Вже шостий рік поспіль українське суспільство спостерігає за діяльністю найбільшої парламентської фракції, яка колись символізувала безпрецедентну довіру й очікування на швидкі зміни. 43,16% виборців проголосували за обіцянки оновлення політики, але з часом дедалі частіше стикаються не з ефективними результатами роботи, а гучними скандалами, кримінальними провадженнями та гротескними перфомансами, які перетворили Верховну Раду з органу законотворчості на арену для з’ясування особистих стосунків і демонстрації показного популізму. Війна поставила перед країною безпрецедентні виклики: щоденні втрати на фронті, масові руйнування житла, вимушену еміграцію та кризу ринку праці. Проте замість того, щоб концентруватися на пошуку рішень у сфері безпеки, економіки й соціальної політики, чимало депутатів демонструють поведінку, яка викликає у виборців обурення й відчуття глибокої недовіри до самої інституції. У сесійній залі нерідко розгортаються сцени, які нагадують скоріше абсурдне шоу, ніж роботу вищого законодавчого органу держави, і цей контраст з реальністю війни надає кожному такому інциденту особливо гіркого звучання.
Театр абсурду в парламенті: конфлікт Веніславського та Безуглої
Свіжий епізод, який яскраво ілюструє рівень абсурду у роботі парламенту, розгорнувся навколо конфлікту між членами комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки. Народний депутат від «Слуги народу» Федір Веніславський під час пленарного засідання публічно повідомив, що його колега, колишня заступниця голови цього ж комітету Мар’яна Безугла протягом двох годин «різними частинами тіла стукала у двері» кабінету, де відбувалося засідання. Формулювання, яке він використав, здавалося майже карикатурним, проте саме таку ситуацію довелося обговорювати в стінах парламенту, який й без цього перебуває під критикою за низьку ефективність.
Веніславський у своєму виступі не лише констатував сам факт, а й у притаманній йому манері надав йому майже бюрократично-іронічного забарвлення. Він звернувся до керівництва Верховної Ради з пропозицією дати доручення профільному комітету з питань охорони здоров’я та медичного страхування розробити спеціальний алгоритм дій для апарату парламенту на випадок подібних «екстрених ситуацій». Гірка іронія полягала в тому, що мова йшла про небезпеку для життя та здоров’я депутатів, яку нібито створювала їхня колега своєю поведінкою. При чому звучало це не як серйозна скарга, а глузування, проте саме на рівні офіційної трибуни Верховної Ради.
Голова парламенту Руслан Стефанчук відреагував сміхом і зауваженням, що такого видовища ще не доводилося бачити у стінах парламенту. Його реакція лише посилила загальне відчуття приниження, адже замість того, щоб поставити крапку в конфлікті й повернути дискусію у робоче русло, він фактично перетворив ситуацію на жарт. Для пересічного громадянина така поведінка керівництва Верховної Ради виглядає як цинічна демонстрація відірваності політичного класу від трагізму часу, коли країна перебуває у стані війни.
У свою чергу Мар’яна Безугла відреагувала звинуваченням на адресу колег: вона заявила, що її права як народного депутата було грубо порушено, адже члени комітету з нацбезпеки, оборони та розвідки «замкнулися зсередини», аби фізично не допустити її до участі у засіданні. На підтвердження своїх слів вона поширила відео, яке мало показати, що вона намагалася виконати свої депутатські обов’язки, але їй штучно перешкоджали. Така взаємна публічна перепалка, винесена за межі кулуарів, продемонструвала не лише особистий конфлікт, а й глибоку кризу довіри всередині самого парламентського комітету, що працює з питаннями оборони, де будь-яка дезорганізація є особливо небезпечною.
Цей випадок знову став красномовним свідченням того, що замість колективної роботи над критично важливими законодавчими рішеннями депутати витрачають час на взаємні образи та демонстративні акції, які виносяться на загальний огляд країни. І якщо для самих парламентарів це може виглядати як черговий політичний конфлікт, то для громадян, які щодня чують про нові втрати на фронті, така поведінка сприймається як знецінення їхніх жертв і ще одне підтвердження відриву парламенту від реальності життя народу.
Політичний експеримент століття: хто і як потрапив у депутати від «Слуга народу»
На тлі цього та низки інших скандалів, які знецінюють саму ідею парламентської роботи, слід згадати те, як кілька років тому формувалася монобільшість «Слуги народу». Вона обіцяла стати символом оновлення, але вже на старті заклала підґрунтя для нинішніх кризових проявів. Добір кандидатів у народні депутати від партії «Слуга народу» відбувався поспіхом, у форматі масштабного експерименту, який поєднував у собі елемент народного кастингу, вплив старих політичних і бізнесових гравців та надзвичайно сильний ефект бренду Зеленського.
