Смерті під час мобілізаційних заходів, кримінальні справи проти працівників ТЦК, сотні зафіксованих скарг і публічні визнання з боку президента про неправильні методи призову складаються в одну жорстку картину, яку вже неможливо пояснювати окремими «перегинами». Попри те, що мобілізація в Україні є критично необхідною для оборони країни, саме спосіб її реалізації дедалі частіше породжує насильство і втрату керованості. При цьому заяви про аудит, введення правил поведінки для ТЦК і цифровізацію мобілізації не зупиняють практику, яка продовжує продукувати нові трагедії та скандали.
Як мобілізація вийшла з-під контролю: справи зі смертельними наслідками та прояви жорстокості
На минулому тижні поліція в Дніпропетровській області затримала трьох військовослужбовців ТЦК, яких підозрюють у завданні смертельних тілесних ушкоджень 55-річному чоловіку. Кримінальне провадження відкрито за частиною другою статті 121 Кримінального кодексу України ‒ умисне тяжке тілесне ушкодження, що призвело до смерті потерпілого, і ця кваліфікація означає, що слідство розглядає дії підозрюваних як свідоме застосування насильства.
У ході слідчих дій встановлено, що до спричинення смертельних тілесних ушкоджень причетні троє військовослужбовців ТЦК, усіх їх затримано, а досудове розслідування триває. Обставини події перевіряються, однак сам факт притягнення військових до відповідальності за такою статтею свідчить про характер подій, які вийшли за межі службових повноважень.
7 травня 2025 року мешканця Києва затримали на вулиці співробітники поліції разом з представниками ТЦК та СП через порушення правил військового обліку і перебування у розшуку. В той самий день громадянин пройшов військово-лікарську комісію, за результатами якої його визнали придатним до військової служби. Після цього чоловіка доставили на Збірний пункт Київського міського ТЦК та СП, розташований у Дарницькому районі.
Коли чоловік відмовився виконати наказ майора заспокоїтися, бо, як зазначають в ТЦК, він в автобусі поводився неадекватно, один з військовослужбовців ТЦК щонайменше тричі вдарив його в обличчя. На цьому насильство не припинилося, оскільки представник ТЦК продовжив бити громадянина ногами по голові, а також стрибати йому ногами на грудну клітину. Також військовослужбовець ще 3‒4 рази застосував до нього електричний шокер, після чого схопив за голову та почав бити головою об підлогу.
Побиття чоловіка відбувалося неодноразово протягом майже всього шляху до Києва, при цьому офіцери на дії підлеглого не реагували. Після прибуття автобуса з мобілізованими до пункту призначення військовослужбовець ТЦК витягнув з автобуса чоловіка за ноги та кинув на плацу збірного пункту. Через деякий час на мертвого мобілізованого звернули увагу, однак медики, які прибули на виклик, лише констатували його смерть.
Подібні смертельні випадки під час мобілізаційних заходів або перебування цивільних осіб у приміщеннях ТЦК з’являються в інформаційному полі регулярно. Крім того, майже щодня відбуваються події, коли працівники ТЦК проявляють агресію відносно цивільних військовозобов’язаних. Так, у 2023 році в Львівській області військовослужбовець, тримаючи в руках пістолет, жорстоко побив чоловіка, погрожуючи йому фізичною розправою та заявляючи, що «його ніхто не знайде». Відео інциденту було оприлюднене в соціальних мережах самим потерпілим. На відео було зафіксовано, як працівник ТЦК з пістолетом у руках знущається з чоловіка: він бив його зброєю по голові, завдавав ударів ногами по тілу та погрожував.
Крім того, Салтівський районний суд Харкова ухвалив вирок у справі щодо побиття вчителя історії працівником ТЦК, яке сталося у травні 2025 року. Суд визнав колишнього працівника ТЦК Сергія Воловика винним у хуліганстві та призначив йому покарання у вигляді обмеження волі строком на три роки. Тоді в цю справу втрутився мер Харкова, який наголосив, що постраждалий мав законне право на бронювання і поводився ввічливо з працівниками ТЦК, пояснюючи це.
Реакція представників влади: заяви без наслідків
Після кожного резонансного випадку, пов’язаного з насильством під час мобілізації, офіційна реакція влади розгортається за знайомим сценарієм, в якому засудження звучить обережно, відповідальність розмивається, а ключові рішення відкладаються на майбутнє.
