“Тимчасовий” військовий збір і бюджетна непрозорість: чи доходять кошти з податку до армії
Підписаний 14 квітня закон №15110 змінює логіку «тимчасових» державних рішень ‒ військовий збір, який пояснювали потребами воєнного часу, держава фактично переносить ще на три роки. Такий крок важко сприймати лише як продовження чинної норми, адже він фіксує розрахунок державних органів на тривалу війну, а разом з цим — на збереження підвищеного податкового навантаження для українців. Тобто замість кроків щодо завершення війни закладається фінансова модель, яка виходить з її подальшого продовження. Та навіть завершення воєнного стану не означатиме швидкого повернення до норм довоєнного оподаткування. Водночас суспільству не дають відповіді: чи дійсно кошти з військового збору йдуть саме на потреби армії?
Як продовжили підвищений військовий збір і чому поспішили з підписом закону
14 квітня президент України підписав законопроєкт №15110, який продовжує дію військового збору в теперішніх розмірах на три роки після завершення війни. Перед цим, 7 квітня, Верховна Рада ухвалила документ у другому читанні та в цілому, «за» проголосували 250 народних депутатів. Водночас парламент підтримав його негайне підписання головою Верховної Ради і без зволікання направив документ на підпис президенту. Така поспішність мала цілком предметне пояснення, оскільки в розрахунку законодавчого органу цей крок пов’язаний із залученням до Державного бюджету понад 140 мільярдів гривень. З такими питаннями парламент не зволікає, причому не менш важливі законопроєкти, які мають захистити права українців, лежать без підписів тривалий час.
У закладеній логіці цього рішення добре видно, як тимчасовий воєнний механізм поступово перетворюється на довший воєнний та післявоєнний фінансовий інструмент. Якщо раніше підвищені ставки військового збору були прив’язані до періоду воєнного стану, то тепер їхню дію продовжили ще на три роки після того року, в якому воєнний стан буде припинено або скасовано. Отже, межа, яка раніше виглядала чіткою і залежала від завершення війни, посунута далі, а сам збір фактично вбудований у повоєнний бюджетний горизонт.
У пояснювальній записці наголошується, що розробка законопроєкту стосовно продовження дії норм в частині застосування обов’язку сплати військового збору в діючих на сьогодні розмірах, які були запроваджені як тимчасові, обумовлена необхідністю формування ресурсного резерву для належного функціонування економіки та фінансування стратегічного відновлення інфраструктури. У такому формулюванні військовий збір постає вже не лише як інструмент покриття поточних витрат у воєнний період, а джерело коштів для ширшого циклу, який охоплює стійкість економіки і майбутнє відновлення країни.
Для того, щоб зрозуміти масштаб цього кроку, варто згадати попередню точку відліку. Закон, який підняв військовий збір в Україні з 1,5 відсотка до 5 відсотків, ухвалили у жовтні 2024 року. Тоді підвищення подавалося як рішення, прив’язане до умов війни, і законопроєкт виходив з того, що після завершення війни ставка буде знижена. Тепер ця лінія змінена: механізм, який від початку мав ознаки воєнної тимчасовості, отримав заздалегідь прописане продовження на післявоєнний період в діючих на сьогодні розмірах.
Звідси випливає і ще одна важлива обставина, зафіксована в пояснювальній записці до законопроєкту. Його реалізація має запобігти зменшенню надходжень військового збору до Державного бюджету протягом трьох років після року, в якому буде припинено або скасовано воєнний стан, запроваджений указом президента від 24 лютого 2022 року №64/2022 і затверджений законом №2102-IX. Тобто ключовий мотив сформульовано так: держава не хоче допустити бюджетного просідання в момент, коли потреба у великих видатках після завершення війни нікуди не зникне.
У політичному і фінансовому сенсі це рішення виглядає як спроба заздалегідь прибрати один з найризикованіших сценаріїв для Дербюджету. Якби після завершення воєнного стану військовий збір автоматично повернувся до нижчого рівня, держава втратила б значний обсяг доходів у той період, коли витрати на відновлення, підтримку економіки та інфраструктури, навпаки, залишалися б високими. Тому ухвалений закон буде діяти як запобіжник проти різкого фінансового розриву між завершенням воєнного режиму і початком довгого та дорогого етапу відбудови.