Слід зазначити, що формування майбутньої політичної сили почалося ще до офіційного старту президентської кампанії. У 2018 році Володимир Зеленський та його найближчі соратники — брати Шефіри, Андрій Богдан, Іван Баканов і юрист Сергій Нижний — створювали первинний кістяк команди, яка мала провести його в політику. Саме вони стали центром ухвалення рішень і точкою відбору майбутніх спікерів, організаторів та ідеологів парламентської партії. До цього кола поступово підтягувались інші гравці: юристи, політтехнологи, колишні колеги по КВК та продюсерському бізнесу, а також представники великих бізнесових груп, серед яких особливу роль відігравав Ілля Павлюк з його впливом на митні схеми й регіональні сітки.
Набір людей у списки та мажоритарні округи розпочався вже після перемоги на президентських виборах, і відбувався у надзвичайно стислі терміни. Рівень запиту суспільства на оновлення еліт був таким високим, що в партію потрапляли абсолютно різні категорії громадян: від айтішників і підприємців до перукарів, кухарів, безробітних і людей, далеких від публічної політики. Цей набір не завжди був випадковим, оскільки на окремих округах результат забезпечували впливові бізнесові гравці, а також тодішній міністр МВС Арсен Аваков, який закривав конкурентні мережі й давав змогу перемогти кандидатам, які в інших умовах не мали жодних шансів.
Формально він не був частиною «команди Зеленського», проте його вплив відчувався майже в кожному регіоні. У виборчій кампанії він виконав функцію своєрідного «гаранта порядку»: структури МВС фактично заблокували роботу численних виборчих сіток конкурентів, які традиційно забезпечували голоси на округах. Це створило безпрецедентно сприятливі умови для «нових облич» від «Слуги народу», адже у багатьох округах перемогу здобували кандидати без досвіду, ресурсів і впізнаваності.
Їхнім єдиним капіталом був бренд партії та особистий рейтинг президента, але саме нейтралізація «старих» технологій дала їм можливість виграти там, де вони в інших умовах не мали жодного шансу. Таким чином, Аваков у ключовий момент забезпечив неформальну підтримку процесу, яка значною мірою вплинула на масштабність монобільшості.
Водночас серед тих, хто приєднався до команди ще до початку виборчих перегонів, був Руслан Стефанчук. Його знайомство з Володимиром Зеленським сягає часів КВК, а пізніше він проявив себе як правник і викладач, що дало йому репутацію людини, здатної надати юридичне підґрунтя майбутній політичній силі. У кампанії він виконував функцію головного ідеолога, який формулював законодавчі пропозиції та вибудовував концептуальну основу програми.
Вже після виборів він став першим заступником голови Верховної Ради, а згодом — спікером парламенту. Таким чином, Стефанчук не був випадковою фігурою серед «нових облич», а належав до вузького кола тих, хто з самого початку готував майбутню політичну архітектуру «Слуги народу». Його роль відрізнялася від більшості кандидатів: якщо інші здебільшого потрапили у списки завдяки бренду, то він з перших етапів був залучений як стратег, покликаний забезпечити інституційну сталість проєкту.
Паралельно команда шукала технологічного та організаційного підкріплення. До штабу долучилися Віктор Андрусів, Дмитро Разумков, а згодом і Олександр Корнієнко, які привнесли управлінський досвід і здатність систематизувати хаотичний набір «добровольців». Вирішальною точкою став виїзд у Трускавець, де зібрали понад дві сотні обраних кандидатів і влаштували їм інтенсивне навчання з політики, комунікацій і законодавчої роботи. Фактично це був перший в історії України експеримент, коли потенційних депутатів намагалися підготувати до ролі парламентарів за кілька днів, поєднавши освітні лекції з внутрішнім нетворкінгом.
У результаті монобільшість «Слуги народу» стала продуктом одночасно кількох факторів: виняткового рівня довіри до Зеленського як нового президента, широкої соціальної мобілізації та залучення величезної кількості людей без політичного досвіду, яких піднімав угору виключно бренд партії. Перемога була такою масштабною, що на вході в парламент потрапили не тільки ті, кого планували як кадрове ядро, а й десятки випадкових або маловідомих персонажів. Саме ця різнорідність і поспішність добору заклали основу майбутніх проблем – від скандалів і гучних кримінальних справ до масових переходів і розколів усередині фракції.
