Війна для чужих дітей, розкіш і закордонна освіта для своїх: подвійні стандарти українських чиновників
В українському публічному просторі дедалі частіше лунають гучні заяви, що українських дітей слід готувати до війни вже з дитсадка, виховувати їх у «ненависті до ворога» та не відпускати за кордон, бо нація повинна вижити в умовах протистояння. Політики, чиновники й навіть деякі військові командири озвучують ці ідеї на телеефірах та форумах, пояснюючи, що підростаюче покоління має жити з усвідомленням невідворотності фронту. Проте за межами мікрофонів і камер реальність виглядає інакше: саме ті, хто вимагає від українських дітей не покидати країну і дорослішати у тіні війни, часто відправляють власних синів і доньок до шкіл у Лондоні, коледжів у Швейцарії чи університетів у Канаді. Парадокс полягає в тому, що чим голосніше лунають вимоги до дітей пересічних громадян, тим виразніше виявляється географія освітніх маршрутів дітей української політичної верхівки. Це і стає відправною точкою для аналізу феномена подвійних стандартів, які руйнують довіру й оголюють справжню ціну гучних політичних заяв.
Діти для фронту і діти для розкоші: контрасти української верхівки
У розмовах про майбутнє України, особливо на тлі затяжної війни, все частіше лунають заяви української верхівки про те, що дітей необхідно готувати до фронту ще змалку. Патріотичне виховання трактується як навчання «любити батьківщину через ненависть до ворога», дитячий садок і школа подаються як перші щаблі до окопів, а образ майбутнього нерозривно зводиться до війни. Ці слова озвучуються впевнено, майже демонстративно, ніби сама держава повинна перетворитися на великий полігон, де дитинство є лише підготовчим курсом перед окопами.
Однак ця картина починає тріскати, щойно відкрити інший бік реальності. Бо саме ті, хто у студіях публічно закликає виховувати «покоління воїнів» і обмежувати виїзд дітей за кордон, у своєму приватному житті обирають зовсім інший шлях. Їхні власні сини й доньки зникають з переліку тих, кого вчать співати гімн під звуки сирени чи водити дерев’яний автомат у шкільному спортзалі. Вони їдуть до Лондона, вступають у швейцарські інститути, насолоджуються безпечними кампусами Канади й Німеччини. У цій розбіжності між проголошуваними настановами й особистими практиками проявляється одна з головних трагедій нашого часу: війна як обов’язок і неминучість проголошується для «чужих» дітей, тоді як «свої» діти отримують право на нормальне дитинство й розвиток подалі від фронту.
Однією з перших у новітній хвилі подібних висловлювань стала заступниця керівника Офісу Президента України Ірина Верещук, яка наголосила, що діти мають готуватися до війни, адже вона триватиме не місяцями, а десятиліттями. За її словами, «наші діти мають готуватися та знати, що таке війна, кожна хата має бути готова стріляти», земля має горіти під ногами окупантів, а діти повинні зростати з розумінням того, що життя в Україні — це життя у стані постійної загрози.
Вона вважає, що нові покоління українців повинні жити у воєнній реальності, і заперечувати цього не варто. Однак у той час, коли чиновниця говорила про майбутнє для всіх українських дітей, відомо, що її 21-річний син у 2021 році став студентом Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Сікорського». Отже, він навчається, а не живе в умовах фронтового побуту чи військової муштри. При цьому сама чиновниця заявила, що він «дуже добра людина, яка воює зараз на своєму фронті».
Не менш різкі заяви робив і колишній народний депутат, а зараз заступник начальника 4-го центру рекрутингу Сил територіальної оборони Ігор Швайка. Він наполягав, що готувати дітей до національного спротиву слід починати не з підліткового віку, як це пропонує законодавство, а вже з дитячого садка. На його переконання, українські хлопчики й дівчатка мають з п’яти років готуватися до того, що вони стануть захисниками, а вся нація перетвориться на монолітний організм, який від самого початку усвідомлює ціну існування.
