Війна в Україні змінює не лише кордони й долі, вона вибудовує нову топографію пам’яті. Уряд подав до парламенту законопроєкт, який унормовує створення мережі філій Національного військового меморіального кладовища. Це рішення відкриває тему, яка болісно відлунює в кожній українській родині. Пропозиція Кабміну є фактичним визнанням масштабу трагедії: держава готується до довготривалого процесу поховань та офіційного закріплення своєрідної «географії смерті». Це є трагічним маркером часу — замість зосередження на завершенні війни й збереженні життя, країна змушена інституціоналізувати інфраструктуру для тисяч загиблих. У цій ініціативі поєднані водночас необхідність, символізм, гіркота втрат і цілий спектр ризиків, про які слід говорити ще до того, як вони стануть незворотною реальністю.
Масштаб втрат та політика пам’яті: що передбачає законопроєкт №13693
29 серпня на Київщині в Мархалівці офіційно відкрили Національне військове меморіальне кладовище (НВМК), де вже відбулися перші поховання. Тут спочиватимуть українські герої, які віддали життя за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність держави.
У розмові з NBC News Президент України озвучив, що за три роки повномасштабної війни з РФ країна втратила понад 46 тисяч військових, ще десятки тисяч вважаються зниклими безвісти, а кількість поранених сягнула 380 тисяч. Для порівняння: ще у лютому 2024 року йшлося про 31 тисячу загиблих з початку вторгнення. Динаміка втрат демонструє не лише глибину національної трагедії, а й необхідність системного підходу до вшанування пам’яті загиблих. У такій ситуації централізоване створення меморіальної інфраструктури стає невідкладним завданням державної політики.
Кабінет міністрів запропонував Верховній Раді ініціативу у вигляді законопроєкту №13693 від 25 серпня, згідно з яким хоче унормувати створення мережі філій Національного військового меморіального кладовища (НВМК). Відтепер виникає потреба, щоб Україна перейшла до централізованого й уніфікованого підходу до поховань загиблих захисників.
Документ вводить цілу низку нових термінів — від «військового меморіального кладовища» до «сектору військових поховань». Наприклад, під військовим меморіальним кладовищем мається на увазі територія, яка буде частиною центрального НВМК і перебуватиме в користуванні відповідної держустанови. У кожній області може з’явитися така філія з працівниками в штаті, державним фінансуванням та визначеними правилами утримання.
Окремо пропонується запровадити поняття «військове кладовище» , що є вже ширшим визначенням, яке охоплює місця поховання осіб, що віддали життя за Україну, а також борців за незалежність ХХ століття. Під «історичним військовим кладовищем» розуміють території, де поховані учасники Першої, Другої світових війн та інших конфліктів. При цьому «сектор військових поховань» має стати, по суті, окремою ділянкою в межах уже існуючих кладовищ, спеціально відведеною для почесних поховань.
Законопроєкт також деталізує, хто саме має право бути похованим у таких місцях. Зокрема, передбачено безоплатне поховання тих, хто був нагороджений орденом «За мужність» усіх трьох ступенів. Порядок створення та догляду за кладовищами, типи надгробків, а також процес організації поховань регламентуватимуть урядові постанови. Зразки надгробків, до речі, мають затверджувати органи місцевого самоврядування, що дає громадам хоча б мінімальний вплив на вигляд меморіального простору.
Водночас реалізацію цієї ідеї відклали не на найближче майбутнє. За словами міністра у справах ветеранів Наталії Калмикової, запуск філій НВМК у регіонах можливий не раніше 2027 року. Це означає, що навіть попри правове врегулювання, інфраструктурна частина залишатиметься проблемною ще щонайменше кілька років.
Інституалізація скорботи: що ми втрачаємо, формалізуючи смерть
З одного боку, ідея уряду щодо створення мережі філій Національного військового меморіального кладовища виглядає необхідною. Війна принесла десятки тисяч смертей, і країна вже не може покладатися на спонтанні чи локальні практики організації поховань. У кожній області з’являються нові могили військових, і без єдиного підходу вони ризикують перетворитися на хаотичні, нерівномірно доглянуті сектори.
Для рідних полеглих воїнів ця ініціатива є позитивною, бо вони хочуть мати можливість ховати своїх близьких поруч, у рідному місті. Там, де можна прийти до могили не раз на рік, а тоді, коли болить; там, де є зв’язок з життям, де збережені місця, що пам’ятають і самого загиблого, і його родину. Тому розвиток регіональних військових кладовищ видається не лише логічним, а й необхідним рішенням, яке відповідає потребам суспільства.
