Зараз багато аналітиків намагаються вигадати: яким чином можна закінчити війну Росії з Україною. Багато з них у своїх дослідженнях звертаються до результатів Корейської війни (1950-1953 р.р.), як варіант вирішення проблеми. На перший погляд, все виглядає саме так: Північна Корея напала на Південну – США та її союзники підтримали Південну Корею, і після трьох років важкої війни пішли на світову. Однак, насправді картина була зовсім іншою.
Північна Корея, насправді, після погодження зі Сталіним, напала на Південну Корею. Баланс сил був абсолютно неадекватним – Північна Корея до 1950 протягом п’яти років посиленими темпами за допомогою і забезпеченні СРСР, муштрувала майбутню армію вторгнення. На момент початку війни вона мала багаторазову перевагу і в людях, і в техніці. Протягом короткого часу армія Північної Кореї захопила майже всю територію Південної Кореї, в тому числі – столицю Сеул. Сталін, впевнений в успіху Кім Чен Іра, проігнорував голосування в Раді Безпеки ООН, і США отримали мандат на участь військ ООН у відображенні північнокорейської агресії. Війська ООН провели гігантську десантну операцію – найбільшу десантну операцію в історії світових воєн, висадилися в центрі Корейського півострова, оточили і знищили, практично всю північнокорейську армію. Як організована сила армія Північної Кореї перестала існувати. Війська ООН рушили у бік корейсько-китайського кордону, і протягом найкоротшого терміну фактично очистили від комуністичної влади Північну Корею.
У відповідь на це Мао Цзедун перекинув до Китаю 200 дивізій, так званих «добровольців» – понад мільйон солдатів. Вони були прикриті радянською авіацією і отримали підтримку танкових частин. У результаті – з боку комуністів виявилося більш ніж двох разова перевага в силах. Уряд США злякався політичних наслідків цього протистояння і не наважився ні реально розширити угруповання військ ООН (США та їхні союзники), ні застосувати стратегічну зброю. Максимум, на що пішов Білий Дім – демонстративні бомбардування частини китайської території поблизу кордону з Кореєю. Все це було грою в піддавки: на відміну від війни з Третім Рейхом, США так і не наважилися розпочати систематичні стратегічні бомбардування. На тлі поразок у цій війні демократи втратили владу в країні і на виборах 1952 перемогли республіканці. Президентом США став герой війни з Третім Рейхом – Ейзенхауер, який показав себе нікчемним та боягузливим президентом. Війська ООН, відступаючи від вищих сил комуністів, відійшли назад до 37 паралелі. Однак наступ видихнувся багато в чому через грандіозні втрати китайсько-радянських військ. Однак війна не припинялася, хоча вже 1952 року це була суто позиційна війна низької інтенсивності.
Укладання перемир’я 1953 року було викликано не будь-яким здоровими думками, а смертю Сталіна і планами Берія, що далеко йдуть. Берія, який став Першим заступником голови Ради міністрів СРСР, що взяв на себе контроль за зовнішньополітичною діяльністю, будував плани «мирного співіснування» із Заходом. Одним із елементів цього плану, поряд із планом для НДР збереження частини капіталістичних відносин, було перемир’я в Кореї. Однак після загибелі Берії в клановій війні в СРСР ситуація в Кореї не змінилася: Північна Корея не мала сил ще довгий час, щоб реально загрожувати Південній Кореї, крім того, США залишили в Південній Кореї велике військове угруповання. Характерно, що, фактично, і керівництво Південної Кореї, і навіть керівництво Північної Кореї не мали жодного відношення до припинення війни і укладання перемир’я. Це було вирішено з одного боку Берієм особисто, з іншого боку – адміністрацією Ейзенхауера.
