Для України важливе не лише те, хто що сказав у США, а момент, коли симпатії до європейських ультраправих перестають бути медійним шумом і починають виглядати як елемент державної політики – з прямими наслідками для єдності Європи. Саме цю межу фіксує сюжет про те, як німецька “Альтернатива для Німеччини” (AfD) намагається перетворити сигнали з табору MAGA на “зовнішню легітимацію” і інструмент прориву політичної ізоляції, тоді як французьке “Національне об’єднання” (Rassemblement National, RN) бачить у бренді Трампа токсичний ризик для власної стратегії “нормалізації”.
На практиці це означає, що “трампівський фактор” не цементує радикалів Європи, а розводить їх по різних траєкторіях – і для нас це ранній маркер того, як у ключових країнах єврозони може змінюватися баланс сил, а разом із ним і темп рішень про допомогу Україні, санкції та рамку переговорів.
Україна в оптиці AfD і RN: “мир зараз” як спільний знаменник, але різні наслідки
Якщо дивитися не на ярлик “ультраправі”, а на конкретні позиції й поведінку в голосуваннях, AfD і RN справді сходяться в одному: вони просувають рамку “потрібні переговори якнайшвидше”, продаючи її як “захист національних інтересів” і “уникнення втягування у війну”. Різниця починається там, де політика перетворюється на рішення.
Німеччина робить ставку на блокування військових кроків, які виглядають як ескалація. Символом стала дискусія про далекобійні Taurus: у березні минулого року Бундестаг утретє відхилив вимогу про передачу ракет Україні – із 687 депутатів 494 проголосували “проти”, 188 “за”, 5 утрималися. Для нас це важливо не тому, що це “голосування AfD”, а тому, що такі сюжети в Німеччині легко перетворюються на внутрішній політичний клин, який радикали системно підсилюють – і тоді будь-який наступний крок щодо зброї, ППО чи розширення підтримки стає політично дорожчим і повільнішим.
Франція ратує за “суверенітет України”, але максимально обережна на військовій осі. RN намагається виглядати “не антиукраїнською”, частіше проговорює засудження вторгнення і визнає суверенітет України, але в ключових моментах тримає “червоні лінії” щодо постачання озброєнь і кроків, які можна подати як співучасть у війні. Так, Le Monde описував “повільне переузгодження” RN: риторично партія коригується, але в голосуваннях і практичних позиціях зберігається опір військовим рішенням, а всередині партії співіснують різні крила – від тих, хто намагається “перефарбуватися”, до відверто прокремлівських фігур.
Для України це означає наступне: AfD несе ризик гальмування в країні, що має бюджетну і промислову вагу в Європі; RN – ризик “перепрошивки” підтримки в м’якший формат (декларації, гуманітарка) при блокуванні або розмиванні військово-критичних речей.
Брюссель: чому розкол радикалів не “перемагає Європу”, але робить рішення дорожчими
Європарламент є не лише трибуною, а фабрикою процедур: групи отримують час, комітети, доповідачів, право затягувати й розмивати тексти правками. Після минулорічних виборів правий фланг не зібрався в один “мегаблок”, а розклався по кількох кошиках – і це ключове.
З одного боку, є чисельність, достатня для шуму і тиску; з іншого – немає єдиного кулака, бо заважають конкуренція за лідерство, токсичні “червоні лінії” та різні національні інтереси.
Найпоказовіший тест – гроші. Рішення про створення Ukraine Facility на 50 млрд євро (у межах перегляду багаторічного бюджету ЄС) пройшло в Європарламенті з великим запасом: 536 “за”, 40 “проти”, 39 утримались. Це і є відповідь на міф “одним голосуванням все відріжуть”: коли центр мобілізований, базові рамки проходять.
Але поруч – інша, менш комфортна правда: радикали часто грають не в “перемогти голосуванням”, а в “підняти ціну рішення” – зробити його довшим, більш компромісним, більш умовним. Для наших співвітчизників це конвертується в просте: не обов’язково “скасують”, але можуть сповільнювати, ускладнювати і робити менш амбітним кожен наступний крок.