Запровадження уніфікованих правил, штатних працівників державної установи, відповідальних за утримання, а також визначення чітких термінів і стандартів дає шанс на впорядкування цього процесу. Це водночас є кроком у бік визнання кожної загиблої людини частиною загальнонаціональної історії та формування культури пам’яті, без якої неможливе відновлення суспільної цілісності після війни.
Однак позитивні аспекти цього законопроєкту не знімають цілої низки запитань і ризиків. Насамперед поява мережі військових меморіалів означає, що держава готується до довготривалого процесу поховань та офіційного закріплення «географії смерті». Це є трагічним маркером — замість зусиль, спрямованих на завершення війни й збереження життя, держава змушена інституціоналізувати інфраструктуру для тисяч загиблих. Таким чином, законопроєкт може стати дзеркалом суспільної травми: ми легалізуємо масштаб втрат і погоджуємося, що вони надалі триватимуть.
Крім того, фінансування, утримання, контроль за якістю догляду й охорони кладовищ потребуватимуть додаткових коштів, які доведеться відривати від інших нагальних потреб. І тут постає питання щодо змоги держави знайти достатньо ресурсів, аби не перетворити меморіали на формальні «галочки». Історія України знає приклади, коли пам’ятні місця поступово занепадали через нестачу уваги та фінансування.
Також існують проблемні питання щодо уніфікації могил. Кабінет Міністрів зробив крок, який вже викликав незадоволення українців — ухвалив постанову про уніфікацію надгробків на території Національного військового меморіального кладовища на Київщині. Йдеться про єдиний стандарт намогильних споруд для полеглих захисників України. Відтепер встановлюватимуть лише два типи надгробків — у формі хреста або плити з заокругленою верхівкою.
Обидві форми виготовлятимуться з природного світлого каменю, матимуть однакову висоту і повторюватимуть загальні обриси, однак разок надгробка обиратимуть рідні загиблого. Ідея полягає в тому, щоб позбутися відмінностей між похованнями, адже незалежно від військового звання, роду військ чи посади, всі матимуть єдиний знак пошани.
Однак запровадження єдиних зразків намогильних споруд водночас викликає ризик перетворення індивідуальної пам’яті у безликий ряд однотипних пам’ятників. Адже за кожним похованням стоїть особистість, сім’я, доля, і частина суспільства сприймає такий підхід як обезособлення трагедії.
Не менш дискусійним є й питання легітимності самої концепції. У проєкті закону йдеться про поховання не лише сучасних військових, а й учасників попередніх воєн та борців за незалежність ХХ століття. Це може спричинити ризик політизації пам’яті, адже процес формування переліку почесних поховань та визначення статусу «борця за незалежність» може стати предметом суб’єктивних трактувань, а отже відкрити простір для суспільних конфліктів.
Існує й ризик територіальної нерівності. Навіть якщо законопроєкт передбачає створення мережі філій по всіх областях, рівень їх облаштування, фінансування і догляду може суттєво відрізнятися. Є небезпека, що меморіали в центрі та великих містах будуть доглянуті краще, тоді як у віддалених регіонах вони ризикують стати формальністю. Це створить ієрархію пам’яті, де загиблі з різних областей отримуватимуть нерівну пошану, що суперечить самій ідеї єдиного державного підходу.
Існує і ще одне проблемне питання – місця, які виділяються для поховання. Для частини місцевих жителів ідея поховань на території Національного військового меморіального кладовища звучить як вирок довкіллю. Вони переконані, що будівництво перетворить їхні ліси й сади на зону екологічної катастрофи. Так, у квітні мешканці невеличкої Мархалівки під Києвом вийшли на вулиці, протестуючи проти зведення кладовища в їхньому лісі.
Ця історія тягнеться майже три роки — від весни 2022-го, коли парламент ухвалив рішення про створення меморіалу. Однак на шляху з’явився, здавалося б, дрібний, але насправді принциповий камінь спотикання: де саме його збудувати? І тут почалися нескінченні суперечки. Однієї миті йшлося про Лису гору в Києві, згодом — про Биківню, потім про селище Гатне. Проте кожна нова локація натикалася на спротив: то від екологів, які вимагали не вирубувати зелені масиви, то від родин полеглих воїнів, які вважали обране місце неприйнятним для останнього спочинку героїв.
В болотистій місцевості, без доріг і мінімальної інфраструктури, де ґрунтові води неминуче підтоплюватимуть могили, важко говорити про справжню шану й гідність. Це не те місце, куди сім’ї зможуть регулярно приїздити, не той простір, який відповідає очікуванням і болю рідних, що роками чекають на гідне поховання своїх Героїв.
У результаті меморіал, який мав стати символом єдності пам’яті, перетворився на предмет запеклих дискусій між владою, місцевими громадами й тими, хто втратив найдорожче. В результаті шостий апеляційний адміністративний суд визнав незаконним виділення земельної ділянки під створення Меморіального військового кладовища поблизу села Мархалівка.