Нещодавно Президент України Володимир Зеленський у розмові з журналістами згадав про явище, яке вже давно стало частиною повсякденної мови українців, ‒ «бусифікацію». Він зазначив, що новий міністр оборони Михайло Федоров отримав завдання з нею розібратися. Формулювання виглядало як сигнал готовності реагувати, але не містило жодної конкретики щодо строків, механізмів або відповідальних осіб, які мали б припинити практику силових затримань.
Ще раніше, коментуючи тему мобілізації в інтерв’ю німецькому суспільному мовнику ARD, Володимир Зеленський назвав «неправильними» дії, коли чоловіків «відловлюють» на вулицях і силою доставляють до ТЦК. Він визнав, що такі випадки дійсно існують, підкресливши, що працівники ТЦК не повинні цього робити. Президент також зазначив, що при підготовці законопроєкту про мобілізацію просив військових і депутатів прибрати можливість подібних дій. Однак навіть після цієї оцінки реальна практика на місцях не зазнала помітних змін.
Після призначення Михайла Федорова міністром оборони у січні 2026 року з його боку пролунали нові обіцянки, які мали створити враження початку глибших реформ. Міністр заявив про проведення комплексного аудиту територіальних центрів комплектування для усунення накопичених проблем, а також про пряме президентське доручення покінчити з примусовою мобілізацією із застосуванням сили з боку співробітників ТЦК.
Окреслюючи можливі шляхи розв’язання проблеми, у Міністерстві оборони говорили про кілька ключових напрямів, серед яких, крім аудиту, анонсувалася цифровізація мобілізаційних процесів з переведенням їх в онлайн-площину та поступове зміщення акценту в бік добровільного залучення чоловіків до армії через розвиток контрактної служби. Однак попри логічність цих підходів, вони поки що залишилися на рівні заяв, не перетворившись на конкретні механізми, здатні змінити щоденну ганебну практику.
Крім того, військове керівництво ще у травні 2025 року запропонувало власну відповідь на суспільне невдоволення процесом мобілізації, розробивши перелік правил діалогу та поведінки військовослужбовців ТЦК та СП під час проведення мобілізаційних заходів. Про це тоді повідомив речник командування Сухопутних військ ЗСУ Віталій Саранцев, охарактеризувавши цей документ як своєрідний «підручник для керівників ТЦК, які мають інструктувати підлеглих перед виходом на заходи».
Висловлюючи сподівання на зменшення негативу навколо діяльності ТЦК, у Сухопутних військах також заявили про неправильне розуміння мобілізації українцями, постійний моніторинг інформаційного простору, а також про те, що частка скарг не перевищує 1% від загальної кількості мобілізованих за відповідний період. Додатково було наголошено, що значна кількість відеоматеріалів є сфабрикованими, взятими зі старих періодів або навмисно тиражованими в різних регіональних пабліках як нібито нові події та російські ІПСО.
Водночас після появи цих правил кількість відеосвідчень жорсткого поводження з боку представників ТЦК не зменшилася, а стала постійним фоном соціальних мереж. Зафіксовані на відео дії важко пояснити «неправильним розумінням мобілізації», оскільки йдеться про силові затримання, фізичний тиск і перевезення людей у закритих автобусах без чіткої правової процедури.
Додаткову напругу в цій темі створює позиція військового омбудсмена України Ольги Решетилової, яка неодноразово наголошувала, що військовослужбовці не повинні виконувати безпосередні функції мобілізації громадян або доставляти їх до ТЦК. За її словами, ці завдання належать виключно місцевим органам виконавчої влади, а залучення військових до прямих контактів із цивільними створює ризики конфліктів, шкодить обороноздатності і негативно впливає на моральний стан самих військових.
За її словами, положення закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» чітко визначають, що організація мобілізаційних заходів належить до повноважень місцевих органів влади, тоді як роль військових обмежується формуванням мобілізаційного плану, обліком і розподілом особового складу. Саме ігнорування цього розмежування, за словами Решетилової, і створює середовище, в якому конфлікти стають майже неминучими.
