Закінчення бойових дій в Україні не стане автоматичною відправною точкою для її відбудови. Це буде момент переходу до нового періоду, який може розвиватися за різними сценаріями. Частина суспільства очікує оновлення, дехто — повернення до довоєнного часу, але жоден з цих варіантів не настане сам по собі. Те, що почнеться після війни, буде прямо залежати від рішень, які мають плануватися вже зараз. Все буде залежати від дій або бездіяльності політичного керівництва, а також здатності громадян критично оцінити ситуацію та брати участь у формуванні повоєнної реальності. Розглянемо два ймовірні сценарії розвитку подій після завершення війни: оптимістичний — з модернізацією політичної та економічної системи, перезавантаженням державних інституцій і залученням громадян до ухвалення рішень, і негативний — з політичною інерцією, в якій державне управління продовжить зводиться до імітації процесів та порожніх гасел, економікою, яка застрягла між розпорошеними грошима й відсутністю стратегічних рішень, тотальною корупцією та зростанням недовіри й остаточним розривом між державою та суспільством.
Оптимістичний сценарій
Післявоєнна Україна у своєму найкращому варіанті буде державою, яка пройшла крізь жахливу війну, але зберегла себе й набула глибшої, фундаментальної якості. Її майбутнє в цьому сценарії формується глибокими змінами всередині суспільства, інституцій і самої системи координат. Це буде Україна, яка не просто відновилася, а вийшла з війни іншою — сильнішою, досвідченішою та звільненою від старих баластів.
Держава та інституції
Оптимістичний сценарій передбачає, що після війни Україна не повторить традицію «реставрації минулого», а користується шансом переосмислення самого змісту державності. В країні з’явиться глибока моральна вимога до держави бути не просто апаратом управління, а формою колективної відповідальності. Можливо, в такому майбутньому ми побачимо радикальне оновлення політичного класу: представників військових, волонтерів, інтелігенції, які прийдуть до парламенту і уряду, щоб насправді змінити порядок денний нової країни і звернутися обличчям до народу. Буде проведена конституційна реформа, яка нарешті встановить дієвий механізм балансу влади, реальну відповідальність президента та незалежність судів. Система управління вийде з тіні кулуарних домовленостей і пострадянського патерналізму.
Цифрова трансформація держави отримає новий зміст — не лише як зручність, а як гарантія прозорості. Державні органи стануть ефективнішими, компактнішими, з високим ступенем відповідальності. До них прийдуть досвідчені професіонали, справжні управлінці. Адміністративна реформа, децентралізація та повне оновлення антикорупційної архітектури дадуть змогу зруйнувати системи феодального управління на місцях.
Економіка
Україна почне розвивати свою економіку і промисловість, залучати мільярдні інвестиції з боку Заходу. Плани Маршалла більше не будуть лише теоретичною моделлю — за підтримки зарубіжних партнерів країна отримує довгострокові програми відбудови. Але на відміну від попередніх десятиліть, ці ресурси не розчиняються у схемах і фіктивних підрядах — вони використовуються для створення нової інфраструктури, зеленої енергетики, високотехнологічного виробництва.
Після Другої світової війни американська програма відновлення, яка увійшла в історію як План Маршалла, не була просто грошовою допомогою. Її суть полягала в іншому: США дали Західній Європі не лише кошти, а структуру, в якій фінансування було жорстко прив’язане до змін. При цьому гроші просто так не роздавали, ними керували через спільні координаційні механізми, конкретні проєкти, вимогу до самих урядів модернізувати управління, відкрити економіку, стабілізувати фінансову систему. Це був не порятунок, а інструмент довготривалого перезапуску, і саме тому він спрацював.
Отже, зовнішня допомога буде не розкрадатися, а чесно інвестуватися в зруйновану інфраструктуру, виробництво, освіту, енергоефективність. Головною метою цього буде результат, а не освоєння грошей чиновниками, серія корисних для українців проєктів, але реальних, а не на папері.
Україна не намагається відродити довоєнну економіку як вона була, а збудує її заново: перехід до економіки доданої вартості, нова індустріалізація, відмова від сировинної залежності. Вітчизняне машинобудування, оборонка, ІТ, аграрний сектор і фармацевтика розвиваються синергійно. Україна стає учасницею великих європейських ланцюгів виробництва, зокрема у сфері енергетики, логістики, транспорту, а не аграрною державою.