У своїх публічних заявах Швайка дозволяв собі ще більш різкі формулювання, зокрема порівнював з пацюками тих батьків, які вивозять своїх дітей за кордон, начебто тікаючи від війни.
«Я навіть не буду коментувати істерику, я чув кілька разів, як там мами своїх дітей вивозять, трохи не 16-17 років, готуються жити за кордоном… Давайте відверто: це ж втеча? Так? Так, це втеча. Якщо ти готуєшся до того, щоб твій син не пішов служити, його завчасно, до настання мобілізаційного віку, вивозиш за кордон, ти втікаєш. Просто втікаєш з країни. Як пацюки втікають з корабля, щоб врятуватися», – наголосив Швайка.
Він також підкреслив, що в Україні всі будуть воювати, бо війна надовго:
«Враховуючи, що війна надовго, кожен буде служити. Відповідно, чим раніше ти прийдеш, тим краще ти будеш навчений, чим правильніше місце для застосування своїх сил і здібностей ти знайдеш. Все одно будуть служити всі, через окопи пройдуть всі».
Проте журналісти встановили, що його власні син і донька перебувають у Бельгії, а сам Швайка, попри гучні слова, займає тилову посаду. Це породжує відчуття глибокого лицемірства: проголошуючи готовність пожертвувати дитинством всіх українських дітей, він убезпечує власних спадкоємців від тієї реальності, яку нав’язує іншим.
Ще більш категоричним у своїй риториці виступає лідер партії «Братство» Дмитро Корчинський. Його висловлювання виходять за межі навіть жорсткої патріотичної риторики. Він заявив, що дітям слід заборонити виїжджати з України під час війни, адже це питання виживання нації. У його інтерпретації діти мають виростати у ненависті до ворога, чути сирени, відвідувати похорони та бути зануреними у відчуття постійної небезпеки.
В його словах немає навіть натяку на спробу поєднати виховання з безпекою чи розвитком — навпаки, він акцентує, що виховуватися дитина повинна серед війни й жертв. При цьому Корчинський відомий своєю скандальною біографією і заявами, які часто викликають сумніви у щирості та підґрунті його позицій, а інформація про власну сім’ю та її місце перебування залишається закритою, що лише посилює відчуття контрасту між гучними деклараціями й реальним стилем життя.
Водночас немає жодної інформації про те, що 35-річний син Корчинського, Данило, зараз проходить службу чи залучений до будь-яких військових обов’язків. Однак ще у 2015 році стало відомо, що столичні правоохоронці зупинили сина Дмитра Корчинського та народної депутатки від Радикальної партії Оксани Корчинської, який знаходився за кермом чорного «Доджа». Машина не мала жодних документів, натомість була з «АТОшними» номерами. До того ж з’ясувалося, що транспортний засіб був внесений у базу як викрадений. Однак Данила Корчинського відпустили після того, як на автозаправку приїхала його мати. Вона посадила сина у свій «Паджеро» й відправила додому, заявивши, що не збирається допустити проблем, які могли б зіпсувати репутацію родини Корчинських. Сам Дмитро Корчинський наполягає, що його син не порушував закону і не винен у жодних правопорушеннях. Отаке вийшло «патріотичне виховання» сина Дмитром Корчинським з його гучними гаслами про жертовність і фронт для чужих дітей.
Крім того, останнім часом дедалі більше експертів і журналістів порушують тему постаті Корчинського. Лунають припущення, що очільник «Братства» може мати зв’язки з ФСБ Росії. Такі версії з’являються через дії самого Корчинського та його політичного оточення, які завдають відчутних і руйнівних ударів по політичному життю України та її міжнародному авторитету.