Військовий збір як ключова вимога МВФ
Міжнародний валютний фонд прив’язав тему військового збору до здатності України втримати Держбюджет у період, коли воєнні витрати ще не зникнуть, а потреба у зовнішньому фінансуванні залишатиметься високою. Тому, як заявляють органи державної влади, продовження дії цього збору стало одним з ключових структурних маяків у програмі співпраці з Фондом, тобто однією з умов, від виконання яких залежить подальша фінансова підтримка нашої країни. Ухвалення закону про збереження військового збору ще на три роки після завершення воєнного стану було для МВФ прямою вимогою, без якої розмова про отримання додаткових коштів втрачає практичний зміст.
Проте МВФ не вимагає конкретно «військового» збору як такого — фонд вимагає збільшення внутрішніх доходів Держбюджету для покриття дефіциту. Оскільки уряд України обрав саме цей інструмент (разом з податками на цифрові платформи та посилки) як спосіб наповнення Держбюджету на 140 млрд грн щорічно, він став невід’ємною частиною «пакета вимог МВФ».
У цій логіці важливе не лише продовження самого механізму, а й закріплення ставки, яку Кабмін раніше подавав як воєнну і тимчасову. Меморандум з Фондом передбачав, що підвищена ставка 5% має бути зафіксована на постійній основі або щонайменше на тривалий післявоєнний період, щоб Держбюджет не опинився в ситуації, коли одне з великих джерел доходу зникає швидше, ніж скорочуються видатки. Для МВФ це питання виглядає як перевірка бюджетної передбачуваності: держава, яка розраховує на стабільну зовнішню підтримку, має показати, що здатна мобілізувати і власні внутрішні ресурси.
Водночас МВФ наполягає на тому, щоб Україна не зводила покриття дефіциту лише до позик і грантів, а нарощувала власну дохідну базу. Військовий збір при цьому не існує окремо від ширшого пакета змін, який МВФ розглядає як єдину конструкцію. Отже, він вимагає розширення бази оподаткування, яке дало б державі більш стійку систему надходжень.
Чи спрямовується військовий збір за призначенням
У 2026 році коло платників військового збору залишається розширеним відповідно до податкових змін, ухвалених наприкінці 2024 року, і ця модель охоплює майже всі ключові групи отримувачів доходів. Наймані працівники сплачують 5% із заробітної плати, премій та інших виплат. Для фізичних осіб-підприємців правила поділені за системами оподаткування: платники першої, другої та четвертої груп сплачують фіксований внесок у розмірі 10% від мінімальної зарплати (станом на 1 січня 2026 року це 864,70 гривні на місяць); третя група сплачує 1% від загального доходу, а підприємці на загальній системі мають сплачувати 5% від чистого оподатковуваного доходу. Така побудова системи показує, що держава намагається збирати кошти не з одного вузького сегмента, а з максимально широкого кола доходів, щоб не залишати великих прогалин у дохідній частині бюджету.
Водночас для військовослужбовців залишено інший підхід, який відрізняє їх від більшості платників податків. Особи, які проходять службу в Збройних силах України, Службі безпеки України, Головному управлінні розвідки та інших силових структурах, сплачують військовий збір за пільговою ставкою 1,5% з грошового забезпечення. На тлі загальної ставки в 5% це виглядає як окремий режим, який держава зберегла для тих, хто безпосередньо перебуває у секторі безпеки й оборони.
Разом з тим система оподаткування не є суцільною і безвинятковою, оскільки законодавство залишає кілька категорій, звільнених від сплати збору. Мобілізовані фізичні особи-підприємці не нараховують і не сплачують його протягом усього періоду служби. Фізичні особи-підприємці першої та другої груп, чия податкова адреса розташована на прифронтових територіях, у зоні активних бойових дій або на тимчасово окупованих територіях, також звільняються від цього обов’язку. Не підлягають оподаткуванню військовим збором і окремі види доходів, серед яких державні облігації, пенсії, стипендії та соціальні виплати військовим.