Після війни бізнес і держава укладають новий суспільний договір. Підприємці отримують гарантії справедливих податків і захисту прав власності, але беруть на себе відповідальність за розвиток громад, локальної інфраструктури й справедливу оплату праці. Зникає модель олігархічного капіталізму — на її місце приходить економіка вільної, але регульованої конкуренції.
Армія та безпека
Війна залишає глибокий слід у всьому, що стосується безпеки. Саме тому українська армія стає частиною європейської архітектури безпеки — модернізованою, високотехнологічною, інтегрованою. Післявоєнна армія буде не лише професійним військом з потужними резервами, а й частиною суспільної етики, служити в ній стане престижно. Ветерани повертаються до цивільного життя з повагою і підтримкою, їхній досвід інтегрується в управління, освіту, бізнес. Безпека більше не сприймається як справа «силовиків», вона стає елементом громадянської культури: від кібербезпеки до кризового реагування на локальному рівні.
Правоохоронна система проходить через «військову люстрацію»: ті, хто дискредитував себе в тилу, більше не працюють. Замість каральної логіки формується підхід захисту прав і безпеки громадян, а також прозорого правосуддя. Утворюється якісно нова судова система і система військової юстиції, адаптована до умов гібридних загроз. Змінюється кадровий склад – приходять професіонали і люди з чистою репутацією.
Освіта, наука, культура
Одним з найважливіших наслідків війни стає усвідомлення ролі гуманітарної сфери як опори ідентичності, життєздатності, смислу. Після війни Україна інвестує в освіту та науку як у сферу стратегічного суверенітету. Школи та університети більше не працюють за інерцією, вони стають осередками критичного мислення, соціального партнерства, нових форматів навчання.
Українська мова, історія, культура стають не інструментом ідеології, а способом самопізнання та відкритості. При цьому культурна дипломатія стає окремим напрямом політики — Україна має що сказати світові не лише про героїзм, а й про стійкість культури, здатність до діалогу й оновлення.
Наукові установи виходять з тіні бюрократії, а стають платформами розвитку технічної освіти, оборонних технологій, медичних інновацій. З поверненням біженців починається «реверс інтелекту» — ті, хто виїхав, привозять назад не лише знання, а й нові моделі управління, досвід і мережі.
Людський вимір
У цьому сценарії українське суспільство після війни проходить через велику хвилю рефлексії та переосмислення. Травма війни не витісняється, а осмислюється. З’являється якісна система психологічної підтримки, реабілітації, соціального включення. Ветерани, діти, жінки, переселенці — не маргінеси, а нові обличчя публічного простору.
Люди повертаються додому не тільки тому, що «є де жити», а тому, що з’являється відчуття: вони потрібні тут. Україна стає країною, де життя після війни — не виживання, а проєктування майбутнього. Народжується нова солідарність — не як порив, а як звичка.
У цьому майбутньому нація стає не закритою спільнотою, а відкритою структурою, здатною до інтеграції нових людей, сенсів, викликів. Україна стає тією країною, де трагедія не призвела до кінця, а дала початок новому історичному циклу. І головне – з’являється спільна державна ідеологія, яка примирить різні погляди українців.
Усе це для нинішньої України звучить скоріше як утопія і абстрактна конструкція з підручника з політичної теорії — надто не схоже на звичну нам реальність. Але навіть попри скепсис, втомленість і пам’ять про зірвані очікування, іноді доводиться ставити собі запитання: а якщо раптом цього разу щось піде інакше і дійсно це здійсниться? Не тому, що хтось ззовні змінить країну, а тому, що частина суспільства більше не готова грати за старими правилами та почне аналізувати, критично мислити і діяти.
Песимістичний сценарій
В історії існує чимало прикладів, коли після тривалої війни націю поглинав не ривок уперед, а в’язке затягування в старі проблеми лише з новими шрамами. У цьому сценарії Україна формально переживає завершення війни, можливо навіть з певними зовнішньополітичними поступками чи умовним компромісом. Але замість внутрішнього відновлення країна входить у період хаотичної втоми, продовження інституційного розпаду та морального виснаження. Це буде катастрофа одномоментного вибуху, а процес повільного розкладання.