Серед тих, хто публічно закликає «бути патріотами», виховувати «покоління воїнів» і обмежувати виїзд дітей за кордон, є багато народних депутатів. Однак одним з показових прикладів їх подвійних стандартів є історія народного депутата від «Слуги народу» з Дніпропетровщини Романа Каптєлова. У 2024 році стало відомо, що він приховав у декларації нерухомість у Москві, не вказав, що його родина фактично проживає на території Російської Федерації, не задекларував неповнолітніх дітей, які мають у власності московську нерухомість і не згадав, що його дружина, громадянка РФ, отримує дохід від державної установи у столиці Росії.
Більше того, у розпал повномасштабного вторгнення Каптєлов неодноразово виїжджав за кордон. Цей сюжет викрили журналісти проєкту «Схеми». У розслідуванні наводиться й публічна характеристика України, якою поділився сам нардеп: він назвав державу «маріонеткою Європи» — формулювання, яке звучить не як критика, а як калька з риторики російського МЗС та особисто Сергія Лаврова.
Інший приклад подвійних стандартів демонструє народний депутат голова депутатської групи «За майбутнє» Тарас Батенко, який публічно критикував Міністерство освіти за багаторічне ігнорування відтоку молоді за кордон, наголошуючи, що країна втрачає покоління через брак перспектив і слабкість освітньої політики. Його слова можна було б трактувати як заклик до змін, якби не факт, що сам Батенко під час війни витратив величезні гроші на навчання власної доньки Юстини у приватній школі у Варшаві під час війни. У його декларації зазначено, що 4 жовтня 2022 року він сплатив 401,8 тис. грн за навчання доньки Юстини у варшавській школі «Академея Хай Скул». А вже 23 грудня він здійснив ще один платіж за її навчання в цьому ж закладі — цього разу на суму 301,3 тис. грн.
Не менш показовою є ситуація з Рустемом Умєровим, який обіймав посаду міністра оборони, а зараз є секретарем РНБО. У публічному просторі він говорив про необхідність мобілізації українців за кордоном, закликав до єдності й наголошував, що війна потребує максимальної включеності суспільства. Водночас його власна родина живе на південно-східному узбережжі Флориди. У липні цього року Центр протидії корупції оприлюднив дані про маєток родини Умєрових у США, а його керівниця Дар’я Каленюк наголосила, що там же зареєстровані й бізнеси, пов’язані з Умєровим та його родичами. Контраст тут очевидний: українським дітям пропонують змалку жити у реальності війни, а діти одного з топових оборонних чиновників отримують безпечне і комфортне життя за океаном.
Подібна лінія подвійності стандартів проявляється і на прикладі міністра соціальної політики та єдності Дениса Улютіна. Розслідувачі BIHUS.Info з’ясували, що його донька — Владислава — минулого року вступила до Естонського університету природничих наук, де обрала для себе шлях ветеринара. У декларації міністра зафіксовано оплату за її навчання, і цей факт виглядає логічним з точки зору батьківського вибору, бо під час війни кожен намагається дати дитині стабільність і перспективу. Проте контраст починається там, де приватне рішення не збігається з публічними заявами. Адже Денис Улютін послідовно просуває концепцію так званої «стратегії повернення українців», апелюючи до того, що країна потребує молодих фахівців і що держава має боротися з відтоком людей за кордон.
Ще виразнішим виглядає приклад мера Миколаєва Олександра Сенкевича. Публічно він постійно заявляє про потребу повертати молодь у місто, а також необхідність створення умов, які утримають нове покоління. Проте, згідно з даними декларації, його власна сім’я мешкає у Польщі, де дружина Катерина орендує квартиру, володіє 40% уставного капіталу компанії «Чарне Може ЛЛСі», а також частками у двох українських компаніях — «Блинк Риекшн Интернешенел» і «ЕФ ЕФ ДАБЛ Ю МИКОЛАЇВ». Але найбільш промовистими є дані декларацій про оплату навчання дітей. За навчання доньки Марії та сина Максима дружина мера сплатила за рік по 45 900 польських злотих за кожного.
