Покоління, яке виросло під повітряними тривогами, у бомбосховищах і за екранами онлайн-уроків, мало б стати чутливішим до страждань. В теорії — так, адже війна є постійним нагадуванням про вразливість, втрати, ціну людського життя. Проте у повсякденній реальності, зокрема в кримінальній хроніці останніх років, ми дедалі частіше спостерігаємо зовсім іншу тенденцію: підлітки не просто втрачають здатність до співчуття, а все частіше вдаються до агресії, демонстративного насильства, жорстокості. І в багатьох випадках — на межі або й за межею людської уяви. Суспільство часто не встигає відреагувати. Ми дізнаємося про чергову історію вже з новин: затримання, кримінальне провадження, розтин, фото з місця злочину. І лише потім — обурення. Проте обурення не повертає життя вбитим. І не повертає відповідальності тим, хто її не встиг сформувати.
16 квітня поліція повідомила про те, що в Івано-Франківську сталося вбивство, яке викликає гостре внутрішнє запитання: що відбувається з підлітками? Тіло 19-річного хлопця з ножовими пораненнями виявили на околиці міста, поблизу Вовчинецьких пагорбів. За інформацією обласної поліції, до злочину причетні троє неповнолітніх. Двох із них затримано, з ними працюють слідчі. Відомості про подію внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за частиною 2 статті 115 Кримінального кодексу України — умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю групою осіб.
Наразі майже нічого не відомо про мотив цього жорсткого вбивства. Не оприлюднено ні хронології подій, ні попередньої історії стосунків між жертвами та нападниками. Але навіть за цих обмежених обставин цілком зрозуміло: факт участі у вбивстві трьох підлітків — не виняток. Це черговий епізод з серії насильницьких злочинів за участю неповнолітніх, які останнім часом трапляються дедалі частіше, а реакція суспільства на них — дедалі формальніша.
У тіні цього злочину стоїть тема — сучасна дитяча жорстокість. Чому саме зараз, на четвертому році війни, діти здатні на такі дії? Чому підлітки не просто конфліктують, а проявляють агресію, більше того – беруть ніж і завдають смертельних поранень? Чому саме в момент, коли все суспільство, здавалося б, згуртувалось довкола виживання, серед дітей вибухає насильство?
Війна, яка триває в Україні, безперечно, залишає слід у кожному — і в дорослих, і в дітях. Проте «діти війни», не обов’язково означає сиріт, евакуйованих, переселених або тих, хто бачив окупацію. Сьогодні дитина війни — це будь-який підліток, який живе в реальності, де нормою стали тривоги, новини про втрати, смерті, знищення інфраструктури, поранення, руйнування. Це молодь, яка формує своє сприйняття світу в умовах, коли будь-яка чутливість здається зайвою. Коли зовнішній світ нав’язує логіку «виживання» як універсальний принцип.
Саме в цій логіці зростають підлітки 2007–2010 року народження. Їхнє підліткове становлення проходить у 2020–2025 роках. Пандемія, дистанційне навчання, війна, ізоляція, масовий досвід страху, втрата звичної соціалізації, втома батьків, інфляція, виїзд рідних за кордон, дорослі, які самі не витримують напруги. Ці діти ростуть у середовищі, де чуйність не вітається, а емоції — це слабкість. І водночас вони з дитинства знаходяться в оточенні гаджетів, новин, TikTok-контенту, відео та фільмами зі знущаннями, розбірками, кадрами війни, які перемежовуються з комедійними роликами. Саме тому прийняття реальності фрагментується, а смерть і насильство перестають сприйматися як щось виняткове.
Цей випадок на Франківщині є лише одним з багатьох, які останнім часом з’являються в новинах. Ми читаємо про побиття в школах, випадки знущання групи підлітків над слабшими, катування бездомних тварин, «гру в суд», де підлітки знущаються над обраною жертвою. І щоразу виникають питання: де були дорослі? Чому вони не виховують своїх дітей?
З одного боку — відповідь очевидна: інститути виховання давно ослаблені. Школа часто зводиться до передачі формального навчального матеріалу, батьки працюють понаднормово або за кордоном, а соціальні служби перевантажені. При цьому психологічна допомога або недоступна, або знецінена. В результаті дитина залишається в середовищі, де вплив на неї мають насамперед однолітки, соцмережі та жорстокі фільми-бойовики
Але є й інше питання: чому в частини дітей навіть за цих умов формується внутрішній запобіжник, а в частини — ні? Чому одна дитина, зіштовхнувшись з агресією, відвертається, а інша — під’єднується до неї, ще й очолює? Це не пояснити виключно сім’єю чи соцмережами. Йдеться про глибший розрив у формуванні етичного уявлення. У цих підлітків немає чіткого уявлення про межу. Для них не існує стійкого поняття: «так не можна». Не тому, що вони погані, а тому, що з ними не проговорювали, не навчили, не пояснили.