Окремо важливо не плутати кнопки: санкції ухвалює Рада ЄС одностайно, а не Європарламент, тому головні блокування по санкціях лежать у площині урядів, а не депутатів.
Німецький фактор для України: “вага Берліна” сильніша за окремі заяви
Німеччина для України – це одразу кілька ролей в одній: і країна, яка реально дає спроможності, і головний “платник” в європейській бюджетній машині, і та столиця, на яку озираються інші, коли вирішують, наскільки далеко можна зайти в підтримці. Тому прорив AfD важливий не як символ чи “сенсація дня”, а як зміна політичної погоди: коли така партія стає сильнішою, будь-яке рішення на підтримку України в Берліні починає коштувати мейнстриму дорожче, вимагаючи більше пояснень виборцю, більше внутрішніх торгів, більше обережності.
Тут навіть не треба йти в абстракції: торік Німеччина була нетто-донором бюджету ЄС приблизно на 18 млрд євро (близько 0,4% ВНД), і це означає, що без політичної волі Берліна великі європейські фінансові конструкції рухаються важче. Чи може тріснути “санітарний кордон” навколо AfD? Формально провідні партії довго відкидали коаліції з нею, але для України головний ризик не в тому, що AfD завтра сяде в уряд, а в більш приземленому сценарії: AfD впливає й без влади – зсуває тон дискусії, тисне на конкурентів і змушує їх довше “пакувати” кожен пакет підтримки, прив’язуючи його до внутрішніх соціально-економічних аргументів і страхів.
А коли на цьому фоні AfD ще й демонстративно шукає контакти з табором MAGA, вона намагається перетворити зовнішні сигнали на внутрішній політичний капітал, мовляв, “нас визнають за океаном, час перестати робити вигляд, що нас не існує”.
Франція: чому дистанція RN від Трампа знижує ризик різкого розвороту Парижа
Плюс для України тут не в тому, що RN стала “кращою”, а в тому, що їм небезпечно виглядати людьми Трампа. У Франції виборець дуже погано сприймає партії, які схожі на “керовані ззовні”, тому для RN будь-яка близькість до Трампа несе ризик втратити голоси перед виборами-2027. Через це їм доводиться тримати дистанцію, а отже шанс на різкий розворот Франції в бік “компромісу з РФ” стає меншим.
Наразі у європейському трекері фіксується у Франції 18% позитивного ставлення до Трампа і 77% негативного. На такому тлі демонстративна близькість до Трампа підриває “нормалізацію” RN і посилює звинувачення у зовнішньому впливі, тому партія змушена тримати дистанцію і коригувати тон, навіть зберігаючи обережність щодо військових рішень для України.
США як фактор нестабільності: Європа готується до менш надійного союзника – і “вшиває” підтримку України в власні механізми
Найпомітніша цьогорічна зміна в тому, що в ЄС дедалі частіше виходять із простого припущення: США можуть допомагати нерівномірно або “за умовами”, тож Європі треба мати власну опору, яка працює незалежно від американського політичного сезону. Це видно по двох дуже конкретних маркерах.
По-перше, в ЄС не посипалась суспільна підтримка: зокрема, Eurobarometer 103 – чергова цьогорічна хвиля офіційного соцопитування, яке регулярно вимірює настрої європейців, показує, що 76% громадян підтримують фінансову й гуманітарну допомогу Україні, 72% – санкції проти РФ, а 59% – фінансування закупівлі та постачання військового обладнання.
По-друге, допомога поступово “обростає металом”, тобто перетворюється на програми й виробництво: 8 грудня Рада ЄС фінально схвалила European Defence Industry Programme – 1,5 млрд євро грантів на 2025–2027 роки, з яких 300 млн євро закладено в окремий Ukraine Support Instrument для модернізації та інтеграції української оборонки в європейську екосистему.
