Цифровий нагляд за громадянами і закриті майнові реєстри можновладців: подвійна реальність нових законів
В Україні будуть синхронно діяти два закони, які змінюють саме уявлення про баланс між державою і суспільством. Законопроєкт №11377, проголосований Верховною Радою 18 вересня в другому читанні, створює Єдину інформаційну систему соціальної сфери, куди буде надходити вся інформація про громадян — від пенсійних нарахувань до історії субсидій і допомог. Формально — це модернізація і зручність, насправді — централізація даних без чітких гарантій їх захисту. Наступного дня Президент підписав закон №11533, який закриває публічні реєстри: зникають точні адреси, кадастрові номери земель, а доступ до інформації про те, хто перевіряв власність чи користування землею, блокується не лише на час війни, а й тривалий час після її завершення. В результаті ми отримуємо симетрію нового типу: держава бачить кожного громадянина до дрібниць, тоді як громадяни втрачають право бачити статки чиновників.
Що передбачає законопроєкт про Єдину інформаційну систему соціальної сфери
18 вересня Верховна Рада України ухвалила в другому читанні та в цілому законопроєкт №11377 «Про Єдину інформаційну систему соціальної сфери», за який проголосували 229 народних депутатів. Цей документ, підготовлений Міністерством соціальної політики, на перший погляд виглядає як крок до цифрової модернізації держави: він передбачає уніфікацію всіх баз даних, реєстрів та програмних комплексів у соціальній сфері в єдину систему, яка отримає назву ЄІССС.
Йдеться про інтеграцію пенсійних і субсидійних реєстрів, баз даних внутрішньо переміщених осіб, інформаційних ресурсів соціальних служб та інших масивів, які зберігають відомості про громадян. На рівні декларацій все виглядає доволі привабливо: обіцяється швидший доступ до послуг, зручніший документообіг, зменшення бюрократичних перепон, а також обмін інформацією між державними реєстрами без зайвої тяганини. Проте за фасадом модернізації криється складний комплекс ризиків, які не лише ставлять під сумнів безпеку персональних даних, а й створюють потенційні загрози для демократичних інститутів та громадянських свобод.
Насамперед привертає увагу масштабність задуманої централізації. Всі ключові соціальні реєстри мають бути об’єднані в єдиний соціальний реєстр, який зберігатиме повний масив даних про громадян — від паспортних ідентифікаторів до інформації про місце проживання, пільги, соціальні виплати, стан здоров’я чи статус внутрішньо переміщеної особи. У такий спосіб держава отримує монополію на володіння всіма даними про громадян, і вона стає не лише адміністративним, а й політичним інструментом.
Будь-який витік або злам подібної системи матиме руйнівні наслідки: викрадена інформація може стати джерелом для шахрайських схем, використання у фінансовому шантажі чи політичному переслідуванні, а в умовах війни — і об’єктом особливого інтересу зовнішніх розвідок. Централізація перетворює державний реєстр на «ласий шматок» для кіберзлочинців, які здатні паралізувати як соціальну сферу, так і важливі механізми підтримки громадян у часи кризи.
Документ декларує впровадження новітніх технологій захисту, однак у самому тексті закону відсутні детально прописані механізми контролю за тим, як і ким оброблятимуться дані. Немає чітких положень про незалежний аудит, немає гарантій того, що громадянин матиме можливість відстежувати, хто саме переглядав його інформацію, з якою метою та на яких підставах. У таких умовах цифрова інфраструктура ризикує перетворитися на інструмент масового спостереження, коли під гаслами оптимізації послуг держава отримує можливість відслідковувати будь-які соціальні зв’язки, у тому числі й відомості про осіб, в інтересах яких діє кожен громадянин. Це розширює коло потенційних об’єктів контролю, створюючи небезпечний прецедент фактичного збирання «тіньових» досьє на мільйони людей.
Додатковим проблемним аспектом стає взаємодія нової системи з місцевим самоврядуванням. Законопроєкт передбачає, що органи місцевого самоврядування та державні адміністрації зобов’язані використовувати інструменти ЄІССС. Це означає, що навіть у тих громадах, які вже мають власні програмні рішення для надання соціальних послуг, місцеві чиновники будуть позбавлені права на автономне впровадження інновацій.
У реальності це не лише централізує інформаційні потоки в руках Міністерства соціальної політики чи Пенсійного фонду, а й фактично позбавляє громади можливості адаптувати роботу соціальних служб до локальних потреб. У країні, де офіційно задекларовано курс на децентралізацію, такий закон виглядає як крок у зворотному напрямку.
