“Цвинтар як формула єдності”: управлінська логіка віцепрем’єр-міністра з відновлення України Олексія Кулеби
Віцепрем’єр-міністр з відновлення та розвитку громад Олексій Кулеба дав суперечливе інтерв’ю, яке дозволяє побачити мислення команди уряду, її підхід до державного управління, розподіл відповідальності та механізми балансування ризиків у кризових умовах. При цьому його слова про цвинтар, який є єдиним, що зараз об’єднує нашу країну, миттєво викликали резонанс у суспільстві, бо виходять далеко за межі емоційного шоку. Вони показують логіку ключового посадовця, демонструючи фокус уваги на смерті українців як головному факторі національної єдності. Інтерв’ю Кулеби потребує детального аналізу, щоб зрозуміти позиції уряду щодо ключових питань, оцінити логіку ухвалення рішень і структуру відповідальності на найвищому рівні.
Цвинтар як формула єдності: аналіз інтерв’ю віцепрем’єра Олексія Кулеби
Інтерв’ю віцепрем’єр-міністра з відновлення України – Міністра розвитку громад та територій України Олексія Кулеби не можна зводити до окремих емоційних реплік або технічних пояснень щодо наказів, програм і зон відповідальності, оскільки це розлога розмова, в якій посадовець досить відверто демонструє логіку управлінських рішень, спосіб мислення державного менеджера під час повномасштабної війни та власне бачення ролі влади і суспільства. Саме тому критичний аналіз цього інтерв’ю потребує точного цитування його слів і уважного прочитання контексту, в якому вони були сказані.
Шокуючою позицією топ-посадовця, яка викликала широкий суспільний резонанс, була відповідь на запитання журналістів про те, що, на його думку, об’єднує Україну в умовах війни. Говорячи про баланс між військовою складовою, навантаженням на державу і внутрішніми суперечностями, він сказав:
«Це завжди про баланс. Давайте просто розберемося, між чим нам треба витримати баланс? У нас є велика військова складова. Надзвичайне навантаження. Що об’єднує зараз нашу країну? Я як людина, яка відповідає за регіональну політику, можу вам сказати. Цвинтар. Це єдине, що зараз об’єднує нашу країну».
Щоб зрозуміти, про що свідчить така «формула єдності», варто проаналізувати інтерв’ю послідовно, починаючи з тих тем, де Кулеба пояснює рішення уряду і поступово виходить на більш узагальнені висновки. Вже на початку розмови, коли журналіст звертає увагу на те, що посадовець у публічних ефірах із заблюреним фоном відкрито говорить про плани будівництва газових котелень у Зеленодольську та газотурбінної станції в Жовтих Водах, Кулеба реагує досить різко, називаючи таку комунікацію «некоректною» і кажучи:
«Я дуже прискіпливо до цього ставлюся. Я краще зайвий раз взагалі не вийду в ефір, ніж буду про це говорити».
При цьому він визнає можливість помилки, але переводить розмову в площину випадковості та перевірки цитат, не пояснюючи, чому подібні заяви взагалі пролунали публічно.
Далі інтерв’ю переходить до програми підтримки прифронтових регіонів, зокрема, виплат у розмірі 19 400 гривень на закупівлю дров. Коли журналіст уточнює, що правило поширюється на мешканців у межах десяти кілометрів від лінії фронту, і ставить логічне запитання про неможливість доставки дров у зону, яка фактично перебуває під постійною загрозою, Кулеба наполягає на формальному підході, неодноразово повторюючи: «Це стосується всіх громад, які входять у наказ №376 нашого міністерства».
Він пояснив, що транспортуванням займаються обласні та районні військові адміністрації, а також громади. Однак ключова суперечність проявляється тоді, коли журналіст запитує, чи не логічніше було б спрямувати ці кошти на евакуацію людей, адже держава одночасно закликає виїжджати з небезпечних районів. У відповідь Кулеба знову повертається до наказу №376 і масштабів територій, наголошуючи: «Там, у десятьох областях, які входять у цей наказ, живе дуже велика кількість людей, не менше 5,5 мільйона людей». Таким чином, питання про стратегічну доцільність підтримки життя в зоні постійної небезпеки залишилося без відповіді.