Для України це важливо як практична страховка від американських виборів: коли підтримка зав’язана на багаторічні інструменти, контракти й виробничі ланцюги, її набагато складніше “вимкнути” одним політичним жестом.
“Втома від України” чи інституціоналізація: одночасно обидва процеси
Страх “Європа нас зливає” не береться з повітря, але він часто змішує докупи дві різні речі. Перша – це різке “перекрили кран”, і з нею якраз складніше: там, де підтримка вже оформлена як довгі механізми на кілька років – на кшталт Ukraine Facility, бюджетних рішень і оборонних програм – її не так просто зупинити одним емоційним голосуванням або заявою.
Друга річ набагато реальніша і неприємніша в побутовому сенсі: коли нові рішення починають ухвалюватися повільніше і дрібнішими порціями. І цей ризик уже видно в цифрах: цьогоріч Європа взяла на себе лише близько 4,2 млрд євро нових зобов’язань у військовій допомозі – це найслабший темп від 2022 року і його не вистачає, щоб перекрити американські паузи. Очевидно, що “кран” не зникне за одну ніч, але головна битва буде не за “так чи ні”, а за швидкість і масштаб наступних кроків.
Інформаційний вимір: як ці сюжети використовуватимуть проти України
Російська пропаганда майже ніколи не грає “в чисті факти” – вона грає в просту рамку: бере будь-яку суперечку в Європі й збирає з неї емоційний висновок “Європа розвалюється, Україну кидають”. Далі працює техніка підміни масштабу: одна гучна заява політика подається як ніби вже ухвалене рішення, одна сварка всередині партії – як “кінець коаліції”, одна затримка – як “поворот Заходу до зради”.
У цьому і маніпуляція: вам продають драму як факт і намагаються зробити так, щоб ви перестали розрізняти слова, процедури й реальні кнопки влади. Але є й реальний ризик, про який варто говорити без істерики: коли тему підтримки України роблять токсичною всередині європейської політики, будь-які нові рішення справді можуть ухвалюватися повільніше, бо урядам і парламентам доводиться витрачати більше часу на внутрішні бої, пояснення виборцю й “антикризовий піар”, а не на швидкі кроки.
Німеччина офіційно попереджала про російські дезінформаційні кампанії перед виборами, Reuters описував мережі на кшталт Storm-1516, фейкові відео й сотні фальшивих акаунтів, а Франція через VIGINUM детально розкладала Portal Kombat як цілісну інфраструктуру з сотнями сайтів, яка системно закачує антиукраїнські й антизахідні наративи.
Зі свого боку EUvsDisinfo показував, як у Німеччині розкручують старі кремлівські схеми “еліти проти народу” і “втрата суверенітету” – не щоб когось переконати аргументами, а щоб поляризувати суспільство й зробити будь-яку підтримку України темою для сварки.
Тому найпростіший “імунітет” тут справді практичний: завжди відокремлювати заяви від рішень (хто реально голосує, що саме ухвалено, на який строк, у якій формі) і відрізняти внутрішні суперечки від зміни курсу, бо саме цю різницю пропаганда намагається стерти першою.
Чи робить розкол Європу слабкою – чи змушує швидше брати відповідальність за безпеку
Цей розкол робить Європу слабшою тактично, додаючи політичного шуму, сповільнюючи рішення та підсилюючи спокуси для популізму. Але він же штовхає Європу до сильнішого стратегічного висновку: “безпека континенту – це наша відповідальність, навіть якщо США непередбачувані”. Саме тому паралельно з політичними конфліктами з’являються довгі бюджетні рамки, оборонні програми, механізми підтримки України і спроби індустріальної інтеграції – те, що не скасовується одним твіттом і не зникає від однієї зміни уряду.
Для нас це означає розуміння, що ризики не в “миттєвому зливі”, а в темпі та політичній ціні наступних рішень; водночас підтримка поступово стає менш залежною від одного центру сили – і це стратегічно зменшує вразливість України.
Тетяна Вікторова