Не менш серйозні питання викликає і технічна сторона – у пояснювальній записці до законопроєкту не йдеться про модернізацію інфраструктури або процедури оновлення обладнання в місцевих управліннях соціального захисту. Попередній досвід масштабних державних IT-проєктів в Україні свідчить про їх значну вразливість: чи то через збої у роботі, чи через корупційні скандали довкола закупівель, чи через відсутність належного технічного супроводу. Тобто існує реальна небезпека, що держава, створюючи цю систему, не зможе забезпечити її стабільність і функціональність, залишивши громадян заручниками електронного бюрократичного монстра, який не виконує власних завдань.
Крім того, в законопроєкті існують політичні і корупційні ризики. Система, яка зберігатиме інформацію про соціальне становище кожного громадянина, стає зручним механізмом для маніпуляцій. Наявність повної бази даних відкриває можливості для цільового використання допомог чи субсидій як інструменту політичного впливу. Це може виявлятися як у прихованому «підкупі» окремих категорій населення, так і у вибірковому обмеженні доступу до соціальної підтримки для опонентів влади чи критично налаштованих громадських активістів.
Також варто враховувати традиційні проблеми з прозорістю державних тендерів, у результаті чого доступ до контрактів на створення й обслуговування системи можуть отримати не ті компанії, які справді здатні гарантувати якість і безпеку, а ті, що мають політичні зв’язки.
Водночас проєкт закону створює нову соціальну нерівність, яку можна назвати «цифровою дискримінацією». Ставка на повну цифровізацію соціальної сфери автоматично виключає тих, хто з різних причин не має доступу до інтернету, смартфонів чи комп’ютерів. Для літніх людей, мешканців віддалених сіл або малозабезпечених сімей нова система може стати не інструментом допомоги, а бар’єром, який ускладнює отримання належних виплат і послуг. Фактично це загрожує розширенням соціального розриву між громадянами, які інтегровані у цифрову державу, та тими, хто залишається поза її межами.
Мільярдна залежність: фінансові ризики та корупційні загрози реалізації ЄІССС
Окремий аналіз фінансування реалізації законопроєкту №11377 «Про Єдину інформаційну систему соціальної сфери» дозволяє побачити, що за формальною структурованістю кошторису приховані проблеми, які потенційно можуть перетворити амбітний задум на бездонну фінансову діру. Кожен з напрямів фінансування виглядає логічно обґрунтованим, однак у сукупності вони формують модель, що може стати важким тягарем для бюджету, джерелом корупційних схем і простором для зловживань у сфері міжнародної допомоги.
Насамперед варто звернути увагу на витрати, закладені на супроводження, взаємодію з користувачами та адміністрування ЄІССС. На 2024 рік на ці потреби виділено понад 20 мільйонів гривень, у 2025 і 2026 роках — близько 23 мільйонів. Кошти спрямовуються через договір між Мінсоцполітики та державним підприємством «Інформаційно-обчислювальний центр».
Вже сам факт концентрації технічного адміністрування у підпорядкованому підприємстві створює ризики відсутності конкуренції й незалежного контролю. Адміністратор отримує монопольний статус з постійним доступом до чутливих даних, а громадськість фактично позбавлена механізмів перевірити, чи виконуються послуги у повному обсязі та на належному рівні. Крім того, в кошторисі окремо виділено ПДВ у кілька мільйонів, що ще більше здорожчує технічний супровід системи. У цій схемі очевидно простежується ризик формалізованого освоєння коштів без прозорої звітності.
Проте найбільшим фінансовим викликом є розроблення та модернізація підсистем ЄІССС. На 2024 рік заплановано понад пів мільярда гривень, у 2025 році — понад 680 мільйонів, у 2026 році — ще 320 мільйонів. Загалом за три роки йдеться про витрати на рівні 1,5 мільярда гривень, і це, як зазначено у пояснювальній записці до законопроєкту, лише орієнтовні цифри, які за формулюванням «залежно від обсягу технічного доопрацювання» можуть змінюватися у бік подальшого зростання.
Таким чином, фінансова модель закладає можливість постійного коригування кошторису, який фактично відкриває дорогу до нескінченного подорожчання проєкту під приводом «нових нормативних актів» або «зміни законодавства». У реальності це створює сприятливе середовище для безконтрольного витрачання державних коштів, де кінцевий результат — працююча система — може залишатися невизначеним, тоді як фінансові ресурси поглинатимуться без зупину.
