Війна, тіньова зайнятість і ринок праці: чому українці дедалі частіше відмовляються від офіційної роботи
Кількість українців, які офіційно працюють і сплачують єдиний соціальний внесок, уже п’ятий рік поспіль скорочується. Якщо перед повномасштабним вторгненням офіційно працевлаштованими були майже 12,8 млн осіб, то за підсумками 2025 року – менше, ніж 11 млн. За перші місяці 2026 року показник опустився нижче 9,5 млн, хоча це проміжні дані.
На перший погляд може здатися, що йдеться виключно про наслідки війни. Частина підприємств припинила роботу, мільйони українців виїхали за кордон, сотні тисяч людей служать у Силах оборони. Проте сухі цифри приховують ще один процес – дедалі більше українців працюють поза офіційною економікою.
Це створює парадоксальну ситуацію. Роботодавці масово говорять про дефіцит кадрів, служба зайнятості фіксує рекордну нестачу працівників у багатьох галузях, а кількість людей, які офіційно оформляють трудові відносини, продовжує зменшуватися. Причини такого явища значно ширші, ніж проста економія на податках.
Війна змінила правила економічної поведінки на ринку праці
Повномасштабне вторгнення фактично зруйнувало ту модель зайнятості, яка існувала десятиліттями.
Україна втратила частину економічно активного населення через окупацію територій, вимушену міграцію, мобілізацію та людські втрати. Паралельно змінилася структура економіки: одні галузі практично зупинилися, інші, навпаки, почали гостро потребувати працівників.
У Міністерстві економіки та Інституті демографії наголошують, що країна вже увійшла у фазу стійкого дефіциту робочої сили. За прогнозами науковців, до 2030 року потреба економіки в працівниках зростатиме швидше, ніж кількість людей, які можуть працювати. У низці секторів нестача кадрів уже найближчими роками може перевищувати 30–40%.
Здавалося б, в умовах такого дефіциту роботодавці мали б максимально легалізовувати працівників, пропонуючи їм повний соціальний пакет. Проте війна створила додаткові стимули для розвитку неформальної зайнятості.
Мобілізаційний фактор став одним із найсильніших мотивів
Цю причину відкрито визнають далеко не всі, однак саме вона сьогодні часто згадується бізнесом, рекрутерами та самими працівниками.
Для чоловіків призовного віку офіційне працевлаштування означає повну прозорість трудових відносин. Роботодавець веде військовий облік, подає відповідні відомості, взаємодіє з територіальними центрами комплектування відповідно до законодавства.
Через це частина чоловіків свідомо обирає тимчасові підробітки, оплату готівкою або роботу без оформлення документів. Особливо це характерно для будівництва, ремонту, перевезень, дрібного виробництва, сільського господарства та сфери послуг.
Водночас важливо не перебільшувати цей чинник. Неофіційна зайнятість існувала в Україні задовго до великої війни. Проте саме мобілізаційний фактор істотно посилив уже наявні тенденції й зробив тіньову працю для частини населення способом мінімізувати власні ризики, навіть якщо такий вибір позбавляє соціальних гарантій.
Бізнес також шукає способи виживання
Для багатьох роботодавців офіційне оформлення працівника означає значно вищі витрати.
Потрібно сплачувати ЄСВ, податок на доходи фізичних осіб, військовий збір, вести кадрову документацію, виконувати численні вимоги трудового законодавства.
У воєнний час до цього додаються постійна невизначеність, перебої з виробництвом, релокація підприємств, руйнування логістики, проблеми з електропостачанням та скорочення внутрішнього попиту.
Для малого бізнесу, який працює з мінімальною рентабельністю, кожен додатковий працівник в офіційному штаті збільшує фінансове навантаження. Саме тому частина роботодавців домовляється з людьми про оплату “в конверті”, цивільно-правові договори або неофіційну зайнятість.
Подібна практика була характерною для української економіки ще до війни. За оцінками Держпраці, перед початком повномасштабного вторгнення без належного оформлення працювали понад 3 млн осіб. Нині йдеться більш як про 2,5 млн людей. Найбільш поширеною незадекларована праця залишається у сільському господарстві, будівництві та торгівлі.