Подібна логіка простежується і в темі комунікації з населенням щодо підготовки до зими. На зауваження журналіста про відсутність прикладних інструкцій Кулеба відповідає, що влада вже чотири роки комунікує про те, «що потрібно робити», а потім раптово зізнається: «У нас зараз така розмова, вона дуже класна і дуже правильна, але я себе відчуваю в ній росіянином». Коли журналіст уточнює, чому саме, Кулеба пояснює: «Так, така розмова йде, що я винний у тому, що йде війна». Ця репліка показує, наскільки болісно він сприймає критику, навіть тоді, коли питання ставляться не як обвинувачення, а спроба з’ясувати логіку рішень уряду.
Тема відповідальності стає центральною у подальшій частині інтерв’ю, де Кулеба говорить: «Я присягаюся перед народом України, що я особисто не зробив нічого для того, щоб зашкодити або щось зробити погане». Він додає, що так само впевнений у своїх колегах, підкреслюючи, що проблема полягає у війні та ресурсній перевазі ворога. Водночас, коли журналіст проводить паралель з російською практикою, де «винні всі, крім Володимира Володимировича», Кулеба не розвиває цю думку, знову повертаючись до особистого відчуття невинуватості та обмеженості власної зони відповідальності.
Журналісти зазначили, що в Єдиних новинах до Кулеби було поставлене запитання: «Що може зробити кожен українець, щоб пережити цю зиму без особливих стресів?», на що ви відповіли: «Ми маємо бути розумними і послідовними, берегти себе, дбати про сусідів, економити електроенергію і розуміти, що ресурси країни зменшуються». На запитання: «Немає у вас враження, що влада не дає жодної прикладної інструкції людям стосовно того, що потрібно робити? Умовно кажучи – купуйте генератори, павербанки, електроковдри, готуйтеся до того, що ситуація буде непроста» Кулеба відповів: «Що стосується конкретики, ви, безумовно, праві, я навіть не знаю, що додати. Мені здається, що ми намагаємося конкретно комунікувати з точки зору тієї ситуації, яку ми бачимо».
Ця відповідь демонструє системну проблему підходу уряду до кризових комунікацій. Вона не дає громадянам практичних алгоритмів дій у разі перебоїв з критичною інфраструктурою, перетворюючи загальні настанови на декларативні. Визнання власної неспроможності надати конкретику свідчить про обмеженість внутрішніх механізмів підготовки та планування, навіть на рівні віцепрем’єра, відповідального за регіональну політику та відновлення.
Потім Кулебі було поставлене запитання: «Ви ж самі кажете, що Київ за 550 кілометрів до війни. У цьому відчувається натяк на те, що Київ відірваний від реальності. А чи немає тут внеску влади, яка максимально заколисує суспільство хорошими новинами?».
У відповіді на нього і з’явилася позиція Кулеби про цвинтар як чинник єдності. Вона логічно випливає з попереднього наративу, в якому держава постає як структура, яка реагує на загрози, відновлює зруйноване, утримує населення біля фронту і постійно балансує між ризиком і необхідністю. Проте, коли віцепрем’єр, який відповідає за регіональну політику, каже, що єдине, що об’єднує країну, — це цвинтар, він фактично визнає відсутність іншої, позитивної рамки єдності, яка виходила б за межі спільного горя.
Критично оцінюючи слова Кулеби про цвинтар, важливо наголосити, що проблема полягає не в констатації трагедії, а в тому, що ця трагедія подається як головна і майже єдина основа національної єдності. У його інтерв’ю немає сформульованої спільної національної ідеї, яка б поєднувала українців через бачення майбутньої країни, її розвитку, можливостей для людей і сенсу спільних зусиль. Натомість звучить управлінська логіка виживання, де держава робить те, що може, визнає помилки постфактум і пояснює їх складністю війни.
Ситуація з відновленням лікарні в Ізюмі, комунікація з начальником Харківської ОВА та першою леді
Фрагмент інтерв’ю, в якому Олексій Кулеба відповідає на запитання чи має сенс витрачати мільярд гривень на відновлення лікарні в Ізюмі – об’єкт, який знаходиться за 25 кілометрів від лінії фронту, є показовим.
