Попри те, що жінки на фронті вже давно є не винятком, а реальністю сучасної війни, українське законодавство лише зараз почало звертати увагу на їхню особливу ситуацію. Законопроєкт №13436 щодо забезпечення справедливих й безпечних умов служби для вагітних військовослужбовиць і тих, які виховують малолітніх дітей, з’явився лише наприкінці червня 2025 року. Де дивлячись на те, що з 2014-го року десятки тисяч жінок зі зброєю в руках боронять нашу державу, вони досі не мають чіткого правового захисту і змушені обирати між службою і материнством без державних гарантій безпеки для себе та своїх дітей.
Військова служба вагітних і матерів: перший крок зроблено
Законопроєкт №13436 нарешті формулює те, що давно мало б бути нормою: служба в армії повинна враховувати життєві обставини військовослужбовців, особливо коли йдеться про вагітність чи виховання малих дітей. Ініціатива пропонує конкретні правила, які захищають не тільки права, а й здоров’я та безпеку самих військовослужбовиць і їхніх родин. Згідно нового законопроєкту, пропонується нормалізувати графік служби: п’ятиденний робочий тиждень із двома вихідними. Нічого надзвичайного, але для армії, де норма часто стирає межу між роботою і виживанням, це важливий крок. Вагітну військовослужбовицю не можуть відправити в наряд, у бойове чергування, відрядження чи на інші небезпечні завдання без її згоди. Подібні рішення приймаються лише після консультації з військовими медиками. Якщо ж умови на місці не відповідають безпечному виконанню обов’язків, командир зобов’язаний перевести жінку в інший підрозділ, де ці умови забезпечені. Це не “послаблення”, а елементарне розуміння того, що виношування дитини і служба не мають бути у конфлікті через байдужість системи.
Законопроєкт захищає і тих, хто служить, одночасно виконуючи роль єдиного або основного піклувальника. Батько або мати, які мають дитину до 3 років або виховують її самостійно, не можуть бути залучені до небезпечних чи тривалих завдань без згоди. Те саме стосується одного з батьків, якщо другий уже у відрядженні або наряді, і в них є дитина до 14 років. Інакше кажучи, нові норми мають зупинити практику, коли обоє батьків одночасно виводяться із тилу, а дитина залишається без належного догляду.
Ще одна принципова зміна стосується переміщення та призначення на посади, які вимагають переїзду. Якщо служба передбачає розрив з місцем проживання дитини, батько або мати мають право відмовитися. Нарешті, враховується не лише інтерес армії, а й інтерес дитини.
Як бачимо, цей законопроєкт не просто про пільги, а здорову логіку: людина, яка служить, не має сприйматися як безтілесна одиниця. Вона має родину, фізичні межі й особисті обставини. І якщо держава хоче мати сильну, стійку армію, то треба навчитися не лише вимагати, а й підтримувати.
Чисельність жінок у Збройних силах України невпинно зростає. Станом на сьогоднішній день, за даними Міністерства оборони України, у лавах ЗСУ служать 68 тисяч жінок, з яких більше 48 тисяч мають статус військовослужбовиць. Понад 5 500 з них виконують завдання безпосередньо на лінії фронту. Порівняно з початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну, ця кількість зросла на 20%.
Жінки військові працюють зі зброєю, рятують поранених, тримають небо і землю, а деякі з них ще й виховують малолітніх дітей або носять під серцем нове життя. Але щойно військовослужбовиця дізнається, що вагітна, то для неї починається інша війна: не з ворогом, а з байдужою системою. Так, у законодавстві справді прописані права, пільги й соціальні гарантії. Є накази Міноборони, є чіткі формулювання у Кодексі законів про працю, є навіть заборона на дискримінацію. Але на практиці все це працює з запізненням. У військових частинах досі не передбачені спеціальні умови для вагітних. Немає відповідної форми, зручного спорядження, а подекуди навіть елементарного розуміння з боку командирів, що вагітність не означає, що тепер людину “потрібно списати”, немов матеріал, гарантійний строк якого добіг кінця.
Варто визнати, що ставлення до вагітної військової досі часто побудоване на стереотипах: мовляв, вона вже “випала”, “небоєздатна”, “краще хай іде додому”. Така логіка руйнує професійну гідність і нівелює внесок жінки у службу, адже вагітність не є хворобою чи приводом перекреслювати роки підготовки й досвіду. Це стан, який вимагає не жалості, а системного підходу і здорової підтримки.
