Кадрові зміни в Кабінеті Міністрів України, які відбулися під час війни, були очікуваними, однак викликали широку дискусію у суспільстві та навіть зарубіжних ЗМІ. Кожна така перестановка під час кризових періодів нерідко сприймається як спроба підлатати “дірявий корабель” та “змінити ліжка в певній кімнаті”. Однак, як свідчить досвід, подібні кадрові струси вже відбувалися неодноразово, та кожного разу залишалося невирішеним головне питання – чи стало від цього краще жити людям?
У мирні часи новина про те, що одночасно велика кількість ключових членів уряду України йде у відставку, стала б сенсацією та обговорювалася б на всіх рівнях. Проте зараз, коли увага суспільства зосереджена на більш критичних питаннях, таких як ракетні обстріли чи тяжка ситуація на фронті, кадрові зміни в уряді відходять на другий план. Війна змінила пріоритети, і події, які раніше викликали би гучний резонанс, тепер сприймаються як менш важливі на фоні загальної кризи та загроз. Крім того, кожне нове призначення супроводжується обіцянками швидких реформ і стабілізації, підвищення ефективності діяльності і позитивних змін, але люди вже просто їм не вірять, стомилися їх чекати, бо вони тривають не роками, а десятиріччями. Тим не менш, в умовах війни, коли на кону стоїть виживання держави, українці, як ніколи раніше, очікують не лише ефективного уряду, але й чесності та дієвих результатів.
Попередній досвід
В Україні масові звільнення міністрів та високопосадовців є не новим явищем, і кожного разу воно супроводжувалося гучними обговореннями та неоднозначною реакцією як серед політиків, так і в суспільстві. Наприклад, після “Помаранчевої революції” 2004 року до влади прийшов Віктор Ющенко, а прем’єр-міністром було призначено Юлію Тимошенко. Проте вже у вересні 2005 року, лише через кілька місяців після приходу до влади, почалася серйозна криза в уряді. Тимошенко разом із кількома ключовими міністрами була відправлена у відставку, яка стосувалася не тільки самої прем’єрки, але й членів її команди, зокрема міністрів економіки та соціальної політики. Це стало результатом політичних суперечностей і корупційних скандалів, що спричинило політичний резонанс і кризу у взаєминах між “помаранчевими” силами.
Політичні події у 2013–2014 роках призвели до повного перезавантаження уряду. Після втечі Віктора Януковича та його уряду, відбулася масова відставка міністрів. Арсеній Яценюк, який став прем’єр-міністром після цих подій, очолив новий уряд, який складався здебільшого з нових осіб. Відставка уряду Миколи Азарова та наступні кадрові зміни стали результатом протестів проти корупції та авторитаризму, які охопили Україну під час Євромайдану. Хоча нові призначення були сприйняті як шанс на демократичні реформи, багато обіцянок залишилися нереалізованими через складну ситуацію на сході країни та анексію Криму.
У квітні 2016 року прем’єр-міністр Арсеній Яценюк подав у відставку після двох років роботи, а його уряд зазнав гострої критики з різних боків. Одним із головних її об’єктів була економічна політика уряду, яка не змогла забезпечити відчутного покращення життя для українців після Революції Гідності. Незважаючи на серйозні виклики, такі як війна на сході країни та анексія Криму, суспільство очікувало більш рішучих реформ і швидких результатів. Різке зростання тарифів на житлово-комунальні послуги, що відбулося на фоні девальвації гривні, призвело до того, що купівельна спроможність громадян суттєво знизилася. Хоча ці заходи були частиною вимог МВФ для отримання фінансової підтримки, їх наслідки болісно вдарили по гаманцях пересічних українців. Уряд не зміг забезпечити достатню підтримку для соціально незахищених верств населення, що стало однією з причин наростання невдоволення.
Крім того, незважаючи на обіцянки щодо боротьби з корупцією, діяльність уряду Яценюка постійно супроводжувалася скандалами, пов’язаними з непрозорими тендерами та можливими зловживаннями на державних підприємствах. Наприклад, однією з резонансних тем було звинувачення в корупції при закупівлях газу для “Нафтогазу”.
Одним із найбільш критикованих проектів стала ідея спорудження так званої “Стіни Яценюка” на кордоні з Росією. Проект, який передбачав укріплення кордону з метою захисту від російської агресії, на практиці перетворився на об’єкт глузувань і обурень за корупцію та саму кволу конструкцію, схожу на сітку-рабицю. Хоча ідея зміцнення кордону була важливою з точки зору національної безпеки, її реалізація викликала сумніви через невідповідність заявлених результатів і витрачених коштів. Суспільство обурювало, що після кількох років і мільйонів гривень, виділених на проект, “стіна” залишилася незавершеною, а частина грошей, за даними слідства, могла бути розкрадена. При цьому ні Яценюк, ні інші чиновники не були притягнуті до кримінальної відповідальності.