Декларації мера Миколаєва Олександра Сенкевича відкрили ще одну грань родинних фінансів, яка різко контрастує з його публічними виступами про «нестачу ресурсів» у місті, «бідність населення» й потребу повернення молоді. Йдеться про віртуальні активи, які задекларувала його дружина Катерина Сєнкевич. У декларації вказано, що Катерина Сєнкевич є власницею гаманця на біржі Binance, де вона поступово формувала портфель криптовалют протягом 2022–2024 років. Найбільш показовою виглядає її ставка на класичний біткоїн, втім, портфель дружини мера не обмежився лише ним. У лютому 2024 року вона додала до нього ETH, а у березні 2023-го придбала токени Solana. Це свідчить, що інтерес до крипти у «патріотичної і чесної» родини мера з’явився не випадково, в умовах війни диверсифікує вкладення, використовуючи різні криптовалютні екосистеми.
На цьому тлі відвертість мера Львова Андрія Садового виглядає винятком. Він публічно визнав, що його діти навчаються у Великій Британії, і пообіцяв, що вони підуть служити в армію після досягнення 25 років. Це своєрідна спроба відповісти на суспільний запит, не приховуючи фактів. Але в умовах, коли тисячі українських родин змушені вже сьогодні виховувати дітей у тіні війни, перспектива гіпотетичної служби через багато років не знімає питання про контраст між умовами дитинства «чужих» і «своїх».
Оте, показові розслідування останніх років дають зрозуміти, що розрив між риторикою і реальністю в чиновницькому середовищі є не випадковістю, а стійкою тенденцією. Вони свідчать про те, що публічні виступи про «покоління воїнів», яке має формуватися змалку, нерідко йдуть поруч з фактами, які руйнують цю картину, бо самі носії такої риторики забезпечують своїм дітям максимально безпечні умови навчання і життя за межами країни.
Політики, чиновники й публічні діячі вимагають від суспільства максимальної мобілізаційної готовності, виховання дітей у дусі війни, відмови від можливості навчатися за кордоном, натомість їх власні діти позбавлені цього тягаря і зростають у безпечних, комфортних умовах європейських чи північноамериканських навчальних закладів. Цей розрив між словом і ділом не лише оголює подвійні стандарти української політичної еліти, а й руйнує довіру до державних інституцій і до самої ідеї колективного спротиву.
Досвід інших країн: як діти чиновників і монархів воюють на рівних
У демократичних суспільствах питання рівності громадян перед законом не обмежується абстрактними деклараціями чи політичними промовами, воно набуває особливої ваги у ситуаціях, коли країна стикається з реальною загрозою і вимагає від кожного готовності захищати державу. Саме тоді стає очевидно, чи існують у суспільстві подвійні стандарти, чи, навпаки, ті, хто ухвалює закони або уособлює державну владу, готові разом з іншими виконувати ті ж самі обов’язки. Показові приклади можна знайти у Великій Британії та Ізраїлі, де навіть діти королівської родини або міністрів не звільнені від військової служби й розділяють досвід армії зі звичайними громадянами.
Коли принц Вільям завершив навчання у Сандгерстському військовому коледжі, він став офіцером британської армії та отримав звання лейтенанта. Його служба у Королівських ВПС і Військово-морських силах була пов’язана з рятувальними операціями, де він керував вертольотом пошуково-рятувальної служби, і хоча він не був відправлений у зони бойових дій, оскільки перебував другим у черзі на престол, сам факт проходження служби та виконання відповідальних завдань мав велике значення для британців. На прикладі спадкоємця трону суспільство бачило підтвердження того, що військовий обов’язок не є прерогативою лише «простих людей».
Ще контрастнішим став досвід його брата, принца Гаррі, який не лише здобув офіцерське звання, але й вирушив на війну. У 2007–2008 роках він служив в Афганістані як передовий авіанавідник, а після вимушеного повернення, пов’язаного з витоком інформації, у 2012 році повернувся вже як другий пілот бойового гелікоптера Apache. Його участь у бойових вильотах і підтримці наземних операцій не залишала сумнівів, що член королівської родини перебував у таких же умовах небезпеки, як і його товариші по службі. Для британського суспільства це стало підтвердженням того, що рівність у виконанні обов’язків може існувати не лише на папері, а й у реальності, коли навіть принц розділяє ризики війни.