Законопроєкт №13436, який нарешті дійшов до розгляду у Верховній Раді, покликаний усунути ці провали. Але сам факт, що така ініціатива з’явилася лише зараз, коли жінки роками служать на рівні з чоловіками, говорить про глибоку інституційну сліпоту. Поки звіти про “гендерну рівність” красиво оформлюються у папках, вагітні військовослужбовиці та матері малолітніх дітей змушені самотужки “вигризати” собі людяні умови. Чомусь забувають, що професіоналізм не зникає з появою другого серцебиття в тілі. Держава має це не просто визнати, а чітко врахувати у нормативці, у логістиці, в системі ухвалення рішень на місцях. Бо справжня рівність міститься не в словах в законі, а в повазі до реальних життів.
Як військова форма ігнорує потреби вагітних жінок
У військовій системі, заточеній під “стандартного солдата”, вагітність досі сприймається як проблема, а не звична стадія життя. У більшості підрозділів досі не передбачено базових умов: немає спеціальної форми, зручного спорядження, можливостей переведення в тил чи медичного супроводу. Нерідко жінка залишається на бойовому чергуванні просто тому, що не існує формальної заборони. Жінка може дізнатися про вагітність вже під час служби на бойовій позиції і не мати жодного алгоритму дій. Часто вагітну не виводять з передової, бо немає обов’язкової норми, яка зобов’язує це зробити. Її можуть залишити в строю або відправити в наряд, поки вона сама не напише рапорт чи не отримає медичне підтвердження про загрозу.
У багатьох підрозділах досі немає спеціального одягу чи спорядження, яке враховує фізичні зміни під час вагітності. Мова йде не про те, що “красиво сидить”, а можливість дихати, бігти, стріляти і не думати про те, що щось десь тисне чи сповзає. Жінкам у ЗСУ довгий час доводилося підганяти чоловічий одяг. Хоча одяг у бойових умовах — це не питання естетики, а безпеки. І лише зараз потроху, завдяки волонтерським ініціативам ситуація почала змінюватися та тисячі комплектів жіночої форми було відправлено на фронт безкоштовно.
Це не просто новий крій, а окрема лінійка, розроблена за реальними відгуками військовослужбовиць. Форма адаптована до жіночої фізіології, виготовлена з вогнетривкої тканини, яка не рветься й не розлазиться після кількох польових виходів. Комплектація залежить від сезону та містить нижню білизну, термобілизну (демісезонну чи зимову), літній польовий костюм (КЛП), убакс або тактичне поло, утеплені куртки, зимові штани й бушлати. Також уже розробляється і форма для вагітних військовослужбовиць, щоб не змушувати їх шукати або шити щось “під себе”. Та подібні вчинки не мають бути ініціативою волонтерів, “бонусом” чи “пільгою”. Адже жінка не тимчасовий гість у війську, а така ж частина бойового складу, як і чоловік.
Так само й матері з малолітніми дітьми служать на рівних умовах з усіма, незалежно від того, чи є хтось, хто залишився з дитиною вдома. Тож жінки, які самі виховують дітей, змушені балансувати між армійськими вимогами і потребами родини. Однак система продовжує залучати їх до чергувань, бойових завдань і тривалих відряджень, так, ніби поза службою в них немає жодних обов’язків. Часто обоє батьків проходять службу, і армія не координує, чи не потрапляють вони одночасно у відрядження. В результаті, малолітня дитина залишається без належного догляду. Ризик тут очевидний, але система на нього не реагує.
Формально існують соціальні гарантії: заборона на небезпечну роботу, обмеження фізичного навантаження, відпустки по вагітності й догляду за дитиною. Проте реальне виконання цих норм залежить від конкретної частини, командира, можливостей на місці. Немає належного супроводу з боку психологів, юристів чи медиків. Жінки самостійно шукають способи “вийти” з бойових завдань, доводити необхідність переведення чи проходження альтернативної служби, що, звісно, породжує додаткову напругу, недовіру до командування і втрату кадрів.
Очевидно, що законопроєкт №13436 нарешті визнає: військова служба стосується не лише фізичної готовності, а й торкається великої кількості життєвих обставин, які держава зобов’язана враховувати. Але навіть найбільш продумане законодавство не працюватиме, якщо воно впирається у стіну стереотипів. Одним з таких стереотипів є так зване “декретне заробітчанство”. Цей термін, що давно циркулює в армійському середовищі, часто стає ярликом, яким позначають жінок, що пішли в декрет невдовзі після підписання контракту. Через таке уявлення змішалися недовіра, упередження і неспроможність системи гнучко працювати з людським ресурсом.