У березні 2020 року президент Володимир Зеленський ініціював відставку уряду Олексія Гончарука, який було призначено з великою надією і пафосом, та який пропрацював лише кілька місяців. Відставка була масовою, уряд покинули ключові міністри. Причинами цього перезавантаження називали невдоволення темпами реформ і нездатність уряду ефективно відповідати на виклики, зокрема економічну кризу та пандемію COVID-19. Цей уряд запам’ятався українцям нескінченими скандалами, пов’язаними з діями непрофесійних міністрів, а також проголошенням “великої приватизації”. Сам Гончарук залишився в пам’яті людей лише їздою по Кабміну на самокаті та скандальними аудіозаписами, де він на нараді з керівництвом Мінфіну та Національного банку, обговорюючи економічні пізнання Зеленського, назвав себе “профаном в економіці”.
Кадрові зміни в уряді Дениса Шмигаля теж стали резонансними. У листопаді 2021 року Верховна Рада України звільнила одразу трьох міністрів – економіки, екології та стратегічних галузей промисловості. Основними причинами звільнень стали внутрішні конфлікти та недоліки в роботі міністерств, за корупційні розслідування звільнялися високопосадовці, зокрема в Міністерстві оборони та інших ключових структурах. Ці зміни викликали обурення в суспільстві, адже багато громадян чекали на стабільність та ефективність у період війни, а постійні кадрові перестановки підігрівали відчуття нестабільності. Тим не менш, Шмигаля вони не торкнулися.
Сучасна ситуація
Під час війни в Україні кадрові зміни в уряді набули особливої гостроти – протягом 4–5 вересня змінили більше половини міністрів. Крім того, 6 вересня Кабінет міністрів України на засіданні звільнив п’ятьох заступників міністрів. Крім того, п’ять міністерств, які до цього часу функціонували під керівництвом виконувачів обов’язків, нарешті отримали постійних міністрів. Це рішення мало знизити напругу навколо питання тимчасового управління міністерствами, яке часто критикували за брак стабільності та ефективності. Особливо цікаво, що троє з новопризначених міністрів раніше обіймали посади заступників голови Офісу Президента, що викликало низку запитань щодо збільшення його впливу на урядові структури.
Однак ці кадрові зміни відбулися без прозорої процедури звітування міністрів чи чітких пояснень причин їх звільнення. Лише троє з шести відставлених міністрів вирішили з’явитися до Верховної Ради в день свого звільнення, що породило критику щодо відсутності комунікації з суспільством та депутатами. Такий формат перестановок, без належного звітування та обговорення, викликав критику з боку громадськості, яка вважає, що це підриває довіру до влади, викликає підозри щодо кулуарного характеру прийняття рішень та ускладнює прозорість управлінських процесів під час війни.
На засіданні, під час якого було затверджено нових міністрів, особисто був присутній прем’єр-міністр Денис Шмигаль. Проте його участь не прояснила причини такої масштабної ротації, і багато питань залишилося без відповіді, включно з питанням, чому саме ці міністри були обрані для відставки або призначення.
Володимир Зеленський так прокоментував масштабне перезавантаження Кабміну:
“Я вже говорив про перезавантаження Кабміну, багатьох міністерств. Я дуже вдячний міністрам і всій команді уряду, яка працювала для України 4,5, а хтось 5 років були міністрами. Нам сьогодні потрібна нова енергія і ці кроки пов’язані з посиленням нашої держави на різних напрямках, міжнародна політика, дипломатія – не є виключенням”.
Втім нових міністрів не можна назвати “новими обличчями”: вони вже були в уряді, Офісі президента або на посадах в обласних адміністраціях. Питання в іншому: чому в такій ситуації Прем’єр-міністр Денис Шмигаль знову залишився непотоплюваним?
А що з Прем’єр-міністром?
Дивовижно, але єдиною непохитною “скелею” на фоні цих масштабних урядових ротацій залишився сам Денис Шмигаль. Він встиг пересидіти у прем’єрському кріслі не тільки Володимира Гройсмана, рекордсмена часів Порошенка, але й самого “залізного” Миколу Азарова. Попри те, що протягом кількох місяців йому активно шукали заміну – чутки сватали на його місце чи не кожного другого урядовця, а найбільше – першу віцепрем’єрку Юлію Свириденко, – Шмигаль пережив усі штормові хвилі. Здається, бурі навколо Кабміну тільки зміцнюють його вміння триматися за посаду з ще більшим завзяттям.
