Відбудова України розгортається в умовах стійкої асиметрії: руйнування множаться швидше, ніж держава встигає на них реагувати. За три роки повномасштабної війни держава спрямувала на будівельні закупівлі близько $20 млрд. У результаті вдалося повернути до роботи майже половину пошкоджених лікарень, відновити кожну четверту школу, виплатити понад $1 млрд компенсацій людям, які втратили житло.
Та ці зусилля тонуть у масштабі втрат. Збитки від війни вже перевищили $80 млрд, а загальні потреби відбудови наближаються до $190 млрд. При цьому відновлення не лише не встигає за темпами руйнувань – воно буксує через системні проблеми: завищені кошториси, мляву конкуренцію на торгах і хронічне порушення строків виконання робіт.
Саме на ці вузькі місця вказує спільне дослідження Центру економічної стратегії, Інституту економічних досліджень та політичних консультацій і ГО “Технології прогресу”, яке охоплює процеси відбудови у 2023–2025 роках.
За даними аналітиків, у 2023–2024 роках обсяг будівельних закупівель становив близько 300 млрд грн щороку – і 2025-й, імовірно, вийде на той самий рівень. Найдорожчими проєктами стали ремонти й утримання доріг у регіонах, будівництво водогонів для Кривого Рогу, Марганця та Миколаєва, відновлення лікарень і шкіл, а також роботи із захисту енергетичної інфраструктури.
Водночас дослідники наголошують: цей масив даних, зібраний на основі Prozorro, лише частково відображає саме воєнну відбудову. Поруч із відновленням зруйнованого – чимало “звичайних” інфраструктурних проєктів. Симптоматично, що до переліку найбільших закупівель потрапило й будівництво Сирецько-Печерської лінії метро в Києві вартістю 13,8 млрд грн – проєкт, який скоріше ілюструє інерцію довоєнних пріоритетів, ніж логіку післявоєнного відновлення.
У підсумку відбудова виглядає як процес, у якому коштів начебто достатньо, але швидкості, прозорості й відчутного результату – все ще замало.
Гроші відбудови: багато джерел – мало ясності
Географія будівельних закупівель теж багато про що говорить. Абсолютними лідерами за обсягами витрат залишаються Київ і Київська область, однак за цими цифрами часто стоять не стільки проєкти відбудови, скільки великі інфраструктурні роботи загального характеру. Поруч у цьому списку — Вінницька, Дніпропетровська, Харківська та Одеська області. Для Харківщини ці витрати — реакція на найбільші в країні втрати інфраструктури, тоді як на Одещині значна частина коштів йде на відновлення портів, критично важливих для експорту й економічного виживання.
Фінансова архітектура відбудови при цьому виглядає розгалуженою й фрагментованою. Кошти надходять із Фонду ліквідації наслідків збройної агресії, від міжнародних фінансових інституцій на кшталт Світового банку та Європейського інвестиційного банку, з резервного фонду та інших бюджетних програм, із місцевих бюджетів, фондів на кшталт United24, Фонду підтримки енергетики України, а також від приватних благодійників і через програми технічної допомоги.
Але за цією різноманітністю джерел ховається ключова проблема: єдиної зведеної картини витрат не існує. Відбудова фінансується з багатьох “кишень”, проте держава досі не може чітко відповісти на базове запитання: скільки саме грошей і на що вже витрачено. Саме ця розпорошеність фінансів ускладнює оцінку ефективності відновлення й підживлює недовіру до процесу в цілому.
Позитивні сигнали: коли конкуренція справді працює
Попри всі труднощі, у процесі відбудови є й обнадійливі тенденції. Найважливіша з них – пряма й наочно підтверджена залежність між рівнем конкуренції на торгах і кінцевою ціною проєктів. Чим більше учасників виходить на тендер, тим відчутніше падає вартість робіт. Конкуренція в цьому випадку перестає бути абстрактним принципом і перетворюється на цілком вимірювану економію.
Як наголошує старша економістка Центру економічної стратегії Наталія Колесніченко, за умови масової участі підрядників держава могла б звільняти значні ресурси й спрямовувати їх не на переплати, а на додаткові об’єкти відбудови. Показовим став тендер на розроблення проєктної документації для ремонту автомобільної дороги у Львівській області: участь у ньому взяли 17 компаній, і в результаті початкова ціна зменшилася на вражаючі 70%. Це приклад того, як ринок, залишений без штучних обмежень, здатен працювати на користь бюджету.
Відносно здоровою виглядає і ситуація з оскарженнями. Проблемними стають лише близько 1% тендерів — показник низький і стабільний протягом останніх трьох років. Це дає підстави говорити про загальне прийняття правил гри як з боку замовників, так і з боку бізнесу. За словами Наталії Колесніченко, така динаміка свідчить про те, що більшість учасників вважають процедури закупівель передбачуваними й загалом справедливими.