Кулеба відповів: «Я думаю, що тут рішення приймалося начальником Харківської ОВА (Олег Синєгубов, – ред.) та міністром охорони здоров’я». У цій відповіді вбачається ухилення від правди і особистої відповідальності, бо не можуть державні органи приймати рішення, не узгоджуючи їх з урядом. Це приклад того, як у межах однієї короткої відповіді концентрується ціла система управлінських уявлень, що фактично знімають з високопосадовця обов’язок стратегічної оцінки рішень і підміняють її формальним посиланням на інші органи державної влади.
Журналіст звернув увагу на те, що начальник Харківської ОВА з пакетом в руках заходив до кабінету Кулеби за пів години до цього інтерв’ю. Однак Кулеба відповідає коротко: «Значить у цьому був сенс».
У державних органах діють чіткі правила безпеки і режиму доступу, які забороняють занесення сумок, пакетів і сторонніх предметів до службових кабінетів, особливо в умовах воєнного стану. Саме тому факт появи і зникнення пакета в кабінеті високопосадовця не може сприйматися як дрібниця або побутова деталь. Однак реакція Кулеби показує, що він не вбачає у цьому жодної проблеми та порушення, трактуючи подібні візити як нормальну частину управлінського процесу під час вирішення питань.
Відповідь Кулеби на запитання про те, чому все ж таки не зупиняється будівництво лікарні в Ізюмі, заслуговує на окрему увагу. Він сказав: «Що стосується питання конкретно Ізюма. Ми 100% подивимося. Якщо я побачу, що ми маємо зупинити це, я вам обіцяю. Я просто не знаю, на якому воно етапі. Я детально не можу вам зараз сказати, що там відбувається». Ця відповідь є показовою, адже йдеться про мільярдний проєкт у прифронтовому місті, який входить до сфери відповідальності уряду, а не про другорядну ініціативу на місцевому рівні.
Однак ключовим моментом стає наступне уточнення Кулеби: «Але я розберуся особисто і буду в комунікації з першою леді і так далі. Якщо це дійсно так, ми будемо говорити про зупинення цього будівництва». Саме ця репліка виводить розмову за межі лікарні в Ізюмі й демонструє, наскільки розмитими є уявлення посадовця про ситуацію в країні. При цьому перша леді України, незалежно від рівня її публічної активності чи гуманітарних ініціатив, не є посадовою особою, не має визначених законом управлінських повноважень у сфері відбудови, бюджетного планування або регіональної політики і не несе жодної юридичної відповідальності за такі рішення. Тому згадка Кулеби про комунікацію з нею в питанні можливого зупинення державного будівельного проєкту свідчить про підміну інституційної логіки, персональними зв’язками та неформальними центрами впливу.
Як Кулеба описує «всеохопну відповідальність» і водночас відсутність суб’єкта рішення
Розповідаючи, чим він займається на своїй посаді, Олексій Кулеба заявив, що в компетенції його міністерства знаходиться не лише політика відновлення, а «досить велика зона відповідальності»: регіональна політика «в широкому сенсі», ЖКГ, житлова політика, опалювальний сезон, уся транспортна інфраструктура України, а також реінтеграція тимчасово окупованих територій. Далі він каже: «у нас три міністерства, які були різними суб’єктами, тепер одне». Тобто Кулеба визнає, що йдеться не про чітко сфокусоване відомство, а гігантський управлінський конгломерат.
Це важливо, бо далі, говорячи про захист енергетичних об’єктів, він одночасно наполягає, що ця тема займає «суттєву» частку його роботи і що цим займаються «точно щодня», і водночас — постійно звужує власну відповідальність до окремого фрагмента. Вже тут виникає суперечність: або це фундаментальна частина політики держави, або це лише одна з багатьох технічних функцій. В цій ситуації Кулеба намагається тримати обидві позиції одночасно.