Масштабне звільнення підлеглих міністрів мало стати не просто сигналом про необхідність змін у Кабінеті Міністрів, а й безпосереднім приводом для відставки самого Прем’єр-міністра Дениса Шмигаля. Коли більше половини міністерств отримують нових очільників, це свідчить не лише про суттєві недоліки в роботі міністерств, але й про системну кризу уряду загалом. Шмигаль, як голова уряду, повинен нести відповідальність за діяльність кожного з міністрів, адже саме він координує та контролює роботу всієї команди. В умовах таких масштабних кадрових перестановок, його відмова подати у відставку виглядає як спроба уникнути відповідальності за провали уряду, який він очолює.
Це не перший випадок, коли Шмигаль мав би зробити цей крок. Раніше, коли вибухнув корупційний скандал у Міністерстві оборони, що стосувався закупівель продуктів харчування за завищеними цінами для військових, прем’єр також не взяв на себе відповідальність звільнитися. Цей скандал, який виник на початку 2023 року, викликав хвилю обурення в суспільстві, оскільки йшлося про кошти, які мали бути використані на потреби армії під час війни. Тоді відбулися звільнення та відставки в Міноборони, зокрема звільнився заступник міністра оборони В’ячеслав Шаповалов, але сам Шмигаль так і не написав заяву, хоч саме він мав би відповідати за своїх підлеглих. Також він міцно тримався за своє крісло, коли у відставку відправили й міністра агрополітики Миколу Сольського, якому оголосили підозру в незаконному заволодінні землею.
У світовій практиці керівники відомств завжди брали на себе відповідальність у таких ситуаціях. Наприклад, у 2010 році прем’єр-міністр Японії Юкіо Хатояма подав у відставку через невдоволення результатами своєї політики щодо військової бази США на Окінаві, визнаючи, що не зміг виконати свої обіцянки. Це був приклад чесної відповідальності перед суспільством.
Інший приклад — відставка прем’єр-міністра Великобританії Девіда Кемерона у 2016 році після того, як країна проголосувала за вихід із ЄС на референдумі. Кемерон чітко заявив, що не може продовжувати очолювати уряд після того, як не зміг переконати громадян у своєму баченні майбутнього країни.
Замість того, щоб гідно піти у відставку в умовах масштабної урядової кризи, Денис Шмигаль продовжував чіплятися за свою посаду, показуючи явне небажання брати на себе відповідальність за провали уряду. Про його відставку неодноразово надходила інформація від нардепів, особливо активно це обговорювали у липні. Однак його відстояв Арахамія, який має доступ до президента і впливає на свою фракцію. Шмигаль давно довів свою неефективність, але він є зручним владі, бо знає правила гри, не піариться та чітко виконує те, що від нього вимагають. Отже, замість того, щоб піти гідно з посади, визнавши свої постійні провали, Шмигаль опинився в ситуації, коли його підтримка з боку впливових на цей час фігур стала основним чинником його перебування на посаді.
Слід також розуміти, що він не є самостійною фігурою, і міністри, яких призначають, не є його креатурою. Уряд має працювати як згуртована команда, де міністри досягають між собою домовленостей зі складних питань. Проте вони залишаються розрізненими, бо кожен з них має свого куратора. У такій ситуації роль прем’єр-міністра як “диригента цього оркестру” стає знівельованою, а ефективності роботи взагалі годі чекати.
Що відбувається в Кабміні
Спікер Верховної Ради Руслан Стефанчук заявив:
“Сьогодні Верховна Рада України призначила нових членів Кабінету Міністрів України. Ні для кого не секрет, що питання посилення урядових інституцій довгий час було предметом дискусій та обговорень. І ключове слово тут — “посилення”. Вважаю, що саме для цього і відбулися зміни”.
Тобто, він фактично визнав, що попередні міністри були слабкими, а тепер Кабмін буде “посилено”. Але ким саме? Візьмемо, наприклад, Міністерство юстиції. Його очільники традиційно були пов’язані зі скандалами, майже на кожного з них відкривали кримінальні провадження. Так, 18 липня 2019 року ДБР відкрило кримінальне провадження № 62019000000001071 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ст. 364 ККУ “Зловживання владою або службовим становищем” та ст. 369-2 ККУ “Зловживання впливом” щодо можливих неправомірних дій екс-міністра юстиції Павла Петренка.
У квітні 2021 року Національне антикорупційне бюро (НАБУ) України порушило кримінальну справу проти міністра юстиції Дениса Малюськи, якого підозрювали у можливому протиправному заволодінні підприємством.
Продовжила цю безславну традицію і новий міністр. Вищий антикорупційний суд у вересні 2023 року призначив розгляд так званої “справи Лукаш” про заволодіння 2,52 млн грн. Серед обвинувачених — екс-міністр юстиції Олена Лукаш та новий міністр Ольга Стефанішина.