Ще один позитивний момент – відносна оперативність процедур. У 2023–2024 роках майже 80% тендерів завершувалися менш ніж за два тижні, і лише 6% тривали понад 50 днів. У 2025 році частка довших процедур дещо зросла, однак загальна картина все ще далека від паралічу системи.
Проблеми відбудови: системні збої і старі хвороби
Водночас оптимізм швидко руйнується об реальність. Відбудова розгортається під тиском одразу кількох факторів: воєнних ризиків, традиційної української бюрократії, корупції у сфері закупівель і нових, ще не налагоджених адміністративних процедур, запроваджених спеціально для відновлення.
Серед ключових корупціогенних чинників аналітики виділяють завищення цін у кошторисах. Показово, що після перевірок Держаудитслужби вартість робіт часто знижується – не через технологічні зміни, а внаслідок банального перегляду цифр. Це означає, що значна частина “економії” з’являється лише після зовнішнього втручання, а не закладається системно.
Ще тривожніший сигнал – структура конкуренції. Понад 75% публічних закупівель у сфері будівництва та відновлення відбуваються лише з одним учасником. Формально процедура дотримана, фактично ж ринку немає. До цього додається і практика штучного заниження вартості закупівель для обходу законодавчих вимог: близько 80% допорогових закупівель проводяться частково поза електронною системою, що суттєво знижує прозорість.
Окремий пласт проблем – строки та кошториси. Кожен четвертий проєкт не реалізується в заплановані терміни, і приблизно така ж частка – з переглядом початкової вартості. Затримки частково пояснюють дефіцитом кадрів у будівельному секторі, але цей аргумент не знімає відповідальності за слабке планування.
Фінансування відбудови має й виразну сезонну нерівномірність. Щороку близько третини всіх закупівель припадає на четвертий квартал. Причина добре відома: наприкінці бюджетного року замовники намагаються витратити кошти максимально, аби не повертати їх до держбюджету. У результаті система працює в режимі авралу, що неминуче б’є по якості рішень і виконання.
Ситуацію ускладнюють і обмежені фінансові можливості держави: пріоритет військових видатків об’єктивно стискає простір для відбудови. До цього додається низька залученість громадськості та місцевих громад до планування й обговорення проєктів, а також слабка поінформованість безпосередніх отримувачів допомоги.
Наслідки цих збоїв вимірюються не лише відсотками, а й мільярдами. Лише у 2024 році понад 7 млрд грн, виділених на відбудову, так і не були освоєні. За словами провідної експертки Інституту економічних досліджень та політичних консультацій Олександри Бетлій, частково це пояснюється повільними закупівлями та тим, що кошти часто надходять наприкінці року. Для проєктів, профінансованих міжнародними фінансовими організаціями, додатковими бар’єрами стають тривалі процедури та низька спроможність окремих громад готувати й реалізовувати проєкти. Проблемою залишається і дофінансування на місцях, хоча частину цих вузьких місць обіцяють зняти в межах реформи управління публічними інвестиціями.
До всього цього додається ще один болючий вимір – неефективні витрати. Сотні мільйонів гривень були вкладені у відновлення об’єктів у прифронтових регіонах, які згодом знову зазнали руйнувань. Аналогічно, своєчасне створення комплексного захисту критичної інфраструктури обійшлося б значно дешевше, ніж ліквідація наслідків масованих ударів по енергетичній та газовидобувній системах.
У підсумку відбудова в Україні виглядає як процес із помітними точками росту, але й із глибоко вкоріненими проблемами, без розв’язання яких жодна економія на окремих тендерах не перетвориться на системний прорив.
Способи вдосконалення: як вивести відбудову з режиму «гасіння пожеж»
За підрахунками авторів дослідження, за три роки великої війни Україна спрямувала на будівельні закупівлі, пов’язані з відновленням, близько $20 млрд. Ці кошти дали відчутний, але обмежений результат: до ладу приведено 46% пошкоджених медичних закладів і 28% освітніх, а понад $1 млрд держава виплатила громадянам у вигляді компенсацій за зруйноване житло. Втім, навіть ці досягнення не змінюють головного дисбалансу – відбудова системно не встигає за масштабом і швидкістю нових руйнувань, насамперед через дефіцит ресурсів.
Оцінки RDNA4 лише підсилюють цю картину. Станом на кінець 2024 року сукупні втрати житлового фонду, шкіл, лікарень, а також комунальних і муніципальних сервісів перевищили $80 млрд, тоді як загальні потреби у відновленні оцінюються майже в $190 млрд. До того ж у 2025 році хвиля руйнувань через інтенсивні російські обстріли знову різко підняла планку втрат, фактично віддаляючи момент, коли відбудова зможе наздогнати реальність.