Держава: від втоми до деградації
У цьому сценарії війна завершується складним і тривалим процесом переговорів, заморожених фронтів або незрозумілих компромісів. Довіра до влади продовжує стрімко падати, хоча і проводяться онлайн-вибори. Ветерани, волонтери, активні громадяни, які не відчувають реалізації своєї жертовності і знову опинилися поза владою, поступово відходять від політичної участі.
Політичний клас швидко повертається до старої логіки: кулуарів, поділів та розпилу держбюджету, кланів, м’яких диктатур під прикриттям порожньої риторики стабільності. Ті, хто нажився на воєнному тилу, переходять у післявоєнний фронт дерибану. Парламент стає майданчиком реваншу старих угруповань, правосуддя повністю втрачає незалежність, а реформи згортаються як «несвоєчасні у період складного відновлення».
Громадянам залишається або апатія, або втеча, або прояви масового незадоволення. Більшість обирає виживання через неформальні домовленості, відкати, втрату віри в інституції.
Економіка
Україна отримує післявоєнну допомогу, але ці мільярди, розпорошені між непрозорими підрядами, схемами освоєння, сумнівними пріоритетами, не створюють нової економіки. В результаті — масштабні будівельні проєкти, які збагачують вузьке коло компаній, але не змінюють структури виробництва.
Бізнес, який вижив під час війни, не отримує жодного нового соціального контракту. Держава продовжує тиснути — перевірками, податками, маніпулятивною фіскальною політикою. Підприємці тікають у тінь або за кордон. Спроби стимулювати повернення інвесторів провалюються через корупцію, відсутність правової системи та непередбачуваність регуляторної політики.
Олігархи, яких війна коротко витіснила з політичного пейзажу, повертаються. Медійний контроль, закулісні домовленості, симбіоз з чиновниками знову формує економічну реальність. Україна остаточно втрачає шанс на нову індустріалізацію, залишаючись сировинним придатком для партнерів і міграційним донором для Європи.
Силові структури
У цьому сценарії армія перетворюється з національного символу в соціальну проблему. Багато ветеранів не мають роботи, підтримки та реабілітації. Натомість — ПТСР, недовіра до влади, злість за невизнання жертви та нереалізованість. Держава не здатна інтегрувати їх, тому частина осідає в кримінальних структурах, частина — в самоорганізованих мережах з власною ієрархією, недовірою до закону та відчуттям зради. В результаті – різке зростання рівня злочинності.
Система оборони деморалізована. Немає чіткої перспективи і реальної стратегії майбутньої безпеки. Скорочення бюджету веде до деградації технічного потенціалу. Частина військових структур перетворюється на джерело приватної сили — і з часом виникають парамілітарні угруповання з політичними амбіціями. На тлі слабкої центральної влади вони можуть перетворитися на фактор тиску або навіть розколу.
Правоохоронна система залишається слабкою, непрофесійною, нереформованою, клановою. Довіра до поліції й судів остаточно втрачається, і населення починає самостійно вирішувати суперечки — через силові механізми, «поняття», авторитети. Фактично формується подвійна система управління: офіційна й неформальна.
Освіта, культура, гуманітарна сфера
Післявоєнна країна у цьому варіанті не здатна інвестувати в освіту й культуру. Бюджет скорочується, школи й університети об’єднують, закривають, залишаючи без роботи десятки тисяч педагогів. Освітній простір фрагментується, тікає в онлайн або в занепад. Якість знань різко падає, в частина молоді просто виїжджає за кордон або не повертається.
Культурна політика деградує до імітацій — відзначення патріотичних свят без рефлексії, меморіали без живої пам’яті. Глибокі смисли війни не осмислюються, а витісняються поверхневими кліше або табуюються як травматичні. Внаслідок цього — покоління, яке пережило фронт або втрату, залишається наодинці зі своїм болем.
Наука фактично зникає як самостійна інституція. Молоді науковці масово емігрують, дослідження заморожуються. Україна втрачає не лише покоління інтелектуалів, а й будь-яку претензію на самостійність у глобальному знанні.