На відміну від кордону між Північним та Південним В’єтнамом, кордон між Північною та Південною Кореєю був дуже коротким, і швидко був перетворений за допомогою США на єдину лінію оборони. Те, що так і не було зроблено в Південному В’єтнамі, не вистачило сил. Крім того, треба мати на увазі, що відносини між СРСР і Північною Кореєю почали псуватися ще раніше, ніж із Китаєм. Вже до кінця 50-х між ними, як-то кажуть, пробігла кішка – репресії обрушилися на тих членів Компартії Північної Кореї, хто орієнтувався на СРСР. У результаті Північна Корея, на відміну Північного В’єтнаму, відмовилася від нової спроби захоплення Південної Кореї. Тривалий час до відображення можливої агресії Північної Кореї саме керівництво Південної Кореї мало непряме ставлення. То була зона відповідальності США. У самій Південній Кореї існували політичні рухи, націлені на об’єднання країни, навіть під прапором комуністів. Південна Корея реально перетворилася на демократичну державу лише у 70-ті роки, проте проблему взаємин із Північною Кореєю не вирішено досі. Знаменита проблема демократичних країн, якій присвячена блискуча книга Василя Аксьонова «Острів Крим», стосується не лише ситуації на Тайвані, а й проблем Південної та Північної Кореї. Тільки абсолютно не адекватна поведінка керівництва Північної Кореї, що не дозволяє політичним рухам Південної Кореї, які прагнуть об’єднання країни, набути великого впливу.
Однак жоден із реальних аспектів історії взаємини Північної та Південної Кореї не може бути використаний у ситуації в Україні. Світові аналітики зовсім не випадково намагаються відштовхнутися від досвіду Корейської війни – це найтолерантніший варіант закінчення війни на території України. Річ у тому, що ситуація з війною між Південним та Північним В’єтнамом набагато ближча до наших реалій. Адміністрація Ніксона зі своїх високих міркувань завдяки махінаціям Генрі Кісінджера зрадила свого союзника і кинула його на свавілля. Багато дій адміністрації Байдена за останні два роки нагадують політику Ніксона у В’єтнамі після укладання Паризької угоди та виведення американських військ із Південного В’єтнаму.
Є ще один приклад, який західні аналітики намагаються не згадувати з політичних міркувань: війна за незалежність Ізраїлю. Тим часом, саме досвід тієї війни був би вкрай корисним для України. Ізраїль, у момент створення, опинився у колі ворогів, які багато разів перевершували його за чисельністю. При цьому збройні сили Ізраїлю – ЦАХАЛ був поставлений в умови, коли він не мав більш-менш діючого озброєння в необхідних кількостях, і не міг його придбати. У ході війни, Ізраїль був змушений відступити з дуже важливих територій, віддавши їх Йорданії та Єгипту, зазнавши при цьому величезних втрат у відсотковому відношенні до громадян країни.
Хоча самі ізраїльтяни вимагали продовжити війну до перемоги, керівництво Ізраїлю з огляду на величезні втрати та відсутність сучасної зброї пішло на припинення вогню та перемир’я. Пішло, навіть при тому, що розуміло – перемир’я буде “гарячим”, і противник влаштовуватиме провокації і намагатиметься вбити якнайбільше ізраїльтян. Між тим, Ізраїль мав великі проблеми зі світовою спільнотою: багато країн в ім’я дружби з арабським світом, були налаштовані заважати Ізраїлю переозброїтися, і стати на ноги. І все одно керівництво Ізраїлю пішло на перемир’я: величезні втрати за відсутності сучасного озброєння визначили це рішення. Закінчення війни стало стартом швидкого переозброєння Ізраїлю. Не маючи власної важкої промисловості, Ізраїль зумів створити державні підприємства (без корупції), які перебудували дешеву техніку, куплену на вторинному ринку зброї. В результаті вже до 1954 року, тобто через п’ять років, Ізраїль мав сучасну армію, здатну швидко та ефективно розгромити найсильнішого свого супротивника – Єгипет.
Втрати слабко озброєної армії неминуче послаблюють армію майбутнього. Краще в такій ситуації відступити, перечекати, і дати бій тоді, коли зможеш реально стати на ноги. Саме цьому навчає досвід війни за незалежність Ізраїлю. Адже Україна сьогодні в незмірно кращому становищі, ніж Ізраїль 1949 року. Однак постає питання: чи готова Україна до перемир’я? Чи готова наша країна використати мир на всі сто відсотків для посилення оборони держави? Залишається сподіватися на виважені рішення нашої влади.
Леонід Штекель