Таким чином, законопроєкт №13693 водночас є і необхідністю, і загрозою. Він унормовує процеси, які не можна залишати хаотичними, але водночас відкриває нові ризики — фінансові, моральні та політичні.
Для країни це означає, що ми офіційно визнаємо масштаби власних втрат і створюємо систему, яка зберігатиме пам’ять про загиблих, але водночас змушуємо себе жити з усвідомленням, що ця система буде поповнюватися ще довгі роки. І питання полягає в тому, чи зможе Україна зробити так, щоб мережа військових меморіалів стала не символом конфліктів і занепаду, а місцем сили, де пам’ять про мертвих стане підґрунтям для боротьби за життя і майбутнє.
Пам’ять героїв у тіні «схем»
Проєкт Національного військового меморіального кладовища мав би об’єднати країну навколо ідеї гідного вшанування загиблих за незалежність. Натомість запуск будівництва першої черги на 1,75 млрд грн вже встиг стати предметом гучного суспільного резонансу і не лише через масштаб фінансування. Право реалізувати об’єкт такого національного значення отримала структура, яка, за іронією, з’явилася на світ наступного дня після оголошення тендеру.
Далі сформувався ланцюг фактів, що зводить романтику державного будівництва до добре знайомої банальності. Формально ніяких порушень: консорціум, який виграв тендер, об’єднує компанії з досвідом з Одеси, Дніпра і Київщини. Але реєстрація самого об’єднання одразу після тендеру виглядає щонайменше як тонкий розрахунок. Та ще більше питань виникло, якщо заглибитися у структуру власності. Одразу кілька ланок ведуть до фігур, що давно перебувають у полі уваги розслідувань навіть, подекуди, правоохоронних органів.
Так, співзасновником консорціуму є ТОВ «Акам», пов’язане через інвестфонд із донькою підсанкційного бізнесмена Вадима Єрмолаєва. У публічній площині є всі підстави вважати, що зв’язок хоч і формально опосередкований, але цілком реальний. YouControl прямо відносить «Акам» до орбіти корпорації «Алеф», заснованої тим же Єрмолаєвим. З іншого боку, співзасновник ще однієї компанії з консорціуму «Броварського ШБУ №50» до недавнього часу був у партнерстві з громадянкою РФ. Замовник про це дізнався вже після хвилі розголосу в ЗМІ. Це ще один симптом того, наскільки поверхнево проходила «перевірка» виконавців.
Окремої уваги заслуговує автор ескізного проєкту Сергій Дербін. Його ім’я раніше не раз згадувалося у контексті співпраці з Юрієм Голиком — екскуратором «Великого будівництва», фігурантом справи НАБУ. Дербін працював над низкою гучних інфраструктурних проєктів у Дніпрі, які піарив саме Голик. Сьогодні їхні спільні проєкти знову в центрі уваги і тепер під вивіскою Нацмеморіалу.
Історія з технічним наглядом стала менш гучною, але не менш показовою. Тендер на 23 млн грн виграв єдиний учасник — столичний інженер Валерій Шумахер. Але замовник його заявку відхилив, бо проєкти, які той надав як приклад досвіду, не відповідали масштабам кладовища. Після цього технагляд знову залишився без виконавця. І хоча формально все виглядає законно, сам процес із жалюгідною конкуренцією став ще одним дзеркалом загального клімату довкола цього будівництва.
У ситуації, що склалася, навіть те, з якого саме каменю будуть виготовлені надгробки, виглядає не питанням стилю, а елементом гри. У схемі фігурує компанія, пов’язана з тією ж Софією Кононенко, що і «Акам». І якщо раніше підозри щодо «договорняків» були на рівні емоцій, то тепер вони мають вигляд структурованих зв’язків між учасниками проєкту, їхнім бекграундом і публічною репутацією.
Отже, з цієї історії можна зробити гіркий висновок: за ідеєю, яка мала б об’єднувати країну навколо пам’яті про героїв, знову проглядають добре знайомі схеми. Створення військових меморіальних кладовищ має бути питанням державної честі, проводитися прозоро, з урахуванням думки родин полеглих і потреб громад, а не перетворюватися на кулуарний проєкт з розпилом бюджетів, конфліктами за землю чи байдужим відмахуванням від тих, кого ця тема стосується найбільше.
Інакше замість простору гідності ми ризикуємо отримати ще одну бюрократичну декорацію, яка скоріше травмує, ніж лікує суспільну пам’ять. Якщо меморіали перетворяться на зони для чергових «освоєнь бюджету», то пам’ять стане ще однією жертвою цієї війни.