Окремим блоком виділяється закупівля обладнання та програмного забезпечення для центру обробки даних у 2024 році на суму понад п’ятсот мільйонів гривень. Ці витрати фінансуються за рахунок кредиту Міжнародного банку реконструкції та розвитку в межах проєкту «Модернізація системи соціальної підтримки населення України». Використання позикових коштів для створення технічної інфраструктури в умовах війни означає фактичне перекладання фінансового тягаря на наступні покоління, тоді як прозорість закупівельного процесу та ефективність використання обладнання залишається під питанням.
Враховуючи досвід попередніх державних проєктів, можна прогнозувати ризик завищення цін на обладнання, закупівель у пов’язаних компаній і створення штучних бар’єрів для конкурентних тендерів. Це перетворює модернізацію на схему освоєння кредитних ресурсів з майбутніми борговими зобов’язаннями для держави.
Особливої уваги заслуговує залучення міжнародної технічної допомоги та фінансування від Всесвітньої продовольчої програми. Вже укладено низку контрактів на сотні тисяч доларів — від технічної підтримки та навчання персоналу до модернізації бази даних про інвалідність чи розвиток функціоналу для обліку ветеранів війни. Кошти переказані або перебувають на етапі перерахування, а виконавцями визначені як приватна структура «Медирент», так і державне підприємство «ІОЦ Мінсоцполітики».
У межах реалізації закону про Єдину інформаційну систему соціальної сфери важливе місце займають договори, укладені Міністерством соціальної політики України спільно з Всесвітньою продовольчою програмою. Вони стали одним з ключових джерел фінансування розробки та модернізації системи й показують реальні масштаби залучення міжнародних коштів.
Перший значний контракт — це договір №0391/22-2024 від 9 лютого 2024 року (у редакції додаткової угоди від 14 лютого 2024 року) загальною вартістю 446,2 тисячі доларів США. Його предметом є розвиток функціоналу Єдиної системи у кількох напрямах: централізація технології автоматизації процесів соціального захисту внутрішньо переміщених осіб, удосконалення механізмів державних допомог у зв’язку з воєнним часом, розширення обмінів даними з іншими державними інформаційними системами, зокрема Мінфіну, інтеграція з інформаційно-комунікаційною системою Пенсійного фонду через «Трембіту», а також розвиток Реєстру осіб, які мають право на пільги. За інформацією Всесвітньої продовольчої програми, ці кошти вже були перераховані виконавцю в повному обсязі.
Другий договір, №0391/29-2024 від 4 березня 2024 року, передбачає виділення 599,5 тисячі доларів США на технічну та консультативну підтримку програмного забезпечення Єдиної системи. Він включає організацію навчання щодо функціоналу, створення та роботу служби підтримки (хелп-деску), а також формування й утримання інфраструктури в основному та резервному центрах обробки даних. Кошти також уже перераховані виконавцю повністю.
Третій контракт, укладений 13 березня 2024 року під номером №0391/31-2024, є меншим за обсягом, але має важливий соціальний зміст. Його вартість становить 84 тисячі доларів США, і він спрямований на модернізацію Центрального банку даних проблем з інвалідністю. Цей договір демонструє спробу інтегрувати в Єдину систему складові, що безпосередньо стосуються найвразливіших категорій населення. Оплата за ним також здійснена повністю.
Четвертий договір, підписаний 22 квітня 2024 року (№0391/107-2024), має загальну вартість 439,7 тисячі доларів США. Він передбачає подальший розвиток функціоналу системи у напрямах автоматизації процесів соціального захисту внутрішньо переміщених осіб, відповідно до змін у постанові Кабміну №332 від 20 березня 2022 року, а також розробку програмного забезпечення для надання соціальних послуг, кейс-менеджменту, роботи соціального порталу й ведення обліку ветеранів війни з метою забезпечення їх пільг. За інформацією Всесвітньої продовольчої програми, ці кошти мають бути перераховані виконавцю у червні 2024 року.
Таким чином, лише за перші чотири договори у 2024 році передбачено фінансування на загальну суму понад 1,56 мільйона доларів США. Ці цифри свідчать, що міжнародна допомога стає суттєвою частиною реалізації ЄІССС. Водночас вони порушують питання прозорості використання коштів, адже всі ці договори укладені з обмеженим колом виконавців, серед яких провідну роль відіграє державне підприємство «Інформаційно-обчислювальний центр Мінсоцполітики» та його партнери.