Якщо британські приклади можна розглядати скоріше як символічні й показові, то в Ізраїлі військова служба для дітей політичної еліти є безумовною нормою, а під час війни з ХАМАСом у 2023–2024 роках це набуло ще більшого значення. В Ізраїлі історії про службу дітей високопосадовців звучать як справжнє дзеркало суспільної культури, там не прийнято ховати своїх нащадків від армії. Список вражає не кількістю, а тим, що йдеться про перші особи держави, які одночасно формують політику безпеки й віддають до війська власних дітей. Син президента Іцхака Герцога воює в Газі, старший син прем’єра Біньяміна Нетаньяху, Авнер, відслужив. Всього діти дев’ятнадцяти міністрів воюють у складі армії. Серед них – двоє синів міністра оборони Йоава Галанта несуть службу в армії. Троє синів міністра Бені Ганца, двоє синів міністра Гаді Айзенката, син міністра соціального забезпечення Яакова Марджі — всі вони теж пройшли чи проходять службу. Старша дочка міністра транспорту Мірі Регєв обіймає офіцерську посаду, а дочка міністра економіки Ніра Барката служить у бойових частинах.
Двоє дітей міністра алії та інтеграції Офіра Софера відслужили, син міністра науки Офіра Акуніса служить у флоті, усі діти міністра сільського господарства Аві Діхтера пройшли військову службу. Двоє дітей міністра освіти Йоава Кіша покликані до резерву, двоє синів міністра стратегічного планування Рона Дермера теж служать або готуються до призову. Син міністра нацбезпеки Ітамара Бен-Гвіра вже проходить процес призову, а в сім’ї міністра Оріт Струк служать одразу вісім родичів — четверо дітей і четверо чоловіків її дочок. У міністра праці Йоава Бен-Цура частина рідних воює, інші допомагають як волонтери; один із них навіть отримав поранення. Син міністра Іфат Шаші-Бітон вирушив на фронт із перших днів війни, двоє дітей міністра юстиції Яріва Левіна проходять службу, а доньки міністра Гідеона Саара вже завершили службу і звільнені навіть від резерву.
Слід зазначити, що дехто з дітей чиновників зазнав поранень у боях. Для ізраїльтян така картина є логічною: якщо війна вимагає участі, вона не робить винятків для тих, хто ухвалює закони чи сидить у міністерських кабінетах.
Різниця між країнами з глибокою традицією служби та державами, де еліти намагаються відгородитися від реалій війни, стає очевидною у момент порівняння. Там, де на фронті опиняються діти монархів і міністрів, у суспільства з’являється впевненість, що жертви та вимоги розподіляються справедливо. Водночас там, де влада вимагає від народу жертв, але сама уникає відповідальності, формується недовіра й відчуття подвійних стандартів. І саме тут постає ключове питання: чи може держава вимагати чесності й відданості від своїх громадян, якщо її еліта не готова ділити з ними спільний ризик?
Історично так склалося, що попри тисячоліття цивілізаційного розвитку, людство так і не позбулося бажання воювати і вирішувати конфлікти через насильство. Більше того, завжди є ті, кому подобається вбивати людей. Війна стала повторюваним сценарієм, який нав’язується кожному новому поколінню, однак він не має бути вічним. Участь у війнах не повинна визначати долю ні дорослих, ні дітей, бо це суперечить самій ідеї розвитку людства. Їхні життя мають визначатися не окопами й зброєю, а навчанням, працею, сімейними та дружніми стосунками й можливістю розвиватися без постійної загрози смерті. Логіка, за якою дитинство зводиться до підготовки до фронту, а зрілість — до участі в конфліктах, має залишитися в минулому. Єдиною можливістю того, щоб людське життя зберігало сенс і цінність, є мир.