На тлі офіційних заяв речника командування Сухопутних військ ЗСУ про мінімальний відсоток порушень показовими виглядають дані Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця, який заявив про стрімке зростання кількості скарг на дії ТЦК та СП. Лише за період з січня по жовтень 2025 року таких звернень до нього надійшло майже 5000. Серед найпоширеніших порушень фігурують незаконні затримання, застосування фізичної сили, вилучення особистих речей та відмова у правовій допомозі мобілізованим чоловікам.
Лубінець нагадав приклад з Романом Сопіним, який став яскравим і трагічним свідченням наслідків порушення процедур. 23 жовтня від тяжких травм у лікарні він помер. До закладу Сопін прибув з будівлі ТЦК, бо був щойно мобілізований до лав Збройних Сил України, проте не встиг відслужити ні дня.
«Ми ніколи не переможемо Російську Федерацію, якщо громадяни України будуть боятися працівників ТЦК та СП більше, ніж російських ракет. Ніколи!», – наголосив Омбудсман.
9 лютого відбулося перше засідання Тимчасової слідчої комісії з питань порушення прав громадян під час проведення мобілізаційних заходів. На ньому Дмитро Лубінець заявив про різке зростання кількості звернень до Офісу Омбудсмана щодо дій окремих представників ТЦК та СП ‒ з 18 на початку повномасштабного вторгнення у 2022 році до 6 127 за підсумками 2025 року. Таким чином, кількість офіційних скарг зросла в 333 рази.
За словами Омбудсмана, представники ТЦК масово діють без розпізнавальних шевронів і ховають обличчя, що унеможливлює ідентифікацію осіб, які порушують права громадян України. Також він наголосив, що ТЦК не мають повноважень затримувати, заарештовувати або силоміць утримувати людей, це порушує Конституцію України та статтю 5 Європейської конвенції з прав людини. Крім того, абсурдною залишається практика доставлення громадян для “уточнення даних”, які вже наявні в електронних реєстрах, лише через відсутність у груп оповіщення зчитувачів QR-кодів.
Разом з цим, моніторингові візити працівників Офісу Омбудсмана до ТЦК та СП у Києві, Харкові, Білій Церкві та інших містах зафіксували системні й критичні порушення. Серед них ‒ незаконні обмеження свободи, фізичні побої та інші форми примусу. Також під час перевірок було зафіксовано антисанітарні умови на збірних пунктах, що є неприпустимим.
Отже, існує великий розрив між офіційною риторикою представників влади і масивом зафіксованих порушень з боку правозахисників.
Мова конфлікту і межа, яку держава вже перейшла
На тлі затяжної війни та постійних мобілізаційних хвиль напруження у взаєминах між територіальними центрами комплектування і громадянами перестало бути прихованим або ситуативним. Контакт з ТЦК для багатьох асоціюється зі страхом, недовірою і відчуттям примусу, що формуються накопиченим досвідом скандалів, силових дій і взаємного нерозуміння ролей у воєнний час. У такій атмосфері в центрі суспільної уваги нещодавно опинився Київський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки після публікації допису на своїй сторінці у Facebook, присвяченого нападам на військовослужбовців ТЦК під час виконання службових обов’язків. Заявлена мета повідомлення полягала у приверненні уваги до проблеми безпеки працівників ТЦК, однак обрана тональність і жорстка категоризація громадян спричинили хвилю негативної реакцій з боку певної частини українців.
У публікації були наведені статистичні дані з посиланням на командування Сухопутних військ Збройних сил України, згідно з якими від початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації зафіксовано 272 випадки нападів на військовослужбовців ТЦК та СП, а за 205 з них тривають досудові розслідування. Окремо зазначалося, що станом на грудень 2025 року четверо військових загинули під час виконання службових завдань, що підкреслювало реальну небезпеку, з якою стикаються працівники ТЦК.
У цьому ж дописі автори намагалися пояснити, що значна частина військовослужбовців, які працюють у ТЦК, мають бойовий досвід, пройшли лікування після поранень або контузій і були направлені до цих структур для виконання організаційних функцій. Акцент робився на тому, що ці люди, попри отримані травми, продовжують службу, а загибель окремих з них під час виконання обов’язків робить будь-яке насильство щодо працівників ТЦК особливо цинічним.
Однак невдоволення людей викликала та частина допису, де йшлося про громадян, які уникають мобілізації. Адже саме там були використані формулювання, які виходили далеко за межі службової комунікації державної інституції. У публікації таких людей називали зрадниками, ворогами і вбивцями, прямо пов’язуючи їх з нападами на військовослужбовців ТЦК та покладаючи на них колективну відповідальність за загибель військових.