Сам процес формування депутатського корпусу від «Слуги народу» можна розглядати як симптом одночасно великого суспільного ентузіазму та інституційної слабкості: люди прагнули змін, але партія не мала ані часу, ані досвіду, щоб вибудувати справжню систему фільтрації кадрів. Тому результатом стала унікальна комбінація — найбільша парламентська фракція в історії України, яка сформувалася з абсолютно різних середовищ і не завжди була готовою працювати в єдиному режимі.
Сучасні наслідки роботи парламенту
Перші місяці роботи парламенту 9-го скликання ознаменувалися «турборежимом» – безпрецедентним темпом ухвалення десятків законів поспіль, коли депутати голосували за документи фактично без належного аналізу та обговорення. З одного боку, це виглядало як демонстрація політичної волі та відповідь на запит суспільства на швидкі зміни. З іншого – така практика призвела до появи законів, які виявилися сирими, суперечливими і потребували численних доопрацювань. Ейфорія від швидкості з часом змінилася критикою неякісного законодавства та відчуттям, що головний акцент робився не на змісті, а на кількості.
Частина депутатів сприйняла законодавчу роботу як кількісне змагання, намагаючись засипати парламент проєктами. Так з’явився феномен, який в народі назвали «законодавчим спамом». За п’ять років Георгій Мазурашу з «Слуги народу» долучився до створення 767 законопроєктів, Павло Фролов — 503, Андрій Клочко — 493, Євгенія Кравчук — 460, Олександр Бакумов — 435, Галина Третьякова — 432. Далі — Сергій Швець (402), Олег Бондаренко (397), Олександр Горобець (394), Мар’яна Безугла (391), Данило Гетманцев (390), Юрій Камельчук (380), Олександр Аліксійчук (353). У теорії це мало б свідчити про надзвичайну продуктивність, але на практиці більшість цих документів так і не дійшли до профільних комітетів, залишившись у статусі зареєстрованих папок.
Одним з важливих питань стало ставлення парламентарів до відвідування засідань. У першій десятці найбільших прогульників опинився колишній «слуга народу» Олександр Дубінський, який ще до арешту у справі про держзраду відзначався відсутністю на засіданнях. Інші депутати, зокрема Олександр Куницький, перебуваючи за кордоном, продовжують отримувати депутатську зарплату. Це створює особливо кричущий дисонанс на тлі повномасштабної війни, коли сотні тисяч українців втратили роботу та домівки, а частина парламентарів дозволяє собі нехтувати базовими обов’язками.
Не менш показовою є статистика кримінальних проваджень. У кожній фракції парламенту приблизно десята частина депутатів мала або має проблеми із законом, але в «Слузі народу» ця цифра становить майже 10% від складу. Близько 25 депутатів фракції отримували підозри у кримінальних справах, а кожен 13-й виявився підозрюваним у корупції.
Серед найгучніших прикладів — Олександр Трухін, який після ДТП пропонував поліцейському хабар у 150 тисяч за те, щоб залишити місце аварії. Суд визнав його винним, і нардеп сплатив штраф у 68 тисяч гривень. Ще більш резонансною стала справа Андрія Одарченка, який увійшов в історію як перший депутат, спійманий на спробі дати хабар у криптовалюті. Він втік до Румунії, але зрештою був засуджений Вищим антикорупційним судом до восьми років ув’язнення.
У відкритому кримінальному полі залишаються й інші прізвища. Олександр Юрченко проходить у справі НАБУ про вимагання 13 тисяч доларів за правки до законопроєкту. Сергій Кузьміних звинувачується у «зловживанні впливом» у медичній сфері на суму понад пів мільйона гривень. Олександр Дубінський, окрім участі у справах про підроблення документів, став підозрюваним у державній зраді через роботу в інформпідривній мережі. Олексій Ковальов, який відкрито пішов на співпрацю з окупаційною адміністрацією, був убитий у серпні 2022 року. Артем Дмитрук після бійки в Одесі та спроби незаконного перетину кордону перебуває у міжнародному розшуку.
Крім того, за даними слідства, 20 червня 2024 року у Дніпрі група осіб за вказівкою народного депутата Миколи Тищенка незаконно позбавила волі ветерана Дмитра Мазоху, застосувавши силу та спецзасоби. 25 червня ДБР вручило Тищенку підозру за ч. 2 ст. 146 ККУ, а 17 грудня 2024 року Офіс генпрокурора скерував до суду обвинувальний акт, після чого у Шевченківському райсуді Дніпра розпочався розгляд справи, де досі продовжуються слухання по справі.
