Четвертий рік в Україні триває повномасштабна війна, яка кардинально змінила життя мільйонів українських дітей. Вони втратили батьків, домівки, звичний світ. Діти змушені дорослішати раніше, ніж потрібно. Попри численні виклики, українське суспільство демонструє те, що можна назвати тихою, але глибокою формою спротиву — здатністю приймати, підтримувати й створювати сім’ї там, де їх більше немає. У 2024 році українці усиновили найбільше дітей за останні п’ять років. У країні, яка щодня бореться за життя, щоранку звучать новини про втрати, але також — і про нові сім’ї. Це є свідченням того, що людське тепло й відповідальність можуть переважити навіть війну.
Найвищі показники усиновлення за п’ятиріччя
За офіційними даними Міністерства соціальної політики, у 2024 році в Україні було усиновлено 1270 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. З них 1268 стали частиною українських родин, і лише двоє — були усиновлені іноземцями. Це майже повне збереження національного вектора у сфері усиновлення, який активізувався після введення воєнного стану, що суттєво обмежив можливості для іноземних громадян.
Порівнюючи з попередніми роками, динаміка зростання очевидна. У 2023 році українці усиновили 926 дітей, у 2022-му — 643. До початку повномасштабного вторгнення цифри коливалися: 2021 рік — 1082 українських усиновлення, 2020-й — 992. Виходить, що 2024 рік став переломним не лише з точки зору кількісних показників, а й з огляду на моральну вагу цього вибору. Адже усиновлення в умовах війни — це завжди більше, ніж формальний акт. Це вибір не лише любові, а й відповідальності в часи нестабільності.
Сімейні форми — пріоритет державної політики
Як наголошує міністерка соціальної політики Оксана Жолнович, більшість дітей, які втрачають батьківське піклування, не потрапляють до інституцій — їх беруть на виховання родичі або друзі сім’ї, вони переходять під опіку чи в прийомні родини. Це означає, що навіть у критичних умовах Україна зберігає тенденцію до сімейного виховання. Водночас саме усиновлення дає дитині незворотне — нову юридичну родину назавжди. І саме для таких дітей держава прагне спростити доступ дорослих до процедури, аби зменшити час очікування та підвищити кількість рішень на користь усиновлення.
За словами Жолнович, розвиток сімейних форм виховання, зокрема й усиновлення, залишається одним з ключових соціальних пріоритетів. Те, що українці торік усиновили найбільше дітей за п’ятирічку, свідчить: суспільство готове брати на себе роль, яку раніше інколи делегувало іноземцям або державним установам.
Процедурні зміни: спрощення й розширення доступу
2024 рік також відзначився значущими змінами в нормативному регулюванні. Міністерство соціальної політики вдосконалило процедуру усиновлення. Тепер кандидати мають змогу взяти дитину до себе в родину ще до остаточного судового рішення. Також скасовані обмеження, що раніше стосувалися віку, статі чи кількості дітей, які могли бути усиновлені. Це дало змогу кандидатам отримати ширший доступ до інформації про дітей, які чекають на родину. Таким чином, процес став не лише більш відкритим, а й гнучким — з урахуванням реалій війни, коли час і адаптація набувають критичного значення.
Діти старшого віку: невирішена проблема
Попри позитивну динаміку, у статистиці залишається одна болюча диспропорція. Лише 140 з 1270 усиновлених дітей — у віці від 11 до 17 років. Це приблизно 11% від загальної кількості. Такий показник прямо корелює з намірами кандидатів на усиновлення: лише 13% з них висловлювали готовність взяти в родину дитину старше 10 років. Але на обліку саме таких дітей — переважна більшість: близько 70% усіх, хто чекає на усиновлення, є підлітками.
Цей розрив є не лише статистичною нерівновагою. Він є симптомом більшої проблеми: суспільного небажання або страху взяти на себе відповідальність за дитину, яка вже має сформовану особистість, досвід втрати і, часто, травму. Але саме підлітки — найбільш уразлива категорія, яка ризикує провести залишок дитинства в інституційній системі. І попри спрощення процедур, саме в цій категорії досі не відбулося зламу.
Усиновлення як форма спротиву і турботи
На тлі масових втрат, сирітства, розриву родинних зв’язків, усиновлення перетворюється на форму цивільного спротиву війні. Це є актом турботи, який повертає дитині право на любов, стабільність і майбутнє. У країні, де вибухи досі переривають дитячий сон, сім’я — це не лише соціальна одиниця, а опора для зцілення. І коли дорослі свідомо беруть на себе відповідальність за чужу дитину — це також відповідь на виклик, кинутий війною у саме серце суспільства. Наведені дані є сигналом того, що навіть у часи найбільших випробувань українці здатні захищати не лише територію, а й дитинство.