«Принизливі істоти, які ховаються по закутках від мобілізації, всіляко бруднять ТЦК, шукають собі виправдань в порожніх звинуваченнях влади і в безкінечному жуванні власних шмарклів в соцмережах, цей бляклий плебс, що втратив і останні вже крихти гідності, а про шляхетність і жертовність заради рідних і своєї Батьківщини він навіть і не чув — ця сіра ухилянтська маса — це вона вбиває наших героїв з ТЦК, проливає їх мученицьку кров?! … Ухилянт — зрадник. Ухилянт — ворог. Ухилянт — вбивця», — йшлося в повідомленні, яке через деякий час було видалено.
Ця риторика стерла межу між конкретними правопорушниками і всіма громадянами, яких автори допису зарахували до узагальненої категорії. Мова ненависті, використана від імені державної структури, фактично легітимізувала колективну провину і перетворила складну правову та соціальну проблему на емоційне протистояння.
На жаль, конфлікт між цивільними і представниками ТЦК почав переходити з площини недовіри і обурення у площину взаємного насильства. Зараз все частіше фіксуються випадки побиття працівників ТЦК цивільними, напади на них з використанням ножів, сокир та інших предметів. Це ще більше радикалізувало ситуацію в країні та закріпило взаємне сприйняття сторін як ворогів, а не учасників єдиного процесу з метою протистояння ворогу. І в цій ситуації не можна не погодитися зі словами Дмитра Лубінця.
Відсутність системної роботи з персоналом ТЦК лише поглиблює цю кризу, оскільки колишніх бійців, зокрема з бойовим досвідом і симптомами ПТСР, часто не готують до комунікації з цивільними. Чіткі правила поведінки, про які звітують у Сухопутних військах, залишаються лише на папері. Тоді як механізми відповідальності за їх порушення або, навпаки, за сумлінне дотримання фактично не працюють.
Крім того, проблема полягає і в тому, що процес мобілізації був де-факто перекладений на підрозділи Сухопутних військ, яким підпорядковується ТЦК та СП. Хоча за своєю природою він є складною міжвідомчою задачею, яка потребує участі кількох державних структур. Причому координація і жорсткий контроль цієї роботи мала б здійснюватися на рівні президента і Міністерства оборони, але на практиці цього не відбувається, що створює простір для зловживань і безкарності.
Є й ще один важливий момент. Для командирів на передовій важливим є не спосіб, у який військовослужбовець потрапив до армії, а його мотивація, психологічний стан і здатність виконувати бойові завдання. Методи мобілізації безпосередньо впливають на ці чинники, оскільки насильство, приниження і несправедливість руйнують довіру ще до того, як людина опиняється у військовому підрозділі. Вони неминуче формують армію з низькою мотивацією і високим рівнем внутрішнього напруження. Для фронту це означає потрапляння до війська бійців не через усвідомлений вибір, а примус. Це згодом обертається проблемами з дисципліною, самовільним залишенням частин і деморалізацією підрозділів. Невмотивовані бійці командирам не потрібні, і вони на цьому постійно наголошують.
Мобілізація і якісна комплектація Сил оборони України зараз залишаються ключовими питаннями, однак вони неможливі без дотримання закону і базових принципів справедливості. Мобілізаційний процес, який сприймається українцями як вибірковий і спрямований проти тих, хто не має грошей або «корисних» зв’язків, неминуче підриває готовність людей служити і посилює розкол у суспільстві.
На жаль, українське суспільство дедалі виразніше входить в стан розколу: одна частина стає на бік працівників ТЦК та СП, коли фіксує незаконний опір їхнім діям і застосування сили з боку цивільних проти військових. Інша так само жорстко реагує на випадки, коли силу першими застосовують самі представники ТЦК. У результаті одна й та сама логіка насильства отримує протилежні оцінки залежно від того, хто її використовує. Це лише поглиблює взаємну недовіру та напругу в суспільстві.
Якщо державні органи не визнають цю проблему і не змінять підходи до механізму проведення мобілізації, нові трагедії будуть логічним продовженням цього процесу, який штовхає країну до прірви. Однак головним завданням влади має бути якнайшвидше закінчення війни!