Людський вимір
Найгостріший наслідок такого сценарію — розрив людських горизонтів. Більшість молодих людей не бачать майбутнього в країні. Навіть ті, хто пережив війну вдома, після неї приймають рішення виїхати. Демографічна яма, втрата фахівців, відтік матерів із дітьми стають не тимчасовим явищем, а новою нормою.
Українці втрачають не лише ресурси, а й сенси. Після багаторічного напруження приходить емоційна й моральна втома. Люди замикаються в особистому виживанні, уникають політики, відсторонюються від публічного життя. Із спільноти, яка пережила героїчний підйом, формується атомізоване суспільство, в якому немає надії.
У цьому майбутньому війна залишає не лише руїни, а й незаліковану рану, яка повільно, але глибоко руйнує потенціал країни. Втрачається не лише шанс на розвиток, а й віра в те, що він взагалі можливий. Все це буде спричиняти народні бунти, наслідки яких вже зараз можна уявити.
Вибір, який не можна відкласти
Те, якою стане Україна після війни, має вирішуватися не після війни, не тоді, коли замовкнуть гармати, а вже зараз. Суспільство повинне ставити собі незручні запитання: хто ми є, яким буде наступний етап, на що ми готові йти, щоб уникнути повторення минулого, яке майбутнє ми обираємо для себе і своїх дітей?
Політична відповідальність за контури цієї післявоєнної країни вже зараз лежить на владі. Не лише в частині управління армією чи міжнародних переговорів, а передусім у тому, як формуються державні інституції, хто отримує публічну вагу, як влада поводиться з довірою, яку поступово втрачає.
Після війни почнеться період, який стане найважливішим, найвразливішим і найнебезпечнішим етапом для України. Саме тоді, коли більшість людей буде морально виснажена, держава — знекровлена, армія — виведена за рамки публічної уваги, а економіка — розбалансована, потане вибір: куди і як ми йдемо далі.
Якщо влада до того часу не зробить чітких, відкритих і перевірюваних кроків — не у сфері піару, а в реальному очищенні, то вся енергія, накопичена за роки війни, обернеться на майбутніх виборах проти неї. Не через змову або ворожу пропаганду, а тому що система, яка не змінилася в умовах найбільшої історичної кризи, буде сприйнята як така, що не здатна змінитися ніколи. При цьому найбільша небезпека полягає не в тому, що до влади можуть прийти «не ті», а в тому, що суспільство не віритиме вже нікому. Повне згасання надії є не образним порівнянням, а цілком реальним політичним станом, коли виборець голосує з байдужістю, з відчаю, або взагалі не голосує. Коли парламент формується не як представницький орган, а результат емоційного обвалу. І після цього вже ніяка допомога Заходу, жодні гарантії безпеки або відбудови не працюють, бо держава просто не має інституцій, які могли би утримати курс.
Саме тому влада має зараз (не потім) дати чітку відповідь на низку запитань, які давно вже назріли: чи треба все-таки повернутися до народу обличчям, хто і як має приймати ключові рішення, на яких підставах формуються розпорядники ресурсів, як працює конкуренція в державних структурах, яким чином суспільство може впливати на формування майбутньої політичної архітектури, коли буде знищена корупція? Якщо ці питання вкотре відкладуть до «кращих часів», то після війни буде не «кращий час», а ще гірший, ніж був до неї.
Суспільство теж не може знову піти тим шляхом, яким прямувало до війни. У 2019-му більшість людей голосувала не за зміст передвиборчих програм, а за інтуїцію, за «давайте спробуємо когось іншого, аби не того, хто був». При цьому вибір тоді був майже без вибору. Тоді ще залишалася ілюзія, що швидкі рішення можливі. Після війни такої ілюзії вже не повинно бути. Якщо люди знову не будуть аналізувати і критично мислити, вдумливо підходити до свого вибору, не дочитають до кінця програми і реальні біографії, не розберуться, не поставлять собі питання «а хто стоїть за цим обличчям, гаслом, структурою», вони остаточно знімуть себе з історичної відповідальності. Тоді знову виграють ті, хто найгучніше обіцяє і має купу грошей. Керуватимуть ті, хто не збирається відповідати за свої слова і наслідки. І цього разу все буде вже без ілюзії, що все можна буде виправити на наступних виборах, бо наступного разу може вже не бути…