Якщо після одного декрету настає інший, то мова йде про кілька років “випадіння” з ротації. І тут з’являється класичне: “місце простоює, хтось має тягнути службу за неї”. Цей наратив ставить під удар всіх жінок у війську, незалежно від їхніх намірів чи планів. Бійчині на передовій, які щодня ризикують життям, змушені доводити, що “вони не з таких”, бо тінь стереотипу вже впала. Така атмосфера підживлює внутрішню мізогінію, коли навіть між жінками формується недовіра й напруга через “усереднений образ декретниці”. Однак варто озирнутися на цифри, і міф починає розсипатися. Торік у відпустках по догляду за дитиною перебували трохи більше 2 300 військовослужбовиць. Це лише 7,1% від загальної кількості жінок у ЗСУ і лише 1,1% від усієї чисельності української армії. Тобто масштаб проблеми, на яку так зручно списувати кадрові діри чи логістичні незручності, радше виняток, ніж правило.
Крім того, важливо згадати і про іншу сторону цієї дискусії, яка стосується дискримінації чоловіків. Військовослужбовці-чоловіки в Україні не мають можливості взяти відпустку по догляду за дитиною. Тобто навіть якщо у нього на руках новонароджена дитина, і дружина не може виконувати обов’язки, він все одно юридично не має права зосередитися на родині. Така норма не тільки застаріла, а й прямо порушує принцип рівності.
Тож маємо дивну ситуацію: жінок засуджують за те, що вони “можуть піти в декрет”, а чоловіків просто не пускають. І те, й інше вказує на системну негнучкість, яку час ламати. Армія не має бути місцем покарання за біологічні чи сімейні обставини, вона має бути місцем, де здатність служити визначається не стереотипами, а реальними діями й адекватною підтримкою. Саме через ці юридичні, організаційні та культурні викривлення вагітна військовослужбовиця чи мати часто опиняється в ситуації подвійної боротьби: за державу і за право бути собою в системі, яка поки що вчиться на це зважати. Законопроєкт №13436 може стати першим кроком до зміни не лише законодавства, а й мислення всередині війська.
Ставлення до жінок в арміях світу
Поки Україна тільки починає формувати базові умови для вагітних військовослужбовиць, у деяких країнах ця тема пройшла свій довгий, іноді болісний, але важливий шлях. Історія американської армії є прикладом того, як можна вчитися на помилках системи і поступово відмовлятися від дискримінаційної логіки. До 1970-х років у США вагітність у жінки-військовослужбовиці автоматично означала прощання з кар’єрою. Така собі “біологічна інвалідність” в очах системи: ти більше небоєздатна, а отже звільнена.
Лише згодом, коли соціальні та правові рухи почали тиснути на військове командування, жінки отримали право не тільки залишатися в армії під час вагітності, а й служити далі на своїх посадах, без “кар’єрного мінуса” у досьє. Ще одним показовим кроком стало рішення 2011 року, коли Пентагон нарешті розробив жіночу армійську форму, адаптовану під анатомічні особливості. Тобто у США понад 60 років жінки носили чоловічі штани й бушлати. Видання The Independent тоді влучно назвало це “революцією, яка мала б статися ще вчора”. У 2021-му році було зроблено іще одну нову еволюційну сходинку. Військово-морські сили США створили спеціальні вогнетривкі комбінезони для вагітних пілотес, які дозволяють залишатися у строю навіть під час другого триместру.
Форма тестується у ВПС і вже отримала схвальні відгуки: безпечна, адаптована під вагітне тіло, виглядає професійно. Такий підхід підкреслює, що армія цінує жінку не попри, а разом із її материнством. До цього жінки були змушені купувати форму на кілька розмірів більшу і самостійно її перешивати. Це не тільки незручно, а й небезпечно: широкі рукави й штанини, які чіпляються за обладнання, створюють прямий ризик у бойових чи технічних умовах. В Україні, тим часом, вагітна військовослужбовиця досі часто змушена влізати у стандартну уніформу, яка не адаптована ні до її стану, ні до реальних умов виконання обов’язків.