Коли журналісти переходять до питання вертикалі ухвалення рішень і перераховують щонайменше п’ять центрів відповідальності — Міненерго, штаб при Кабміні, штаб при ОП, штаб Кулеби і Ставку, — Кулеба відповідає: «Тут все дуже просто», але далі він не спрощує систему, а фактично легітимізує її розпорошення. Він пояснює це різними формами власності, балансоутримувачами, різними об’єктами всередині енергетики. Проблема в тому, що він відповідає на питання про відповідальність мовою бухгалтерського обліку, а не державного управління, і не бачить громіздкої структури та дублювання функцій державних інституцій.
Коли йому зауважують, що різні штаби можуть ухвалювати різні рішення, Кулеба каже, що «не бачить тут проблеми», бо в його штаб входять заступник міністра енергетики і директор «Укренерго». Фактично він вважає сам факт спільної присутності доказом узгодженості, не пояснюючи, хто має останнє слово і хто нестиме відповідальність у разі провалу.
Далі Кулеба ставить риторичне запитання: «До чого тут прем’єр-міністр або віцепрем’єр?» — і сам же на нього відповідає, що прем’єр координує всі міністерства, а він, як віцепрем’єр, займається «виключно фізичним захистом окремих енергооб’єктів». Саме слово «виключно» тут є ключовим. Воно відрізає від топ-посадовуя будь-яку відповідальність за загальну картину, стратегічне бачення, а також узгодженість рішень між різними суб’єктами влади.
Найважливіший момент настає тоді, коли журналісти формулюють суть проблеми: незрозуміло, хто за що відповідає, і в країні немає людини, до якої можна прийти з питанням захисту всіх енергооб’єктів. Кулеба відповідає: «Є така людина — це міністр енергетики». Однак, коли йому зауважують, що такого міністра зараз немає, він переходить до формули «є інституція». Тобто за його логікою, відповідальність перекладається з конкретної особи на безособову структуру.
Далі Кулеба неодноразово повторює, що «це господарство Міненерго», що «в них своя логіка», рішення ухвалювалися «в межах 2024 року», «так, як вони це бачили». При цьому він не заперечує, що стратегічні рішення могли бути хибними, але й не бере на себе роль того, хто мав би ці рішення переглядати або ламати.
Коли розмова доходить до визнання, що уряд живе в режимі «постійного гасіння пожеж», Кулеба з цим погоджується. На питання про стратегічне планування він відповідає, що без розуміння ситуації на полі бою «ми не можемо нічого стратегічно спланувати». Таким чином, стратегія в його уявленні взагалі перестає існувати як окрема категорія, бо вона відкладається на невизначене «після війни».
Чому досі не ухвалене рішення про захист енергоструктури
Журналіста поставив посадовцю вкрай важливе запитання: «Чому досі не ухвалене рішення про захист трансформаторів великих ТЕС, ГЕС та АЕС, якщо саме вони виробляють близько 85% електроенергії країни?». Відповідь Кулеби на нього починається з формального визнання: «Нормальне питання, дуже правильне». Проте одразу після цього він робить принциповий зсув. Замість того щоб відповісти, чому рішення не ухвалене, він пропонує іншу рамку: не «чому не зроблено», а «що можна взяти за взірець з того, що зроблено і працює». Таким чином він уникає прямої відповіді, а також оцінки провалу і переводить розмову в режим демонстрації окремих успіхів.
Далі він ставить на перше місце захист великих підстанцій 750 і 330 кВ і наводить приклад об’єкта, який «витримував по 17 обстрілів за добу». Цей приклад звучить ефектно, але він не відповідає на вихідне питання. Захист підстанцій — це не захист генерації, а захист елементів передачі. Питання ж стосувалося саме трансформаторів ТЕС, ГЕС та АЕС, тобто серця виробництва електроенергії.
Коли журналіст уточнює, що гідрозахисту фактично немає, Кулеба заперечує: «Він є». Але замість конкретики він одразу переходить до загальної фрази: «Саме завдяки цьому ми в принципі зараз маємо можливість балансувати нашу енергетичну систему». Тут відсутні будь-які ознаки управлінського звіту: не зрозуміло, що саме є, де є, в якому обсязі, за чиїм рішенням і за якою логікою.