Зарплата сьогодні часто важливіша за соціальні гарантії
Війна змінила пріоритети багатьох українських сімей. Якщо до 2022 року офіційне працевлаштування часто розглядалося як гарантія стабільності, то тепер значна частина людей оцінює роботу через іншу призму – скільки грошей можна отримати вже зараз.
Працівник погоджується на неофіційне оформлення, якщо роботодавець пропонує вищу “чисту” зарплату. Особливо це характерно для людей, які втратили житло, переїхали до іншого регіону або змушені утримувати сім’ю без інших джерел доходу.
У короткостроковій перспективі така модель може видаватися вигідною. Проте вона означає відсутність оплачуваних лікарняних, відпусток, страхового стажу, повноцінного пенсійного забезпечення, гарантій у разі виробничої травми або незаконного звільнення.
Фактично працівник бере на себе всі ризики, які зазвичай розподіляються між державою, роботодавцем і системою соціального страхування.
Дистанційна робота також розширила тіньовий сегмент
Ще одним наслідком війни стало стрімке зростання дистанційної зайнятості.
Дедалі більше українців працюють на іноземні компанії, виконують разові проєкти, отримують оплату через міжнародні платіжні системи або цифрові сервіси.
Частина такої роботи є повністю законною, наприклад, через реєстрацію ФОП або сплату податків як самозайнятої особи.
Проте існує значний сегмент доходів, який узагалі не потрапляє до офіційної статистики. У результаті людина фактично працює, однак не відображається серед офіційно працевлаштованих.
Саме тому скорочення кількості платників ЄСВ не завжди означає аналогічне скорочення реальної економічної активності населення.
Що втрачає держава
Неформальна зайнятість створює проблеми далеко за межами ринку праці.
Передусім держава недоотримує податки та єдиний соціальний внесок, з якого фінансується пенсійна система.
В умовах війни це особливо чутливо. Україна одночасно витрачає величезні ресурси на оборону, підтримку ветеранів, соціальні виплати та відновлення інфраструктури. Скорочення кількості офіційних працівників автоматично звужує фінансову базу для виконання цих функцій.
Крім того, уряд отримує менш точне уявлення про реальний стан економіки. Якщо сотні тисяч людей працюють без оформлення, статистика зайнятості перестає повністю відображати процеси, які відбуваються на ринку праці.
Чому проблему не можна пояснювати лише мобілізацією
Було б помилкою зводити всю дискусію лише до страху перед ТЦК.
Дефіцит робочої сили сформувався під впливом одразу кількох процесів: масової міграції, демографічного спаду, мобілізації, руйнування підприємств, втрати виробничих потужностей і загального скорочення населення працездатного віку. Саме ці чинники сьогодні називають визначальне Міністерство економіки, Національний інститут стратегічних досліджень та Державна служба зайнятості.
Мобілізація стала важливою складовою цієї картини, але не єдина пояснює скорочення офіційної зайнятості.
Більше того, значна частина людей працює неофіційно з причин, які існували й до війни: бажання отримувати вищу зарплату “на руки”, уникнення податкового навантаження, сезонний характер роботи, низький рівень довіри до державних інституцій та традиційно високий рівень тінізації окремих секторів економіки.
Попереду – ще складніший вибір
Український ринок праці входить у період, коли дефіцит працівників лише посилюватиметься.
Водночас економіка не може нормально функціонувати без легальної зайнятості. Саме офіційне працевлаштування забезпечує надходження до бюджету, формує пенсійний фонд, гарантує соціальний захист працівників і дає державі можливість прогнозувати власний розвиток.
Тому скорочення кількості офіційно працевлаштованих – це значно більше, ніж статистичний показник. Це індикатор того, наскільки війна змінює поведінку людей, змушує бізнес адаптуватися до нових ризиків і поступово розширює тіньовий сектор економіки.
Навіть після завершення бойових дій повернути мільйони працівників до легального ринку буде непросто. Для цього недостатньо лише посилювати контроль. Потрібно створити умови, за яких офіційна робота знову стане для працівника і роботодавця більш вигідною, ніж будь-які неформальні домовленості.