Чи може посилити роботу міністерства стратегічних галузей промисловості України 32-річний Герман Сметанін, який не має достатнього життєвого і фахового досвіду для такої посади? Він працював по одному року на різних керівних посадах та зробив якимось чином стрімку кар’єру від репетитора до голови Укроборонпрому у такому молодому віці.
Чи можна чекати змін від таких перестановок? Пропрезидентське крило парламенту впевнене, що так зване перезавантаження — єдиний доступний важіль, щоб точково змінити владу за відсутності виборів в умовах війни. Народ хочуть переконати, що не головні фігури винні в усіх бідах, а як то кажуть, “погані бояри”.
Президент вважає, що нам потрібна “нова енергія”, але вона не береться зі старих людей, нові міністри не є новими обличчями, це люди, які так чи інакше вже були поряд з владою і тепер їх просто перетасували. Дуже прикро, що у нас на посади міністрів часто призначають людей без профільної освіти та досвіду роботи, керуючись лише принципом лояльності.
Слід наголосити, якщо міністерство не займається розробкою і втіленням державної політики, то абсолютно неважливо, хто його очолює. При цьому злиття та об’єднання міністерств є поганою практикою, яка паралізує роботу на багато місяців через адміністративно-бюрократичні причини та не дозволяє працювати ефективно. Крім того, коли одна людина відповідає за кілька важливих сфер, як, наприклад, Ольга Стефанішина, яка одночасно є віцепрем’єр-міністром з питань європейської інтеграції та міністром юстиції, ефективного результату чекати не варто.
Є ще одне важливе питання. Чи розуміють міністри бюджетну політику держави? Програму уряду не критикує лише ледачий — вона написана примітивно, без конкретики, без пріоритетів, без стратегії виконання завдань. Саме вона переходе на рівень областей, які в свою чергу повинні приймати програми соціально-економічного розвитку регіонів, під які формується державний бюджет України. Відсутність генеральної лінії на національному рівні призводить до безладу на регіональному рівні.
Не менш важливою проблемою є взаємодія уряду і парламенту. Уряд має спиратися на парламент, який його призначив, і підтримувати з ним тісний контакт. Звіти міністрів, їхня співпраця з профільними парламентськими комітетами та підтримка парламентом урядових законопроєктів — це три ключові кити ефективності Кабміну. Однак, на практиці цього немає. Міністри і депутати діють за принципом лебедя, рака і щуки, як у відомій байці.
Елеонора Рузвельт колись казала:
“Великі люди обговорюють ідеї, середні — події, малі — людей”.
Коли немає ідей, а події не приносять радості, залишається лише обговорювати людей, саме це зараз нам і запропонували робити. Раніше в уряді працювали масштабні особистості — справжні професіонали, які досконало знали свої галузі, відповідали за кожну свою дію і не втрачали зв’язок із суспільством. Так, вони робили помилки, але це були люди, яких виховала країна для управління системами. А хто знає нових міністрів? Якими корисними справами вони відзначилися у суспільстві? У цій ситуації потрібно аналізувати не прізвища чиновників, а їхні стратегії, політику, рішення та їхні наслідки.
Скоріш за все, головна мета цих кадрових перестановок є піарною. Це не випадково збіглося з потоком негативу: важка ситуація на фронті, удари по Полтаві, проблеми в енергетиці, корупційні скандали. Масове перезавантаження уряду має продемонструвати суспільству, що влада в курсі проблем, а тому приймає заходи для організації більш ефективної роботи держапарату.
Варто розуміти, що головна проблема не в міністрах, а в тому, що уряд не є центром прийняття рішень, як це передбачено Конституцією України. Нині ключові рішення ухвалюються в Офісі Президента та західними партнерами. Без узгодження з США та Європою у нас не робиться жодний крок – від призначень у Конституційний суд до кадрових питань НАБУ і митниці. Представники Заходу входять до всіх наглядових рад, тоді як українських представників у жодній іноземній раді немає. Це викликає логічні питання: невже в нас немає справжніх фахівців, здатних керувати країною самостійно? Чому рішення влади спрямовані на передачу іноземцям національних активів, таких як надра, ліс, земля, стратегічна власність, державні банки? Чи дійсно такі кроки відповідають національним інтересам України, за які борються наші захисники, віддаючи свої життя?
Головними критеріями ефективності роботи Кабміну, перш за все, мають бути захист національних інтересів держави, успішна економіка, розвинуті промисловість і соціальна сфера, зростання чисельності населення і рівня його доходів. Якщо уряд продовжить таку діяльність і далі, Україна ризикує залишитися на узбіччі. Суспільство ще більше втратить довіру до влади, а це може призвести до глибокої кризи.