У британській армії вагітність не сприймається як особиста проблема жінки, а службова реальність, до якої є чіткі протоколи. Існують офіційні інструкції для командирів щодо того, як організувати службу для військовослужбовиць у цьому стані. Жінка автоматично отримує статус, що звільняє її від бойової підготовки, і її переводять на безпечні завдання без ризику для здоров’я. А ще в країні працюють внутрішні мережі підтримки. Наприклад, Army Parents’ Network або Defence Breastfeeding Network, які забезпечують доступ до інформації, захист прав і адаптацію після повернення з декрету.
У Данії кожен підрозділ армії проводить індивідуальну оцінку ризиків для вагітних. Це не віддається на розсуд командира, не лягає на плечі самої жінки, а є обов’язком системи. Тільки після такої оцінки вирішується, чи можна військовослужбовицю залишити на поточній посаді, чи варто перевести. Такий підхід не лише гуманний, а й функціональний, адже дозволяє зберігати професіоналок у системі, не перетворюючи вагітність на кар’єрну пастку.
Французька армія робить ставку на баланс між службою та батьківством. Тут немає “чорного дзеркала” вибору між дитиною та кар’єрою. Службовці можуть отримати довготривалу батьківську відпустку до трьох років із правом збереження місця служби. А державні ясла й підтримка при переїздах допомагають сім’ям залишатися разом навіть під час виконання обов’язків у різних регіонах.
Попри те, що жінки вже давно є частиною армії Ізраїлю, однієї з небагатьох країн, де строкова служба обов’язкова для обох статей, навіть там система не одразу почала сприймати вагітність не як “відхилення від норми”, а як частину людського життя. Ще кілька десятиліть тому вагітну військовослужбовицю автоматично звільняли зі служби. Це сприймалося як несумісне: військовослужбовця мала або виконувати накази, або народжувати дитину, а місця для “і те, й інше” просто не передбачалося.
Сьогодні ситуація виглядає інакше. Ізраїль навчився працювати з цим досвідом не через декларації, а через практичні кроки. Якщо жінка в армії вагітніє, її не відправляють додому, мовляв, “тепер ти небоєздатна”. Натомість їй пропонують альтернативні варіанти служби, адаптовані до стану здоров’я, і вона може продовжувати виконувати завдання в тилу чи адміністративному секторі. Все це здійснюється за бажанням і медичними показами. При цьому її рішення не стає публічною справою: конфіденційність є важливим принципом. Вагітна військова в Ізраїлі не зобов’язана пояснювати командиру, чому більше не виходить у нічний наряд або чому її мають перевести, бо усі рішення проходять через медичні комісії. І такий підхід сприймається, як повага, а не поблажка.
Армія Ізраїлю навіть передбачає, що після народження дитини жінку автоматично звільняють від резервної служби. Держава не ставить материнство в противагу обороноздатності, а навпаки, визнає його як поважну причину для звільнення від зобов’язань. Це також означає, що жінка не опиниться в ситуації, коли її можуть викликати на навчання чи в зону бойових дій, залишаючи вдома немовля. Ще один важливий момент стосується профілактики. Ізраїльська армія запровадила спеціальні програми інформування та доступу до контрацепції, аби мінімізувати кількість незапланованих вагітностей серед строковиків. І вона працює: статистика знизилася, що знову ж таки вказує на системний підхід, а не на вирішення проблем “по факту”.
І навіть у формі враховано зміни: є спеціальне обмундирування для вагітних, з урахуванням форми тіла, безпечне, захищене, а не “перешите на око”. Ізраїльський досвід демонструє, що там не боїться розглядати жінку в армії не лише як солдата, а як людину з повним спектром життєвих сценаріїв, включно з материнством. Саме цього підходу бракує й українському війську. Нам не потрібні умовні “пільги” чи “послаблення”, а потрібне людяне, сучасне розуміння, що армію варто сприймати не лише, з точки зору зброї, але й як життя в усьому його різноманітті.
Коли жінка в армії носить бронежилет і дитину під серцем, то це не слабкість системи, а її лакмус. Бо сила армії не лише в техніці й дисципліні, а в тому, наскільки вона бачить людину в формі. Поки військова служба в Україні розглядає материнство як незручність, а не як реальність, ми втрачаємо не лише кадри, а й довіру.
Законопроєкт №13436 створює можливість не лише оновити нормативну базу, а й закласти чіткий сигнал: служба жінки в армії має повну цінність, її життя потребує захисту, а материнство не повинно розглядатися як перешкода для військової системи. Тепер питання полягає в тому, чи готова держава не просто ухвалити цей закон, а втілити його в життя. І якщо жінка здатна захищати державу, значить, і вона має бути здатна захистити її.