Коли влада пояснює сенс військового збору потребами армії, у платників податків виникає цілком природне очікування побачити прямий зв’язок між сплаченими грошима і конкретними військовими витратами. Проте головна проблема цього платежу полягає в тому, що такий зв’язок у публічному просторі існує переважно на рівні загальної бюджетної логіки, а не у вигляді відкритого й перевірного ланцюга від надходження до закупівлі зброї, техніки, боєприпасів або виплат військовим.
Оскільки військовий збір зараховується до загального фонду Державного бюджету, юридично він не має окремого, публічно видимого маршруту, який дозволяв би відстежити рух саме цих коштів. У такій системі зібрані суми змішуються з іншими податковими надходженнями, після чого держава розподіляє ресурс в межах всієї бюджетної конструкції. Для уряду цього пояснення достатньо, бо він виходить з того, що внутрішні доходи працюють на фінансування оборони. Однак для суспільства такої формули замало, бо вона не дає чіткої відповіді: чи дійсно військовий збір спрямовується на потреби ЗСУ, а не розчиняється в загальній масі видатків.
Хоч би якою переконливою здавалася арифметика держави, вона не знімає ключової претензії до непрозорості. Уряд апелює до того, що оборонні видатки в рази перевищують надходження від військового збору, отже кожна гривня цього платежу фактично «поглинається» сектором безпеки й оборони. У широкому бюджетному сенсі цей аргумент виглядає логічно: коли армія потребує набагато більше, ніж дає один податок, сумніватися в загальному воєнному спрямуванні внутрішніх ресурсів складно. Втім, з аналітичного погляду тут підмінюються два різні твердження, бо «держава витрачає на оборону більше, ніж збирає військового збору» ще не означає «суспільство може перевірити, як використано саме цей збір».
Через таку ситуацію й виникає відчуття, що назва податку обіцяє більше визначеності, ніж дає бюджетний механізм. Якщо платіж називається військовим, люди очікують не абстрактної участі в наповненні Держбюджету, а зрозумілої прив’язки до армії. Натомість, як вважають в уряді, політичний зміст назви податку «військовий» працює як сильний аргумент для суспільного прийняття податку, тоді як самі гроші рухаються за правилами звичайного загальнодержавного ресурсу.
Навіть якщо у 2026 році було заявлено про механізм зарахування військового збору до спеціального фонду для потреб Збройних сил України, це не робить проблему автоматично розв’язаною. Перенесення коштів здатне посилити цільову прив’язку на рівні норми, але не перетворює Держбюджет на прозору вітрину, де громадянин може простежити долю кожної суми від сплати до конкретного контракту.
Оскільки значна частина оборонних закупівель закрита з міркувань безпеки, громадський контроль тут від початку обмежений, і це створює ще один шар недовіри. Держава має об’єктивні причини не розкривати деталі щодо озброєння, постачання, контрактів і виробничих програм, але для платника податків така закритість означає майже повну неможливість перевірити, де закінчується шлях конкретного ресурсу. У мирній сфері непрозорість бюджету викликала б питання про якість адміністрування, тоді як у воєнній сфері вона зачіпає значно чутливішу річ — довіру до самого принципу, за яким із суспільства збирають гроші під обіцянку оборонного призначення.
Коли влада говорить про закупівлю озброєння, виплати військовим, розвиток оборонно-промислового комплексу, ракетні програми, протиповітряну оборону, авіацію та бронетехніку, вона описує напрями, на які держава загалом витрачає великі суми. Проте між переліком пріоритетів і доказом використання саме військового збору лежить принципова відмінність. Перше показує, що оборона справді фінансується. Друге вимагало б такої системи звітності, де суспільство бачило б не загальні наміри уряду, а чіткішу відповідність між джерелом надходження і напрямом видатку. І поки такої відповідності не видно, критика щодо непрозорості не виглядає перебільшенням.