Ключовим моментом стає розмова про атомні електростанції. На запитання, чи є вони пріоритетом, Кулеба знову відповідає, ухиляючись від прямої відповіді: АЕС «входять у певні міжнародні норми» і мають «спеціальний статус». Тобто безпека АЕС у його логіці є не питанням державної дії, а питанням міжнародних гарантій. Коли журналіст зауважує, що ці гарантії не зупиняють Росію, Кулеба знову відсуває відповідальність, заявляючи, що РФ б’є «не по атомних станціях, а по розподільчих пристроях», і що це «питання Енергоатома».
У цій відповіді чітко проявляється ключова схема його мислення: якщо об’єкт має юридичного власника або балансоутримувача, то держава знімає з себе відповідальність. Кулеба кілька разів повторює, що «Енергоатом» і «Укргідроенерго» — великі компанії, які «самі опікувалися фізичним захистом», бо мають гроші. Але питання журналіста не було про гроші компаній, воно було про єдину державну політику захисту критичної інфраструктури.
Коли розмова доходить до «плівок Міндіча», де обговорювалися можливі «відкати» за захист АЕС, Кулеба не спростовує саму проблему, а лише ще раз уточнює: «фізичним захистом опікувалися ці компанії». Тобто навіть у контексті корупційних ризиків він наполягає не на державному контролі, а на корпоративній автономії.
В кінці інтерв’ю Олексій Кулеба навів слова Вінстона Черчилля, який сказав: «Ти рухаєшся від помилки до помилки, в тому і є твій розвиток». Тобто віце-прем’єр міністр фактично нормалізує помилку як базовий спосіб руху вперед, не розрізняючи помилки тактичні, неминучі в умовах невизначеності, та стратегічні, які є наслідком відсутності продуманого бачення. Коли йдеться про приватний бізнес, стартап чи індивідуальний професійний шлях, така логіка може мати сенс, адже експеримент і право на помилку там є частиною розвитку. Проте в сфері державного управління, особливо під час війни в Украйні, неприпустимо вчитися шляхом проб і помилок, бо ціна кожного помилкового рішення вимірюється не лише політичними рейтингами чи бюджетними втратами, а людськими життями і долями цілих територій.
Слід зазначити, що після обурення і критики українців щодо висловлювання Олексія Кулеби про «цвинтар, який обʼєднує країну», він пояснив, що мав на увазі. Виправдовуючись, посадовець зазначив:
«Фраза, яку активно обговорюють, прозвучала в розмові про різницю досвіду між людьми з тилових і прифронтових регіонів. Про те, як по-різному відчувається війна залежно від того, де ти живеш. Це про те, що важливо памʼятати, що війна стосується всіх українців. І на жаль, сьогодні в країні немає жодної громади, де б не було цвинтаря з українським стягом, де похований військовий. Звичайно, це важка теза, але ми маємо щодня розуміти жертву і ціну боротьби українців за свою країну. Про героїв, які поклали життя за свою державу. Саме про це ця фраза».
Однак його спроба виправдати свою позицію через «різницю досвіду між людьми з тилових і прифронтових регіонів» виглядає недолугою. Фокус на смерті як єдиному чиннику консолідації українців демонструє цинічне мислення і слабке розуміння ролі дієвих механізмів об’єднання суспільства. Навіть його уточнення про пам’ять загиблих не компенсує того, що він фактично підкреслює трагедію замість конструктивних способів формування національної солідарності. Виправдовувань політик міг би уникнути, аби спершу думав, про що і як говорити.
Олексій Кулеба є ключовим посадовцем Кабміну, і вкрай прикро спостерігати, що члени уряду в такий складний для країни час не мислять стратегічно в критично важливих сферах державного управління. Вони не володіють ситуацією, ухиляються від прямих відповідей на запитання, виправдовують свої помилки і незаконні дії, перекладають свою відповідальність на інших посадовців. І це все замість того, щоб концентруватися на закінченні війни, дієвому захисті українців та критично важливих об’єктів. Уряд повинен об’єднати країну навколо спільної національної ідеї, яка досі не існує, він має не допускати смертей і об’єднувати живих людей, а не спиратися на цвинтар як єдину основу солідарності.
