробити завтра? Ні. Але працювати треба вже сьогодні.

З моєї точки зору, коли дійде справа до виборів, це буде ключовим питанням: хто буде на чолі держави? Президентом має стати людина, яка знає, як не допустити наступної війни і розуміє потреби ЗСУ. Не через «велике будівництво» й асфальт, а через справжнє зміцнення Збройних сил. І друге — це людина, яка зможе завести Україну в Європейський Союз. Це два ключові питання для посади президента. Питання — що буде з цінами на газ, освітою, медициною, які будуть пенсії — є дуже важливими, але це не функція президента, це функція уряду й парламенту. А от ці два питання — ключ до обрання наступного президента. І не питайте мене про прізвища. Нехай кожен сам бере будь-яке прізвище й приміряє його до цих двох задач: чи зможе він їх вирішити, і тоді раціонально проголосує.