Резонансні історії виникали і там, де кримінальні статті не застосовувалися, але політична репутація зазнавала ударів. Публічна біографія Тищенка, яка починалася з образу харизматичного шефа та ресторатора, поступово перетворювалася на послідовність епатажних сюжетів, у яких яскраве самопросування невпинно конфліктувало з вимогами публічної етики: ще до походу в політику він цілеспрямовано конструював «глянцевий» імідж, а вже у статусі нардепа увійшов у наратив пандемійного цинізму. Його ресторан «Велюр» працював попри карантинні обмеження 2020 року, демонструючи, як персональний комфорт легко підміняє загальнообов’язкові правила, коли за спиною стоїть мандат і впливові знайомства.
Після повномасштабного вторгнення цей патерн отримав продовження: скандальна поїздка до Таїланду, яка завершилася виключенням Тищенка з партії та фракції, показала, наскільки тонкою є межа між приватними планами політика й суспільним очікуванням солідарності у воєнний час, коли кожен публічний жест сприймається крізь призму фронту та втрат.
Коли здавалося, що репутаційна крива вже досягла межі, політик повернувся до емоційно заряджених перформансів, намагаючись монетизувати співчуття. Відео з порожньою «кравчучкою» за 940 гривень, яку Тищенко подарував літній жінці під патетичний саундтрек, стало символом демонстративної благодійності. В ній камерна людська історія використовується як реквізит для нарощування особистого охоплення, а не нагода системно вирішити проблему вразливості пенсіонерів. Однак контраст між демонстративними сльозами на камеру й відсутністю сталих соціальних ініціатив спрацювала проти автора цього перформансу, оскільки виборці, які живуть у режимі тривог і втрат, очікують не емоційних кліпів, а впорядкованої допомоги та законотворчої роботи, що зменшує залежність людей від разових подачок.
Водночас «слуга народу» Юрій Арістов прославився «відпочинком» на Мальдівах під час війни, за що втратив мандат. Павло Халімон потрапив у поле зору журналістів через купівлю елітної нерухомості в розпал війни, а Богдан Яременко зганьбив парламент секс-скандалом прямо у сесійній залі.
Окремим рядком стоять висловлювання «слуги народу» Галини Третьякової, які неодноразово ставали причиною резонансного суспільного обурення: від фрази про «дітей низької якості» у бідних родинах — до пропозицій обмежити права ветеранів чи людей з інвалідністю. Кожна така заява підривала довіру до парламенту і провокувала хвилю обурення серед громадян.
Слід зазначити, що наслідки подібних дій нардепів не забарилися. Соціологічні опитування свідчать, що довіра до Верховної Ради з кожним роком стрімко падає. Останні дослідження показали, що понад 77% українців не довіряють парламенту. У ситуації, коли країна воює за своє існування, такий рівень недовіри до законодавчого органу виглядає критично небезпечним, адже без підтримки суспільства будь-які рішення, навіть правильні, приречені на скепсис і відторгнення.
Парадокс ситуації полягає в тому, що ті, хто формував списки «Слуги народу», сьогодні відхрещуються від відповідальності за якість депутатського корпусу. Перший номер списку Дмитро Разумков у коментарях журналістам заявляв, що за свої вчинки кожен депутат має відповідати особисто. При цьому Олександр Корнієнко визнавав лише часткову моральну відповідальність за тих, хто прийшов у Верховну Раду під брендом партії, але тепер фігурує у кримінальних провадженнях. Фактично ніхто з керівників проєкту не готовий взяти на себе тягар помилок добору, хоча саме поспіх і відсутність системної кадрової фільтрації стали причиною нинішньої дискредитації.
Отже, за шість років парламент IX скликання пройшов шлях від безпрецедентної підтримки до рекордної недовіри. Однак замість того, щоб стати взірцем оновлення, «Слуга народу» перетворилася на джерело нескінченних скандалів і кримінальних проваджень. Криза українського парламенту сьогодні полягає не лише у них або низькій якості законодавчих рішень. Вона набагато глибша — у невідповідності між тим, чого вимагає суспільство у воєнний час, і тим, що здатна продемонструвати політична інституція, яка має бути центром стратегічних рішень. Монобільшість, створена як символ оновлення, перетворилася на поле внутрішніх конфліктів, взаємного самодискредитування і вирішення лише вигідних для себе питань. Експеримент з «новими обличчями» виявив слабкість системи добору, а «турборежим» — неспроможність замінити якістю швидкість. В результаті Верховна Рада все частіше підриває довіру до самої ідеї парламентської демократії в момент, коли країні вкрай потрібна злагоджена робота всіх інституцій. Чи стало суспільству жити краще при такому парламенті, питання риторичне.
