Університети без студентів: чому реформа вищої освіти в Україні зайшла в політичний глухий кут

Українська вища освіта перебуває на етапі, де звичні правила вже не діють. Держава продовжує утримувати мережу університетів, створену для країни з понад 50-мільйонним населенням, масовим вступом і стабільною демографією. Проте Україна стрімко змінюється: війна, міграція, смертність і падіння народжуваності руйнують саму соціальну основу, на якій десятиліттями існувала система вищої освіти.

У квітні 2026 року директорка Інституту демографії Елла Лібанова заявила, що на підконтрольній Україні території проживають близько 29 мільйонів людей – це приблизно на мільйон менше, ніж роком раніше. Більша частина цієї втрати – померлі, менша – українці, які виїхали за кордон. Для університетів це досить красномовна статистика і, крім того, невтішний прогноз щодо їхнього майбутнього.

Ще у 2008 році до українських університетів вступали понад 630 тисяч випускників шкіл. У 2023-му – близько 360 тисяч. Наступні роки, за прогнозами освітнього комітету Верховної Ради, принесуть нове скорочення. Частина потенційних студентів залишається за кордоном після вимушеного переміщення, частина обирає іноземні університети дистанційно. Деякі регіони просто більше не мають достатньої кількості молоді, щоб підтримувати існування кількох окремих вишів.

У такій ситуації реформа мережі університетів виглядає неминучою. Але саме тут держава стикається не лише з адміністративною проблемою, а з політичним та соціальним спротивом.

Коли університет – більше, ніж університет

Скорочення або об’єднання закладів вищої освіти в Україні ніколи не було лише питанням ефективності. Історично склалося так, що в багатьох випадках виші були містотвірними чинниками. Довкола університетів вибудовувалися міста, які давали роботу, формували локальну ідентичність, виступали символами статусності території і у підсумку створювали  цілу соціальну екосистему.

Тож зрозуміло, чому будь-яка спроба реорганізації автоматично перетворюється на конфлікт. Йдеться не лише про ректорів, які не хочуть втрачати посади, чи викладачів, які бояться скорочень. Опір виникає значно глибше – на рівні місцевих еліт, громад, депутатів і навіть самих студентів.

Саме тому задум Міністерства освіти, який у 2023–2024 роках подавався як одна з ключових реформ галузі, поступово почав втрачати темп. Спершу МОН говорило про необхідність значного укрупнення мережі ЗВО, про нову систему фінансування та конкуренцію між університетами. Згодом риторика стала значно більш обережною.

У владі фактично визнали, що швидке скорочення університетів виявилося політично токсичною темою.

Фраза одного з депутатів – “усі бояться виборів” – добре описує нинішню атмосферу навколо освітньої реформи. Навіть попри те, що виборчий цикл залишається невизначеним, у політичній системі вже працює інстинкт уникнення непопулярних рішень. Закриття або поглинання університету в регіоні означає гарантований локальний конфлікт, медійний резонанс і звинувачення у “знищенні освіти”.

У результаті реформа почала рухатися не у напрямку системних змін, а з огляду на мінімізацію ризиків.

Спроба реформувати систему “згори”

Перший етап реформи базувався на доволі прямолінійному підході: держава визначає слабкі університети і приєднує їх до сильніших. Логіку МОН можна зрозуміти: невеликі заклади освіти з кількома тисячами студентів у майбутньому просто не зможуть утримувати інфраструктуру та кадровий склад.

Освітні менеджери розрахували і мінімальний масштаб виживання – близько п’яти тисяч студентів для середнього університету. Для багатьох регіональних ЗВО нині це означає фактичну приреченість уже найближчими роками.

Проте реалізація задуму МОН виявилася хаотичною. Саме це згодом констатувала Рахункова палата: рішення про реорганізацію ухвалювалися ситуативно, без зрозумілих критеріїв, без достатніх консультацій і без системної комунікації.

Університети часто дізнавалися про власне майбутнє вже після ухвалення рішень. Частина процесів почала блокуватися через суди, частина – через політичне втручання.

Показовою стала історія Таврійського національного університету, переміщеного з Криму. Попри намір приєднати його до Києво-Могилянської академії, рішення було фактично зупинене після втручання тодішньої віцепрем’єрки Ірини Верещук. Університет отримав шанс довести “конкурентоздатність” і в результаті зберіг свою автономність.

Цей прецедент продемонстрував головне: навіть якщо уряд декларує реформу, всередині самої влади немає єдності щодо того, наскільки далеко вона може зайти.

Освітня реформа в Умані як модель майбутнього

Одним із небагатьох прикладів завершеного укрупнення ЗВО стало об’єднання двох університетів в Умані – педагогічного та аграрного. Формально це позиціонувалося як створення сильного багатопрофільного центру в регіоні.

Новий університет має понад сім тисяч студентів, а держава обіцяє йому інвестиції та широкі академічні можливості. Для МОН це приклад того, як реформа повинна виглядати в майбутньому.

Проте реакція всередині самого університетського середовища демонструє складність процесу.

Студенти не до кінця розуміють, що буде з їхніми освітніми програмами та дипломами. Частина викладачів підтримує об’єднання, але лише за умови обережної реалізації. Інші бачать у ньому фактичне поглинання одного університету іншим.

