Після повернення до влади одіозного президента США, одним із перших пріоритетів його адміністрації стала стара ідея з новими масштабами — депортувати якомога більше мігрантів. Але виявилося, що далеко не всіх можна повернути додому. Деякі не мають документів, інші громадянства, дехто тікає від переслідувань. І тоді у Вашингтоні вирішили: чому б не передати цих людей… іншим країнам?
На старті нового президентського терміну команда Трампа не забарилась показати: союзники мають платити за американську допомогу не лише вдячністю. Попри війну, ракетні обстріли й розбиту інфраструктуру, Києву надійшов із Вашингтона цинічний запит — прийняти на своїй землі іноземців, депортованих зі США. Українська сторона ввічливо пообіцяла “розглянути” пропозицію — і відклала її подалі, фактично спустивши на гальмах.
Як Трамп намагається позбутися “небажаних” — навіть ціною міжнародного права
Під прикриттям кулуарних перемовин, Вашингтон розгорнув глобальну міграційну кампанію: одним країнам пообіцяв фінансову підтримку, іншим — прозоро натякнув на тарифні війни чи погрози щодо Панамського каналу. Новий підхід Білого дому — тиск, гроші, таємні домовленості. Адміністрація Трампа вирішила позбутися небажаних осіб за будь-яку ціну, навіть ціною чужої безпеки.
Зокрема, із Сальвадором США уклали угоду про депортацію осіб до мегав’язниці CECOT, збудованої для утримання членів банд. У березні понад 200 осіб були депортовані до в’язниці, причому багато з них не мали кримінального минулого! Ці дії викликали відверту критику з боку правозахисників та міжнародної спільноти. А Сальвадор не лише отримав фінансову допомогу, але й політичний бонус — фотосесію для президента Букеле у Білому домі.
Спроба передати мігрантів туди, де вони ніколи не жили, виглядає не лише цинічно, а й суперечить міжнародному праву. Зокрема, принципу non-refoulement, тобто забороні висилати людину туди, де їй загрожують переслідування, тортури або смерть.
Коли США намагалися передати біженців до Лівії, де процвітає насильство та рабство, федеральний суд наклав на це заборону.
Це не лише нелегальні мігранти. Серед цілей адміністрації — шукачі притулку, студенти, люди без громадянства. Свіжий приклад — Рюмейса Озтюрк, студентка з Туреччини, яку затримали після критики Ізраїлю. Її могли депортувати, хоча вона навчалася легально, і мала підтримку з боку академічної спільноти.
Найгучніше проти практики незаконної депортації виступає Amnesty International, вважаючи: “Держави не повинні допомагати США у створенні “темної зони”, де права шукачів захисту системно ігноруються”. Human Rights Watch додає: адміністрація Трампа “ігнорує принципи захисту біженців, які США самі колись допомогли сформувати”.
Гренада відкрито відмовилася приймати “чужих” депортованих, заявивши, що ніколи не підписувала такої угоди з Вашингтоном. Лівійські уряди теж категорично заперечили, що мають будь-які домовленості зі США.
Натомість Панама отримала 14 мільйонів доларів, щоб розмістити у себе дві тисячі мігрантів, яких висилає Америка. Коста-Рика прийняла 135 осіб, включаючи дітей. Депортаційний літак з людьми, які не мали жодного стосунку до країни, прибув у лютому.
Руанда веде переговори зі США, аби прийняти іноземців з третіх країн, — схоже, за британським сценарієм, коли Сполучене Королівство домовилось “перекинути” частину біженців до Африки.
Зазначимо, що не всюди міграційне прийняття пройшло гладко. Так, у Панамі відбувся скандал. Журналісти та політики запитали, чому країна з купою проблем має за американські гроші брати людей, яких не може перевірити та інтегрувати. Правозахисники казали про ризики порушення прав людини.
У Коста-Риці омбудсмен повідомив, що депортованих розміщують у тимчасових таборах із сумнівними умовами. Люди не розуміють, що з ними буде далі.
Чи спрацювало це для США? На перший погляд — так, мігрантів поменшало. Але правозахисники попереджають: за кількістю стоїть ціна — права людей і міжнародна репутація Америки. Human Rights Watch неодноразово наголошувала, що ці угоди порушують базові принципи міжнародного права. Такі дії можуть стати прецедентом, коли багаті країни будуть “скидати” відповідальність біднішим, купуючи їх мовчання.