Така схема, коли міжнародна допомога від імені ООН фактично обслуговує внутрішні державні структури, викликає запитання щодо прозорості: чи не стає міжнародне фінансування ще одним каналом наповнення кишень окремих виконавців без належної системи аудиту й контролю. Формулювання договорів, які передбачають створення нових функцій, розширення обмінів і впровадження додаткових інструментів, створюють ризик дублювання робіт і повторного фінансування тих самих процесів під різними назвами.
Загалом фінансовий блок реалізації ЄІССС виявляється не менш загрозливим, ніж сама централізація даних. За відсутності дієвих механізмів контролю, незалежного аудиту та чіткої системи звітності ці кошти ризикують розчинитися у нетрях бюрократичного апарату й сумнівних договорів. Суспільство отримує ситуацію, коли під гаслом цифрової трансформації одночасно формується фінансова залежність від зовнішніх кредиторів, внутрішня монополізація технічного адміністрування і непрозора система освоєння міжнародної допомоги.
Якщо сам закон створює ризики для приватності громадян, то його фінансовий вимір здатний посилити економічну вразливість держави, зробивши ЄІССС не гарантією соціального захисту, а дорогим і сумнівним проєктом, який поглинає ресурси, залишаючи під загрозою і бюджет, і довіру до інститутів влади. При цьому дані українців з системи можуть бути використані широким колом посадовців та без належного контролю, тоді як суспільство фактично позбавлене можливості відстежувати результативність цих інвестицій.
Що передбачає закон, який обмежує доступ до публічних реєстрів
Майже одночасно з ухваленням парламентом законопроєкту «Про Єдину інформаційну систему соціальної сфери» Президент України підписав закон №11533 «Про внесення змін до Цивільного кодексу України та деяких інших законів України щодо особливостей надання відомостей публічних електронних реєстрів, держателем яких є Міністерство юстиції України, та деяких інших публічних електронних реєстрів», який передбачає обмеження доступу до інформації в електронній формі про права на нерухоме майно, зареєстроване за будь-якими юридичними особами.
Він має на меті захист оборонних підприємств від легкого доступу до інформації через публічні електронні реєстри. Ця аргументація є цілком зрозумілою, бо ворог справді використовує відкриті дані для наведення ударів. Проте в самому тексті закону закладено механізми, які значно виходять за межі воєнної логіки і створюють нову архітектуру закритості. При цьому головний ризик полягає у тому, що обмеження діятимуть не лише під час воєнного стану, а й до трьох років після його завершення. Це означає, що навіть у мирний час суспільство залишатиметься відрізаним від інформації, яка десятиліттями вважалася основою прозорості й антикорупційної діяльності.
Згідно із законом, у сфері реєстрації прав на нерухоме майно відбудеться різке звуження доступу: дані про точне місцезнаходження об’єктів і кадастрові номери замінюються на загальну інформацію про область, район чи місто. Формально такий крок виправдано потребою захистити склади та виробничі потужності від ракетних ударів, але практично він позбавляє суспільство можливості ідентифікувати об’єкти, які належать посадовцям або їхнім родичам. В результаті виявлення незаконного збагачення стає майже неможливим, а журналісти і громадські активісти втрачають інструменти, які дозволяли порівнювати декларації чиновників з реальною картиною їхніх активів.
Тобто закриття публічних реєстрів позбавляє можливості доводити суспільству реальні масштаби корупційних дій чиновників, коли офіційні доходи не пояснюють розкоші, у якій вони живуть. Останні приклади свідчать про те, що саме завдяки відкритим реєстрам стало можливим викриття історії з французькою компанією LES HAUTS D’ESMERALDA, на яку зареєстровано елітний будинок у Парижі, де мешкає родина голови Комітету Верховної Ради з питань фінансів, податкової та митної політики Данила Гетманцева. Того, який на словах завзято бореться з корупцією і опікується наповненням Держбюджету, вишукуючи все більше шляхів до якнайбільшого оподаткування громадян. Питання про те, звідки взялися кошти, якщо навіть його сукупна зарплата за понад десятиліття роботи не дотягує до цієї покупки, і чому вартість у 200 тисяч євро виглядає заниженою для ринку, стало можливим поставити лише тому, що журналісти (не правоохоронні органи) мали доступ до реєстру.
