Корупція в Україні вже давно перестала бути резонансним явищем чи проявом окремих зловживань, вона фактично інтегрувалася в повсякденне функціонування всіх державних інститутів, економічних процесів та політичної культури. Попри постійні гучні заяви політиків та посадових осіб про активну боротьбу з нею, створення численних антикорупційних органів і розслідування, українське суспільство щодня стикається з новинами про тендерні махінації, відкатні схеми та хабарництво на різних рівнях влади. Вони настільки проникли в медійний простір, що більше не викликають здивування. Люди читають їх як звичні статистичні дані: подія є, але реакція обмежується коротким коментарем: “знову те саме”. Суспільство звикло до системної корупції, а головне – до неї звикли посадовці. І саме тут можна провести аналогію з концепцією “вікно Овертона” — моделлю, яка пояснює, як суспільство поступово приймає те, що спершу здавалося неприйнятним.
Тони золота і безмежні статки посадовця Фонду державного майна
Описати всі корупційні скандали, які відбуваються в Україні, нереально, навіть ті, які відбулися за останній час, бо їх нескінченно багато. Однак нещодавня новина про декларацію заступника директора одного з департаментів Фонду державного майна України Андрія Мельника привертає до себе особливу увагу. З’ясувалося, що посадовець середньої ланки задекларував тонни золота, численні об’єкти нерухомості та поклади рідкісних металів. Масштаб цієї декларації виходить далеко за межі звичних корупційних схем: тут і величезні обсяги ресурсів, і потенційно стратегічне значення для держави, і питання легальності та моралі одночасно. Якщо він має такі статки, скільки ж тоді мають посадовці вищих ланок? Питання риторичне.
Згідно з декларацією, окрім квартир і банківських рахунків, Андрій Мельник є власником численних об’єктів незавершеного будівництва. Загалом йдеться про 29 об’єктів у Чорноморську, серед яких 11 житлових із загальною площею 831,97 м² та 18 нежитлових приміщень сумарною площею понад 1 100 м². Це означає, що чиновник володіє майном на суму десятків мільйонів гривень. Найбільш показовим є розподіл площ: житлові об’єкти варіюються від 30 до 127 м², а нежитлові приміщення — понад 1 100 м², що робить чиновника одночасно власником комерційної та житлової нерухомості. Причому 23 об’єкти придбані всі разом в один день, а 6 – в інший, що ставить питання про прозорість, законність дій і походження коштів.
Однак це ще не все! Посадовець володіє цілим “підземним багатством” – п’ятнадцятьма родовищами рідкісноземельних металів на окупованій території Луганської області. Серед породних відвалів задекларовано:
- відвали ДХК Ровенькиантрацит загальним об’ємом 870 тис.м³;
- відвали ДХК Свердловантрацит та Свердловськантрацит об’ємом 730 тис.м³;
- відвали ДХК Краснодонуголь — наймасштабніші: від 17,5 тис.м³ до 1,5 млн м³, зокрема один з яких оцінили у понад 1,5 мільярда євро.
Всього Мельник володіє 8 млн 23 тис.м³ породних відвалів, які містять рідкісноземельні метали — стратегічні ресурси для високотехнологічної промисловості. Фактично це означає, що посадовець є власником “недоторканих підземних скарбів”, які можуть коштувати сотні мільйонів, а то й мільярди доларів. При цьому ніхто не знає, як ці активи були придбані, ким контролюються, експлуатуються або оцінюються.
Проте особливо вражають дані щодо золотих активів, які має Андрій Мельник. Згідно з декларацією, він володіє товаророзпорядчими цінними паперами, що гарантують йому право на величезну кількість золота – 5 метричних тонн у банківських зливках євростандарту 999,9, номінальна вартість сертифікатів яких становить понад 79 мільйонів євро. Цікаво, що права на ці активи Мельник отримав через іноземну компанію ЗАТ “Кітон 21 Століття” (CJSC “KYTON 21 CENTURY”), зареєстровану в Москві. Фактично, йдеться про серйозні міжнародні фінансові інструменти, пов’язані з дорогоцінними металами, які розташовані за межами України.
