Повномасштабна війна радикально змінила українське суспільство. Вона вплинула на демографію, систему соціального захисту, структуру родин і долі десятків тисяч дітей. На цьому тлі статистика усиновлень виглядає суперечливо. З одного боку, після провалу перших місяців вторгнення система поступово відновилася, а кількість усиновлень майже повернулася до довоєнного рівня. З іншого – за цифрами приховується складна реальність: більшість дітей, які залишаються в системі опіки та влаштування без батьківського піклування, – це підлітки, діти з інвалідністю або брати й сестри, яких не можна роз’єднувати.
За даними Міністерства соціальної політики, у 2025 році в Україні усиновили 1150 дітей. У 2024 році цей показник становив 1270 дітей, у 2023 році – 927, а у 2022 році – лише 752 дитини. До повномасштабного вторгнення, у 2021 році, нову родину через усиновлення знайшли 1354 дитини. Загалом за роки великої війни було усиновлено понад чотири тисячі дітей.
Формально це свідчить про поступове відновлення системи. Проте самі цифри не дають відповіді на головне питання: чому в країні, де десятки тисяч дітей мають статус сиріт або позбавлених батьківського піклування, усиновлення залишається практикою, яка не відповідає масштабам проблеми?
Парадокс українського усиновлення: дітей багато, але родину знаходять не всі
Станом на кінець 2025 року в Україні налічувалося майже 60 тисяч дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. При цьому усиновлення щороку стосується лише незначної частини цієї категорії дітей.
Парадокс у тому, що проблема часто полягає не у відсутності охочих усиновити дитину. За даними Державної служби у справах дітей, на обліку перебувають тисячі кандидатів в усиновлювачі. Водночас більшість із них хочуть взяти до родини малюка або дитину молодшого шкільного віку. Натомість структура дітей, які реально перебувають на обліку для усиновлення, зовсім інша.
У 2024 році лише 13% кандидатів заявляли про готовність усиновити дитину старшу за десять років. Водночас близько 70% дітей, які перебувають на обліку з усиновлення, належать саме до цієї вікової категорії. Фактично українська система стикається із серйозним дисбалансом між очікуваннями майбутніх батьків і реальним демографічним портретом дитини, яка потребує родини.
Саме тому серед понад тисячі дітей, усиновлених у 2024 році, лише 140 були підлітками віком від 11 до 17 років. Це лише 11% від загальної кількості усиновлень.
Війна змінила систему усиновлення
Після 24 лютого 2022 року система усиновлення зіткнулася з безпрецедентними викликами. Частина архівів і реєстрів опинилася під загрозою через окупацію територій. Деякі заклади були евакуйовані за кордон або переміщені в інші області. Багато дітей втратили зв’язок із родичами, а соціальні служби були змушені працювати в умовах постійних обстрілів.
Окремою проблемою стало міждержавне усиновлення. В умовах воєнного стану Україна фактично припинила стандартну процедуру усиновлення дітей іноземцями. Винятки залишилися лише для близьких родичів або випадків, коли родина вже раніше усиновила брата чи сестру дитини.
До війни іноземні громадяни забезпечували помітну частину усиновлень. Наприклад, у 2021 році українці усиновили 1082 дитини, тоді як ще кілька сотень були усиновлені іноземцями. Після початку вторгнення ця можливість практично зникла. Відтак відповідальність за пошук родин майже повністю лягла на українське суспільство.
Водночас саме війна стала каталізатором певних реформ. У 2024 році уряд спростив частину процедур. Кандидати отримали можливість забирати дитину в сім’ю ще до остаточного рішення суду. Також було скасовано практику, коли кандидатам пропонували лише дітей певної статі чи віку відповідно до попередньо визначених рекомендацій. Це дозволило потенційним батькам побачити ширший перелік дітей, які потребують сімейного виховання.
Чому підлітків усиновлюють найрідше
Однією з найболючіших тем залишається усиновлення старших дітей. У суспільстві досі домінує уявлення про усиновлення як про появу в сім’ї маленької дитини, яку можна виховувати з раннього віку. Саме тому найбільший попит мають немовлята та дошкільнята.
Підлітки залишаються в системі значно довше. Причин кілька.
По-перше, старша дитина вже має власний життєвий досвід, часто пов’язаний із травмами, втратами, насильством або тривалим перебуванням у закладах інституційного догляду.