Не менш показовою є ситуація є з нинішнім Секретарем РНБО Рустемом Умєровим, у якого виявили вісім елітних об’єктів у США: три квартири у Флориді, одну в Нью-Йорку та чотири вілли під Маямі. Ці факти стали надбанням суспільства саме завдяки відкритим джерелам і можливості перехресно перевіряти Центром протидії корупції (знову ж таки – не правоохоронцям) власність Умєрова у закордонних і національних реєстрах.
Головний ризик закону №11533 полягає у тому, що він закріплює подвійний режим закритості даних, який не обмежується воєнним станом, а простягається ще й на післявоєнний період. Обмеження на рік і на три роки після війни створюють ситуацію, коли навіть у фазі відновлення, коли суспільний контроль мав би посилюватися, доступ до критично важливої інформації залишається заблокованим. В результаті громадяни не матимуть жодного шансу дізнатися, як під прикриттям «воєнних обмежень» перерозподіляються статки і набувається нова елітна нерухомість чиновників.
Закриття точних адрес і кадастрових номерів на один рік після завершення війни, а також інформації про користувачів реєстрів на три роки після війни, фактично знищує можливість перевіряти, яке майно та земельні ділянки опинилися у власності чиновників чи бізнес-груп саме у найчутливіший час відбудови. У цей період відбуватиметься розподіл державних коштів, міжнародної допомоги й інвестицій у відновлення інфраструктури, а отже ризики корупційних зловживань різко зростають. Відсутність можливості простежити доступ до цих даних перетворює реєстри на закриту «чорну скриньку», невидиму для суспільства.
Отже, формально закон спрямований на захист оборонних підприємств, однак його норми виписані таким чином, що вони поширюються на всю систему публічних реєстрів. У результаті захист від ворога перетворюється на обмеження для громадян: замість прозорості, яка дозволяла викривати корупцію, виявляти приховане майно чи незаконні схеми, суспільство отримує багаторічний режим закритості. Це не лише суперечить принципам демократичного врядування, а й створює сприятливий ґрунт для корупції, з якою у нас в країні «затято борються», коли активи можна приховати під прикриттям воєнних обмежень.
Найбільш тривожним є те, що такі норми впроваджуються без чіткого механізму автоматичного відновлення прозорості. Вони можуть стати новим стандартом закритості, який вийде далеко за межі воєнної необхідності й закріпиться у післявоєнному політичному порядку.
Крім того, особливі ризики містить і положення про юридичних осіб. Закон дозволяє оборонним підприємствам, а за фактом і будь-яким іншим суб’єктам, вказувати не фактичну адресу, а будь-який контакт для зв’язку з державними органами. З одного боку, це маскує розташування чутливих об’єктів, з іншого — створює умови для зловживань. Реєстри перетворюються на простір формальних записів без реальної прив’язки до фізичного існування компанії, що позбавляє прозорості бізнес-середовище і підвищує ризик шахрайства.
Не менш тривожно виглядають і зміни в сфері інтелектуальної власності, прописані в законі. Обмеження доступу до даних про винаходи й корисні моделі, які можуть стосуватися оборони, на три роки після війни означає, що широкі сфери цивільної інноваційної діяльності також опиняться в зоні кулуарності. Це створює ситуацію, у якій під ширмою «нацбезпеки» можна приховувати будь-які проєкти, обмежуючи конкурентів і виключаючи громадський контроль.
Отже, поєднання законопроєкту №11377 і закону №11533 є дисонансом у прозорості дій громадян і можновладців. З одного боку, влада акумулює в руках колосальні масиви персональних даних, що робить будь-якого громадянина об’єктом цифрового моніторингу. З іншого — самі представники політичних «еліт» уникають належного рівня підзвітності, використовуючи законодавство для приховування своїх статків, бізнесових інтересів чи зв’язків. У результаті формується подвійний стандарт: для суспільства діє режим максимальної прозорості та контролю, тоді як для чиновників створюються винятки, які дозволяють залишатися у тіні. Така асиметрія не лише підриває довіру до правової системи і влади, а й відверто демонструє нерівність у підходах до прав та обов’язків громадян. Вона ще більше розділяє українців на тих, кого зобов’язують звітувати за кожен крок, і тих, хто фактично виведений за межі будь-якого контролю. З такими підходами можна не сумніватися: корупцію в Україні точно подолають!