В цьому випадку слід розуміти, що це не фізичне золото, яке лежить в сейфі, а документ, який підтверджує право на нього. Тобто Мельник може обміняти його на реальні зливки золота або розрахуватися за нього грошима. Цей нюанс робить картину його статків ще більш цікавою: навіть без фізичного зберігання золота він контролює активи, вартість яких можна порівняти з бюджетами малих міст. Примітно, що з боку керівництва Фонду держмайна немає ніякої реакції на оприлюднені статки їх співробітника.
Крім того, Мельник задекларував квартиру в Київській області площею 60,9 кв. м. Проте, на відміну від інших українців, він користується цим житлом як внутрішньо переміщена особа (ВПО) безоплатно.
Є в його декларації і ще один цікавий факт. Незважаючи на високі доходи від роботи у Фонді держмайна — Мельник отримав за рік 1 030 834 грн (тобто майже 86 000 грн в місяць), а його дружина, яка також працює у Фонді держмайна, — 106 338 грн, — вони одночасно отримували соціальні виплати як ВПО. Мельник отримав 30 000 грн, а його дружина — 22 360 грн. Крім того, Мельник разом з сином отримали ще по 1 000 грн зимової допомоги. Ця ситуація демонструє явний цинізм і дисонанс: родина з достатньо високими доходами отримувати державну підтримку, призначену для осіб, які дійсно потребують фінансової допомоги.
Таким чином, декларація посадовця Фонду держмайна більше нагадує каталог нерухомості, ніж реальний опис його майнового стану.
“Вікно Овертона” в дії
Корупція в Україні вже давно перестала бути окремим незаконним явищем у діяльності посадовців, вона перетворилася на системний структурний елемент державного управління та економічної логіки. Попри постійні гучні заяви політиків про боротьбу з хабарництвом та створення численних антикорупційних органів, масштабні скандали з державними закупівлями, відкатами та зловживаннями повторюються щодня, а відповідальність залишається переважно декларативною. В умовах війни ця система лише посилилася: оборонні закупівлі стали особливо привабливим полем для корупційних схем, де критичність ресурсів і складність контролю створюють умови для безкарності.
Суспільство продовжує реагувати на це емоційно, але водночас звикає і починає сприймати корупцію як невід’ємну частину державної реальності, оскільки поведінка влади демонструє, що порушення правил залишаються майже безкарними. При цьому офіційна риторика представників владних органів виправдовує або зменшує значущість цього явища. Наприклад, заява речника Офісу Президента Михайла Подоляка про те, що корупція є невід’ємною частиною сучасної економіки, або позиція очільниці уряду Юлії Свириденко про те, що ця проблема перебільшена в суспільстві, формують в публічній свідомості відчуття її неминучості, тобто нормалізують явище через його легітимізацію.
Пояснити цю трансформацію допомагає концепція “вікна Овертона”. Вона описує механізм, за допомогою якого ідеї чи практики, які спершу здаються суспільству табу або неприйнятними, через послідовні зміни у дискурсі та способі їх подачі поступово стають соціально прийнятними або навіть нормою.
Ця концепція була розроблена американським політичним аналітиком Джозефом Овертоном і показує, що суспільна норма не є статичною: через зміну дискурсу спектр допустимих для обговорення та реалізації ідей може розширюватися або звужуватися. Принцип “вікна Овертона”, доповнений у 2006 році американським політиком Джошуа Тревіньо описує шість стадій сприйняття ідеї суспільством: від “немислимих” до “діючої норми”: немислимі, радикальні, прийнятні, розумні, стандартні та діюча норма. При цьому ідеї, що потрапляють у категорію “прийнятних”, вважаються межами нейтрального політичного дискурсу. Їх можна обговорювати і впроваджувати без загрози політичній кар’єрі, тоді як все, що залишається поза цією межею, є ризиковим.
