Війна — це завжди біль і руйнування. Але коли мішенню стають діти, вона стає чимось значно темнішим, майже нелюдським. Росія не лише бомбить українські міста чи стирає села з лиця землі, вона простягає руки до найціннішого — дітей. Їх викрадення, насильницьке вивезення з рідної землі, спроби стерти пам’ять і переписати ідентичність — це не спонтанні акти, а цілеспрямована стратегія знищення української нації, про яку заявляють політики і міжнародна спільнота. Дітей змушують забути своє ім’я, мову, культуру. Вони потрапляють у прийомні родини, які замість любові пропонують їм нову “правду”: їхня країна — вигадка, їхні батьки — зрадники, а їхнє місце тепер тут, у Росії – “рятівниці”.
Жертви воєнного свавілля в цифрах
За даними платформи “Діти війни” станом на сьогодні РФ депортувала щонайменше 19 546 українських дітей, хоча загальні оцінки можуть сягати 16-300 тисяч. Ці цифри враховують як офіційно підтверджені випадки, так і ймовірних жертв примусового вивезення. Депортація дітей почалася ще у 2014 році, але значно посилилася з початком повномасштабного вторгнення у 2022 році. З цих дітей вдалося повернути лише 388, надалі цифра, наче завмерла і це підкреслює масштаб проблеми та складність її вирішення.
Станом на листопад 2024 року з тимчасово окупованих територій Донецької, Запорізької та Херсонської областей вдалося врятувати ще 15 дітей, як повідомляє засновник благодійної організації “Save Ukraine” Микола Кулеба. Загалом, організація “Bring Kids Back UA” змогла врятувати 538 дітей, повернувши їх на територію України.
За заявами громадських організацій, Росія систематично змінює дані про дітей — їхні імена, прізвища та навіть громадянство, намагаючись повністю асимілювати їх. Такі дії класифікуються як злочин геноциду, спрямований на знищення української ідентичності. Водночас повернення навіть однієї дитини — це вже маленька перемога, адже кожен врятований є символом спротиву цьому жахливому злочину.
Українські та міжнародні організації продовжують працювати над ідентифікацією та поверненням дітей. Проблема залишається глобальною, адже без посиленої міжнародної підтримки зупинити це систематичне викрадення буде важко. Платформа “Діти війни” та інші ініціативи є ключовими інструментами у боротьбі за права депортованих дітей.
Росія чинить свої жахливі злочини не самотужки. У викраденні українських дітей їй допомагає сусідня країна Білорусь. У звіті “Вкрадене дитинство: як білоруський режим стирає ідентичність українських дітей через переміщення, перевиховання та мілітаризацію”, підготовленому Центром прав людини ZMINA, Регіональним центром прав людини, правозахисною організацією “Вясна” та BelPol, за підтримки Freedom House, вказано, що за період з 2021 року до червня 2024 року 2219 українських дітей було вивезено Білоруссю з окупованих територій України на свою територію.
Як зазначила аналітик Центру прав людини ZMINA Онисія Синюк, ця цифра продовжує збільшуватися. Такі дії оголошуються Білоруссю як програми відпочинку або оздоровлення, але більшість дітей опиняються в ворожій країні саме під час навчального року, що полегшує їх залучення до білоруських навчальних програм. Відомо, що щонайменше 27 дітей, які спочатку перебували в білоруських таборах, були згодом перевезені до таборів у Росії. Водночас, слід зауважити, що Україна не давала жодної згоди на так звану “гуманітарну операцію”.
Дослідниками було встановлено існування 18 таборів перевиховання в Білорусі, які входять до ширшої мережі з 67 установ у Росії та 13 на окупованих територіях. У цих таборах відбуваються примусові заходи перевиховання та мілітаризації дітей, які супроводжуються дискримінаційними діями з боку адміністрацій таборів. Також експерти зазначають, що був встановлений факт не лише депортації, а й перевиховання та мілітаризація дітей. РФ намагається усіма можливими способами вплинути на національну ідентичність українських дітей, заперечуючи їх походження та ставлячи під сумнів існування України, як суверенної держави. Дітей направляють до місцевих шкіл, де навчання відбувається виключно російською мовою та ще й з залученням великого спектру пропагандистських матеріалів.
За словами експертів, метою мілітаризації українським дітям організовували зустрічі з військовими частинами та молодіжними військовими організаціями. Їх вчили поводитися зі зброєю та розповідали, як почесно і добре служити в російській армії. Крім того, діти постійно зазнають психологічний тиску, коли їм задають провокаційні та травматичні питання про їх досвід проживання на окупованих територіях
Очевидно, що політичне перевиховання та мілітаризація дітей системного характеру є нічим іншим як злочином проти людства та дискримінаційним переслідуванням. А зафіксовані три випадки примусового переселення українських дітей-сиріт з України на територію Білорусі для перевиховання є прямим доказом не просто переміщення, а примусової депортації. Білорусь своїми злочинними вчинками підтвердила, що є частиною російської системи перевиховання та мілітаризації українських дітей.