Особливо показовими є слова ректора педагогічного університету, який наголошував, що спочатку йшлося саме про “об’єднання”, але врешті його заклад просто приєднали до іншого. Для багатьох університетських колективів це принципова різниця: об’єднання передбачає партнерство, приєднання – втрату суб’єктності. При цьому виникає безліч кадрових, управлінських, організаційних проблем, що стають особливо виразними за умов “подвоєння” кафедр, які є і в одному, і в другому університеті. Хто має стати очільником такого підрозділу, як має відбуватися розподіл навчального навантаження, кого з викладачів у випадку нестачі годин потрібно скорочувати. 

Через низку питань, що зависають у повітрі, навіть успішні кейси реформи залишають після себе складне відчуття. Держава говорить про ефективність, але університетські спільноти часто сприймають процес як адміністративне поглинання і руйнування усталеного академічного середовища.

М’яка реформа замість жорсткої

Після хвилі критики МОН фактично змінило підхід. Новий куратор вищої освіти Микола Трофименко почав просувати ідею “еволюційного” укрупнення – через домовленості з колективами та добровільні союзи.

Це визначило значно повільніший темп змін.

Тепер міністерство робить ставку не на директивне скорочення, а на поступове виснаження системи, в якій слабкі університети самі змушені будуть шукати партнерів через нестачу студентів і фінансування.

Однак проблема тут полягає в тому, що така модель може розтягнути кризу на роки. Держава продовжуватиме фінансувати заклади, які поступово втрачають студентів, викладачів і якість освіти, але формально залишаються автономними.

Критики цього підходу вважають, що влада просто відклала непопулярні рішення. Демографічна криза нікуди не зникає, але політична система намагається не вступати з нею у прямий конфлікт.

Чому проблема значно глибша за кількість університетів

Дискусія про реформу вищої освіти в Україні часто зводиться до питання: скільки університетів потрібно країні. Але реальна проблема набагато складніша.

Після 1990-х українська вища освіта фактично стала масовою. Університетський диплом перетворився з професійної кваліфікації для обраних на базовий соціальний стандарт. Кількість вишів зростала разом із попитом на «обов’язкову» вищу освіту. Селекція абітурієнтів при вступі була поставлена на паузу. Фактично студентські лави заповнювали всі, хто хотів і мав для того фінансову основу.

Нині ця модель поступово руйнується. Ринок праці дедалі менше потребує величезної кількості фахівців з університетськими дипломами. Частина професій девальвувалася через перенасичення пропозиції на ринку праці. Водночас країна гостро потребує інженерів, педагогів, медиків, фахівців технічного профілю, але саме ці спеціальності тривалий час залишалися менш популярними серед абітурієнтів і тому на виході система освіти не надала ринку праці можливості закрити утворені ніші. 

Зараз держава фактично намагається перебудувати не лише мережу університетів, а й саму логіку вищої освіти: від масового “виробництва” дипломів – до системи, яка більше орієнтується на потреби економіки та демографічну реальність.

Саме тому паралельно з укрупненням ЗВО почалася інша реформа – фінансова.

Гранти замість старої моделі держзамовлення

Запровадження грантів на навчання стало чи не єдиною частиною освітньої реформи, яка просувається без серйозного політичного спротиву.

Ідея полягає в тому, щоб частково змінити радянську логіку держзамовлення. Раніше система працювала за принципом: держава фінансує конкретні бюджетні місця в конкретних університетах. Тепер акцент поступово зміщується на студента.

Абітурієнт із високими результатами НМТ отримує грант і сам вирішує, до якого університету “принести” ці гроші.

Такий підхід спричиняє нову конкуренцію між ЗВО. Гроші починають рухатися за студентом, а не лише за адміністративним розподілом державного замовлення.

Для влади це ще й спосіб пом’якшити соціальну нерівність. Частина вступників із хорошими результатами не могла дозволити собі омріяну спеціальність через відсутність бюджетного місця. Особливо це стосувалося популярних напрямів освіти.

Водночас грантова система демонструє й іншу тенденцію: держава дедалі відвертіше сигналізує, які спеціальності вважає пріоритетними. Вищі гранти та збільшене держзамовлення отримують інженерія, педагогіка, природничі науки, енергетика, безпековий сектор.

Натомість гуманітарні та “перенасичені” спеціальності поступово втрачають преференції. Серед них – журналістика, право, менеджмент, міжнародні відносини.

Тож гранти – це одна з найчутливіших змін для української системи освіти. Вперше за довгий час держава починає не лише фінансувати університети, а й активно впливати на структуру майбутнього ринку професій.

Реформа, яку відкладають

Стан української вищої освіти сьогодні – це зіткнення трьох процесів одночасно.

Перший – демографічний спад, який робить стару мережу університетів економічно нежиттєздатною.

Другий – війна, що посилює міграцію молоді, регіональні дисбаланси та фінансові обмеження держави.

Третій – політична обережність влади, яка розуміє необхідність змін, але боїться соціальної реакції на них.

Саме тому реформа рухається ривками: між спробами модернізації та постійним відступом перед конфліктами.

Україна перебуває в ситуації, коли проблема не вирішується сама собою. Якщо кількість студентів і далі скорочуватиметься, система все одно почне стискатися – незалежно від політичних рішень. Питання лише в тому, наскільки цей процес буде керованим.

Тож нинішня дискусія про університети – це насправді дискусія про те, якою буде країна після війни: чи зможе вона побудувати компактну, конкурентну і якісну систему освіти, або ж роками утримуватиме інфраструктуру минулої демографічної епохи.