По-друге, багато кандидатів побоюються труднощів адаптації. Відкрите обговорення досвіду усиновлювачів у соціальних мережах та спільнотах показує, що родини часто стикаються з психологічними наслідками пережитих травм, проблемами прив’язаності, необхідністю тривалої терапії та професійного супроводу. Частина батьків прямо говорить про нестачу державної підтримки після завершення юридичної процедури усиновлення.
По-третє, значна кількість дітей має братів і сестер, яких законодавство та соціальні служби намагаються не розділяти. Усиновлення одразу кількох дітей вимагає від родини більших ресурсів і готовності до серйозних змін способу життя.
Деінституціалізація: реформа, яка триває роками
Тема усиновлення нерозривно пов’язана з масштабною реформою деінституціалізації, яка розпочалася ще до великої війни. Її основна ідея полягає в тому, що дитина має зростати в сімейному середовищі, а не в інтернаті.
Ще до початку реформи в інтернатних закладах перебували понад 100 тисяч дітей, причому абсолютна більшість із них не були сиротами. Близько 92% мали живих батьків або родичів. Причиною потрапляння до інтернатів часто ставали бідність, соціальні проблеми чи відсутність належної підтримки сім’ї. Попри роки реформ, проблема залишається актуальною. За даними Офісу омбудсмена, у 2025 році в інтернатах все ще перебувало понад 25 тисяч дітей. Водночас представники Мінсоцполітики повідомляли, що тисячі дітей продовжують жити в закладах інституційного догляду навіть після початку масштабних змін системи.
Експерти наголошують: успішне усиновлення неможливо розглядати окремо від загальної реформи підтримки сімей. Якщо родина отримує своєчасну допомогу, психологічний супровід та соціальні послуги, ризик втрати батьківського піклування суттєво зменшує
Російський фактор: викрадення та примусове усиновлення українських дітей
Проблема усиновлення під час війни має ще один вимір – окуповані території та депортація дітей.
Наприкінці 2024 року дослідники Єльської школи громадського здоров’я повідомили про сотні випадків потрапляння українських дітей до російської системи примусового усиновлення. Йшлося щонайменше про 314 дітей, щодо яких були зафіксовані ознаки включення до російських програм передачі дітей у родини на території РФ.
Для України це питання виходить далеко за межі соціальної політики. Воно стало частиною міжнародних розслідувань воєнних злочинів та політики примусової асиміляції дітей з окупованих територій. Саме тому українська влада надзвичайно обережно ставиться до будь-яких процедур, пов’язаних із переміщенням дітей за кордон під час війни.
Гроші не вирішують проблему
Фінансова підтримка усиновлювачів існує, однак навряд чи може бути визначальним мотивом для створення родини.
Держава виплачує допомогу при усиновленні за моделлю, аналогічною до виплат при народженні дитини. У 2025 році загальний розмір допомоги становив 41 280 гривень: частина виплачується одноразово, решта – протягом трьох років. Для дітей віком до одного року передбачені також додаткові виплати.
Проте головним викликом для більшості родин залишаються не одноразові витрати, а довгострокові потреби дитини: житло, лікування, реабілітація, освіта, психологічна допомога. Особливо це стосується дітей, які пережили війну, евакуацію, втрату близьких або багаторічне перебування в інституціях. Тому дедалі частіше фахівці говорять про необхідність розвитку системи супроводу сімей після усиновлення – психологічних консультацій, кризових центрів, програм адаптації та підтримки батьків.
Усиновлення як дзеркало стану суспільства
Статистика останніх років показує неоднозначну тенденцію. З одного боку, українці поступово компенсували скорочення міждержавного усиновлення та фактично взяли основну відповідальність за влаштування дітей у сім’ї. З іншого – у 2025 році кількість усиновлень знову почала знижуватися, а число кандидатів в усиновлювачі скоротилося порівняно з попереднім роком.
Це відбувається на тлі війни, економічної невизначеності, міграції населення та загального демографічного спаду. Багато родин відкладають рішення про народження або усиновлення дітей через нестабільність майбутнього.
Водночас історія українського усиновлення під час великої війни демонструє й іншу тенденцію. Попри бойові дії, втрати та соціальні потрясіння, тисячі дітей все ж отримали шанс на життя поза інтернатами. Але головний виклик залишається незмінним: знайти сім’ю не лише для маленької дитини, а й для підлітка, для дитини з інвалідністю, для братів і сестер, які роками чекають на шанс залишити систему.
Саме від відповіді на це питання залежатиме, чи зможе Україна остаточно перейти від моделі інтернатного утримання до моделі, де кожна дитина справді матиме право на родину.