У такій ситуації, наголошує старша економістка Центру економічної стратегії Наталія Колесніченко, вирішальним стає не стільки нарощування видатків, скільки зміна підходів. Щоб відновлення було швидшим, якіснішим і водночас менш затратним для бюджету, доводиться переглядати самі засади організації цього процесу.
Перший і базовий крок – повернення реальної конкуренції в публічні закупівлі. Відкриття кошторисів і прозорість ціноутворення можуть перетворити торги з формальної процедури на інструмент економії. Там, де з’являється конкуренція, ціна перестає бути “заданою наперед” і починає формуватися ринком.
Другий напрям – упорядкування закупівельних процедур і посилення контролю за ними. Йдеться про подальший розвиток ризикоорієнтованого моніторингу, уніфікацію класифікаторів закупівель і зменшення простору для ручного втручання. Чим менше винятків і сірих зон, тим складніше перетворювати відбудову на поле для маніпуляцій.
Третій елемент – стратегічне планування, якого сьогодні критично бракує. Відновлення країни неможливо вписати в короткий горизонт одного бюджетного року. Видатки мають плануватися на кілька років уперед із чітким баченням пріоритетів, етапів і джерел фінансування. Без цього відбудова так і залишатиметься набором окремих, погано пов’язаних між собою проєктів.
Логічним продовженням стратегічного підходу є рівномірний розподіл фінансування протягом року. Відмова від практики “грудневого штурму”, коли основні кошти намагаються освоїти в останні тижні року, дала б змогу зменшити авральність, підвищити якість проєктування й виконання робіт та уникнути непродуманих рішень.
Окремого акценту потребує роль місцевих громад. Відбудова, спроєктована без урахування локальних потреб, ризикує бути неефективною або навіть зайвою. Чітка система пріоритизації та реальне залучення громад до визначення потреб дозволили б спрямовувати ресурси туди, де вони мають найбільший соціальний і економічний ефект.
У підсумку йдеться про необхідність переходу від ситуативної, реактивної моделі до відбудови як довгострокової державної політики. Лише за такої логіки відновлення зможе перестати бути постійною відповіддю на черговий удар і перетворитися на інструмент стійкості та розвитку навіть у воєнних умовах.
Стимулювання попиту: відбудова між внутрішнім ресурсом і імпортною залежністю
Відбудова вже сьогодні помітно стимулює попит на будівельні матеріали й металопродукцію, однак справжній стрибок очікується під час повноцінного післявоєнного відновлення. Саме тоді попит на метал може зрости кратно, і питання полягає в тому, хто його задовольнить.
За оцінками, будівельна галузь формує близько 70% споживання сталі в Україні. Навіть у воєнних умовах вона залишається найбільшим споживачем металопродукції, хоча інтенсивність попиту різниться між сегментами. Водночас український ринок дедалі сильніше залежить від імпорту, насамперед із Туреччини. З початку повномасштабної війни частка турецького металопрокату зросла утричі.
У 2024 році турецький імпорт забезпечив близько 52% усієї ввезеної металопродукції; за десять місяців поточного року – 49%. У структурі імпорту турецький довгий прокат займав 57,5%, плоский – 60%, труби – 48%. Загалом торік турецька металопродукція становила 23% усього споживання сталі в Україні. Це вже сьогодні створює серйозні проблеми для вітчизняних виробників і лише посилиться з початком масштабної відбудови.
Парадоксально, але українські металургійні підприємства потенційно здатні покрити більшість потреб відновлення. Однак цей ресурс може бути втрачений через високі тарифи державних монополій, дорогі енергоносії та тиск дешевого імпорту. За таких умов окремі сталеливарні заводи опиняються на межі зупинки.
Держава фактично не пропонує рішень для зниження вартості енергоресурсів для промисловості. Навпаки, НКРЕКП уже схвалила проєкт підвищення тарифу на передавання електроенергії у 2026 році на 14,6%. Подібні рішення – або відсутність промислової політики як такої – ставлять під загрозу не лише галузь, а й економічну логіку післявоєнної відбудови.
Водночас потенціал зростання внутрішнього попиту величезний. За даними Worldsteel, у 2024 році споживання готової сталевої продукції на душу населення в Україні становило лише 95 кг, тоді як середній показник у ЄС – 291 кг. Цей розрив показує масштаб нереалізованих можливостей.
Саме тому відбудова може стати не лише відновленням зруйнованого, а й шансом модернізувати країну на новій технологічній основі з опорою на вітчизняну промисловість, а не на імпорт.