В свою чергу, РФ чинить безліч перешкод для повернення українських дітей в Україну. Так, Державний департамент США зреагував на нехтування Росією міжнародних правових зобов’язань, запровадивши низку візових обмежень щодо п’яти російських чиновників, причетних до злочинних схем депортації. Але цього замало. Багатьом дітям змінили ідентичність і приховали їхнє походження, вони піддалися проросійській ідеологізації та мілітаризації або були усиновлені російськими родинами.
Серед19,5 тис. дітей, які значаться в реєстрі, є діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, чи батьки яких ув’язнені незаконно РФ або знаходяться в полоні. Знайти цих дітей і повернути дуже важко, а інколи просто неможливо, через постійні перешкоди агресора. Так, за словами голови Запорізької обласної військової адміністрації Івана Федорова, російська влада під виглядом відпустки депортує українських дітей до Чечні та Кабардино-Балкарської Республіки, де їхні сліди губляться назавжди.
Дослідники та правоохоронці не тільки намагаються привернути увагу до цього жахливого злочину, а й закликають “підтримати українські зусилля щодо репатріації дітей та всіх, хто був депортований або перебуває під загрозою бути депортованим”.
Депортація дітей в історичному минулому
Примусова депортація дітей під час воєн — це завжди рана, яка не заживає. Це не просто злочин проти людей, це злочин проти часу, проти майбутнього, яке виривають із рук. Такі історії стають примарним гулом, який переслідує покоління.
Почнемо з Другої світової війни. Тоді нацистська Німеччина організувала операцію “Lebensborn”, вириваючи дітей із країн Східної Європи, зокрема Польщі, для “германізації”. Німецькі солдати буквально вихоплювали малюків із рук матерів, вивозили їх тисячами, змінювали імена, затирали сліди їхнього походження. Тих, хто не відповідав “арійським стандартам”, просто знищували. Діти, які ще вчора гралися на подвір’ї, раптом опинялися серед чужих облич, змушені забути рідну мову й навіть самих себе.
Під час громадянської війни в Іспанії (1936–1939) тисячі дітей були евакуйовані до СРСР та інших країн для захисту від війни. Хоча евакуація часто мала гуманітарну мотивацію, багато з цих дітей стали інструментами політичної пропаганди і не могли повернутися на батьківщину після війни.
Геноцид в Руанді у 1994 році призвів до того, що багато дітей були викрадені воєнізованими угрупованнями. Деяких використовували як солдатів, інших депортували до сусідніх країн. Ці депортації мали на меті розділити сім’ї та знищити етнічну ідентичність народу тутсі.
Під час етнічних конфліктів у Боснії та Косово у 1990-ті роки дітей викрадали, щоб змусити родини тікати, або для насильницького усиновлення. Деяких використовували як заручників для політичного тиску чи торгівлі людьми.
На території Іраку та Сирії угруповання ІДІЛ викрадало дітей для використання як солдатів, пропаганди, або примусової асиміляції. У таких випадках, як в Іраку, дітей з єзидських громад викрадали для насильницького усиновлення або продажу.
Нині в Україні повномасштабне вторгнення РФ призвело до того, що тисячі дітей вивезені з окупованих територій. Їм розповідають, що їх “рятують” від власних батьків, від рідної країни. Ці діти опиняються у “патріотичних” таборах, у прийомних родинах, де їх примушують називати чужу країну “батьківщиною”. Це не порятунок, це викрадення — у фізичному й емоційному сенсах.
Як не сумно це стверджувати, але історія повторюється. Від Сталіна до Гітлера, від Гітлера до сучасних диктаторів — цей механізм працює однаково. Війна пожирає дітей, бо ті, хто її веде, знають: якщо знищити коріння, дерево ніколи не виросте. Примусова депортація — це спроба вкрасти цілі покоління. Як і в 1940-х, сьогодні працюють організації, які знаходять, ідентифікують, повертають викрадених.
Сумні приклади минулого доводять, що примусова депортація дітей завжди несе руйнівні наслідки для їхньої ідентичності, сімейних зв’язків і психічного здоров’я. Цей злочин, часто прихований за гуманітарною риторикою, вимагає рішучих дій міжнародної спільноти для документування, розслідування та притягнення винних до відповідальності, бо кожна викрадена дитина є трагедією, яка виходить далеко за межі однієї сім’ї і країни. І якщо світ дозволить цьому тривати, ми станемо свідками геноциду, який не закінчується кулею, а триває у свідомості викрадених поколінь.