Світовий досвід: воєнний податок як тимчасовий інструмент
Ідея окремого податку на потреби війни не є унікальною, але міжнародна практика показує важливу відмінність між схожими за змістом рішеннями. У більшості сучасних держав витрати на оборону покриваються через загальні податки, державний борг і спеціальні бюджетні програми, тоді як окремий збір з чіткою воєнною назвою з’являється переважно під час військових конфліктів.
В Ізраїлі найпоказовішим є не наявність постійного окремого військового збору, а готовність держави в критичні моменти швидко мобілізувати додаткові ресурси на потреби безпеки. Під час воєн Ізраїль застосовує оборонні позики та інші форми надзвичайного фіскального навантаження, але в повсякденній податковій системі оборонні витрати покриваються через високі загальні податки. Після подій 7 жовтня 2023 року там знову заговорили про тимчасове підвищення податків для покриття воєнних витрат, і в цьому підході добре видно логіку короткого фіскального маневру. Коли безпекова криза загострюється, держава шукає додатковий ресурс, але не перетворює його автоматично на багаторічний окремий платіж для всіх.
Приклад Кіпру цікавий через іншу причину, бо там військовий збір зберігся в системі надовше, але змінив зміст. Запроваджений після турецького вторгнення Special Contribution for Defence, спочатку він мав чітку прив’язку до потреб оборони, однак з часом перетворився фактично на податок на пасивні доходи, зокрема на дивіденди, банківські відсотки та оренду. У такій моделі держава зберігає оборонну назву, але сам платіж не сприймається як універсальний воєнний збір для всього населення. Однак в українській системі податкове навантаження значно ширше і зачіпає як найманих працівників, так і підприємців, тобто набагато більшу частину економічно активного населенні.
Колумбійський досвід показує ще одну модель, в якій податок на безпеку використовувався як відповідь на тривалий внутрішній конфлікт. У різні періоди там запроваджували податки на багатство або капітал, а зібрані кошти спрямовували на модернізацію армії та поліції в умовах боротьби з повстанцями і наркокартелями. Такий підхід відрізняється від українського за соціальною логікою, бо акцент робиться не на масовому стягненні податків з всього трудового доходу, а на спеціальному додатковому навантаженні для власників значного капіталу. Інакше кажучи, колумбійська модель будувалася довкола мобілізації ресурсів заможніших груп, тоді як українська охоплює значно ширший податковий простір.
Приклад Німеччини стоїть дещо осторонь, але він добре показує, як тимчасовий надзвичайний платіж може затриматися в системі надовго навіть без прямої воєнної назви. Solidaritätszuschlag запроваджували для фінансування великих державних потреб, серед яких були наслідки війни в Перській затоці, а також витрати після об’єднання країни. З часом цей платіж не зник одразу, а перетворився на довший елемент податкової системи, хоч і в зміненому вигляді. Для України це порівняння важливе тому, що держава, яка один раз вводить надзвичайний фіскальний механізм, дуже рідко від нього відмовляється, бо держбюджет швидко звикає до нового джерела доходу.
Історичний досвід США та Великої Британії додає ще одну важливу лінію до цього порівняння. Під час Першої та Другої світових воєн там запроваджували податки на надприбуток для компаній, які заробляли на воєнних замовленнях, а населення залучали через військові облігації. У цій моделі тягар війни розподілявся інакше: держава не лише збирала більше податків, але й пропонувала громадянам інструменти прямого кредитування воєнних витрат. Втім, військовий збір в Україні виглядає простішим і жорсткішим механізмом, бо він не відкриває для платника жодної окремої ролі, окрім обов’язку сплатити.
Головна різниця між прикладами в інших країнах і ситуацією в Україні полягає в часовій межі. У більшості зарубіжних моделей воєнні або безпекові збори прив’язані до великої кризи, після чого або скасовуються, або змінюють вигляд і втрачають первісну політичну гостроту. В Україні військовий збір як тимчасовий захід існує з 2014 року, за дванадцять років він еволюціонував з символічного податку на підтримку армії в один з основних інструментів наповнення Державного бюджету, який залишиться з українцями на роки після настання миру.