“Вікно Овертона” не тільки відображає динаміку суспільної думки, але й часто використовується для аналізу маніпуляцій дискусій в суспільстві: через поступове розширення або зміщення меж допустимого політики можуть робити прийнятними ідеї, які раніше були неприйнятними, одночасно роблячи неприйнятними колишні норми. Це дає змогу прогнозувати, які політичні рішення можуть стати реалістичними у найближчій перспективі, а які залишаться маргінальними, незалежно від того, що декларують самі політики.
У випадку України корупційні практики пройшли більшу частину цього шляху: ще десять років тому масштабні відкатні схеми сприймалися як соціально неприйнятні й викликали політичні скандали, сьогодні ж вони сприймаються як буденна реальність. Механізм роботи цього “вікна” в контексті корупції полягає у трьох взаємопов’язаних процесах. Перший — постійна публічна присутність скандалів, через яку суспільна чутливість до порушень змінюється: те, що спершу здавалося обурливим, починає сприйматися як “звичне зло”.
Другий — риторичні прийоми державних посадовців, які виправдовують або мінімізують масштаби корупції. Заяви на кшталт тих, що прозвучали від Юлії Свириденко та Михайла Подоляки, формують у публічній свідомості відчуття її неминучості, тобто нормалізують явище через легітимізацію.
Третій процес — структурна безкарність: систематичне відсутність реальних покарань посадовців за злочинні дії створює очікування, що порушення правил є природним елементом державного управління, а не виключенням.
Опитування Київського міжнародного інституту соціології, проведене у 2025 році, показало – 71% українців вважають, що під час повномасштабного вторгнення рівень корупції в країні зріс. При цьому 40% респондентів оцінюють Україну як безнадійно корумповану. Це свідчить про глибоке розчарування в здатності держави забезпечити чесність і прозорість роботи посадовців всіх органів і рівнів.
Вражає й те, що корупція за своєю значущістю вже випередила навіть воєнні загрози. За даними загальнонаціонального дослідження “Оцінка рівня злочинності, оцінка роботи правоохоронних органів та довіри населення до системи правосуддя в Україні”, 81% громадян вважають корупцію чинником, який має найбільш руйнівний вплив на країну. При цьому 63% вважають, що небезпеки і наслідки бойових дій, які безпосередньо загрожують життю громадян, посіли лише друге місце. Водночас опитування міжнародної дослідницької компанії Ipsos, проведене в листопаді 2025 року, підтверджує ці тенденції: корупція та її наслідки посідають центральне місце у свідомості українців.
Водночас парадокс полягає у тому, що попри цю позицію громадян, корупційна реальність перестала шокувати і дивувати. Щоденні повідомлення про хабарі, відкатні угоди, незаконні збагачення та затримання посадовців, які майже одразу виходять з судового залу під заставу, вже сприймаються як звична рутинна практика.
Якщо така тенденція збережеться, наслідки будуть невтішними. По-перше, економіка продовжить працювати за законами привілейованих груп, де переможцем стає не найефективніший, а той, хто має доступ до корупційних ресурсів. При цьому інновації, інвестиції та розвиток залишатимуться другорядними, оскільки прибуток від схем швидкого збагачення виявиться вигіднішим, ніж довгострокове планування.
По-друге, суспільна мораль буде підмінена іншими цінностями. Посадовці та пересічні громадяни ще більше будуть сприймати корупцію як норму життя, і навіть моральні та правові обмеження перестануть мати вагу. Це призведе до структурного розмивання соціальної тканини: активні українці можуть або змінити країну радикально, або емігрувати, або миритися з існуючим станом справ.
По-третє, державні інституції ще більше деградують до формального контролю. Антикорупційні органи і судова система будуть існувати більше як декорації, ніж дієві механізми справедливості. При цьому органи влади адаптують державну систему під існуючі схеми, легітимізуючи їх через імітацію боротьби з корупцією, а не реальні результати. В результаті “нормою” стане не законність, а корупційна практика як невід’ємна складова управління країною.