Усе працює просто: гроші або тиск. Хтось отримує мільйони, як Панама. Іншим, як Колумбії, погрожують тарифами на експорт. З деякими країнами домовлялись “м’яко”, з іншими — ультимативно. Але в підсумку погоджуються всі, хто слабший і залежний.
Така практика стала вигідним торгом для низки країн із глобального Півдня, що погоджуються на умови Вашингтона або під тиском, або в обмін на гроші. Примусова логістика набрала масштабів: Узбекистан перетворився на транзитний хаб, куди звозили не лише громадян республік Центральної Азії, а й білорусів, і росіян. Втягнути у цей ланцюг намагались і Грузію: перемовини проходили під грифом конфіденційності, їхні результати не розголошують.
Серед “незговірливих” опинилися Німеччина, Франція та Іспанія, які відкрито відмовлялися приймати осіб без підтвердженого громадянства, попри дипломатичний тиск США. У низці країн Латинської Америки, навіть після офіційних домовленостей, спалахнули акції протесту. Незалежні медіа й правозахисні організації звинувачували свої уряди в “продажності” та “гуманітарній деградації”.
Особливо складне становище — в країн, що перебувають у війні як в України. Вони критично залежать від американської підтримки, не можуть дозволити собі відкриту відмову, але й не мають можливості прийняти депортованих без загроз внутрішній безпеці чи міжнародному іміджу. Тому тривають мовчання, зволікання, розмиті відповіді, як у випадку з київськими дипломатами. І поки частина світу протестує, а частина торгується, Білий дім послідовно реалізує свою програму утилізації непотрібних.
Утилізація небажаних: продовження чи відхід від практик попередніх адміністрацій
Попередні американські очільники також домовлялись з іншими державами щодо прийому депортованих осіб — зокрема, громадян третіх країн. Проте ці процеси здебільшого були непублічними, точковими, оформленими через довготривалі дипломатичні канали і без вираженого політичного тиску.
Натомість Трамп виводить цю практику на принципово новий рівень: поєднує переговори про депортацію з іншими стратегічними домовленостями на кшталт доступу до критично важливих ресурсів чи підтримки певних геополітичних ініціатив. Трамп не просто просить — він торгується, нав’язує, комбінує пакети домовленостей, зводячи складні багатошарові відносини до логіки “ти мені — я тобі”.
Це відхід не лише від форми, а й від суті попередньої дипломатії. Якщо за Обами чи Буша військова допомога йшла разом із просуванням демократичних стандартів, то в Трампа вона йде поряд із ультиматумами.
Концепція “America First” демонструє філософію жорсткої вигоди: США мають отримувати від будь-якого міжнародного партнерства конкретну, вимірювану користь. У цьому світогляді міжнародне право, моральні зобов’язання чи колективна відповідальність поступаються місцем прагматичному інтересу.
У випадку з політикою депортацій це означає: США не хочуть утримувати небажаних іноземців у себе, навіть якщо ті не мають куди повертатися. Тому країнам, залежним від американської допомоги, пропонують стати “країнами-приймачами” — незалежно від того, чи є у них зв’язок з депортованими, чи мають вони ресурси їх утримувати, чи перебувають вони у стані війни.
Очевидно, “America First” — не ізоляціонізм, як його часто трактують, а агресивний транзакційний підхід до зовнішньої політики: кожен союз має приносити Сполученим Штатам негайну, видиму, прямолінійну вигоду США.
…Наступного разу ми розглянемо, чи справді адміністрація Трампа керується міркуваннями безпеки в боротьбі з нелегальною міграцією, чи це радше демонстрація сили перед виборцем, політичний сигнал, що межує з правовим ризиком. Наскільки така політика відповідає американському законодавству та міжнародним зобов’язанням, і яку роль у цьому відіграють структури на кшталт DHS, ICE чи CBP?
Особливо гостро постає питання для України — чи може участь у подібних схемах, у той час, як мільйони наших громадян самі є вимушеними переселенцями, не лише зашкодити іміджу країни як такої, що поважає права людини, а й делегітимізувати наші вимоги у міжнародних судах? Чи не стане це моральним компромісом, за який доведеться платити і політично, і дипломатично?
Тетяна Вікторова
