“ВПО — це не прохачі!”: Марина Ставнійчук про житлову кризу, провальну політику уряду та реальні кроки для збереження мільйонів українців

Проблема вимушеного переміщення громадян внаслідок воєнних дій стала одним з найскладніших випробовувань для системи державного управління в Україні, охопивши мільйони родин, які втратили домівки, майно та звичний устрій життя. Забезпечення базових потреб цієї категорії населення, відновлення їхніх цивільних прав та створення умов для повноцінної адаптації в нових громадах вимагають від органів влади не тимчасових рішень, а формування стійкої довгострокової стратегії. В умовах тривалої нестабільності ключове значення має зміна самого підходу до підтримки громадян, де першочергову роль відіграють забезпечення житлом, працевлаштування та залучення переселенців до економічного життя країни.

Оцінка масштабу проблеми та критичний аналіз дій влади

Юристка та політик Марина Ставнійчук зазначає, що заходи, які вживає держава для внутрішньо переміщених осіб, є абсолютно недостатніми порівняно з її реальними зобов’язаннями перед громадянами, наголошуючи на кричущих диспропорціях між реальними потребами людей та чиновницькими звітами:

«Те, що робить держава Україна для своїх тимчасово переміщених осіб, — це ніщо порівняно з тим, що вона повинна робити. Переселенці не повинні відчувати себе людьми другого сорту — без власного даху над головою, без перспектив роботи, без інтеграції в місцеву громаду».

Експертка звертає увагу на те, що питання підтримки цієї категорії громадян стало одним з найгостріших і найболючіших викликів для української державності, адже війна безжально перекроїла людські долі, змусивши мільйони співгромадян починати життя з чистого аркуша. Якщо з 2014 року фіксувалося до 1,5 мільйона переселенців всередині країни, то після початку повномасштабної воєнної агресії ця цифра стрімко зросла і перевалила за 4,5 мільйони осіб, до яких додаються від 4 до 10 мільйонів українців за кордоном, що є колосальним масштабом, який вимагає кардинальної зміни філософії державних підходів.

Передісторія боротьби за права переселенців та громадянський статус

У своїх міркуваннях Ставнійчук наголошує на тривалій передісторії цієї проблеми, підкреслюючи, що вона з’явилася не сьогодні й не в 2022 році, а бере свій початок ще з 2014 року, з моменту воєнної агресії Російської Федерації, анексії Криму та бойових дій на Донбасі. Проте ані тоді, на попередніх “порошенківських” етапах, ані багато в чому зараз, українська влада не приділяла і не приділяє належної, системної уваги цій категорії громадян. Експертка згадує тривалу боротьбу за забезпечення елементарних прав вимушених переселенців:

«Я добре пам’ятаю нашу величезну боротьбу разом із переміщеними особами за їхні елементарні права. Ми виборювали для людей, які втекли від війни та активних бойових дій, можливість адаптуватися в нових громадах, бути повноцінними їх членами. Ключовою річчю тоді було право голосу.

Ми тисли всіма можливими і неможливими методами на попередній склад парламенту, щоб забезпечити внутрішньо переміщеним особам право голосувати як на загальнонаціональних, так і на місцевих виборах. Адже людина має право впливати на життя громади, де вона тепер живе, де її діти ходять до школи чи дитячого садка, де її родина користується медичними закладами, де тепер її дім».

Правовий обов’язок держави, житлова криза та освітні гарантії

Аналізуючи поточний стан справ, фахівчиня вважає за необхідне докорінно змінити сприйняття переселенців у владних кабінетах, стверджуючи:

«Нам усім важливо нарешті чітко зрозуміти і закарбувати у свідомості чиновників: внутрішньо переміщені особи — це не прохачі! Це не ті люди, які прийшли щось випрошувати у держави. Це громадяни України, перед якими держава та влада мають пряме й безкомпромісне зобов’язання!».

Вона додає, що держава зобов’язана не просто поставити людину на облік, а створити дієвий законодавчий механізм, який дасть змогу їй адаптуватися в нових реаліях, гарантуючи чітку систему пільг для дітей від первинної та середньої школи до здобуття вищої освіти.

Головним маркером неспроможності чинної влади є катастрофічна житлова криза, адже люди не можуть роками жити в режимі очікування у тимчасових прихистках чи віддавати останні гроші за оренду, через що без власного даху над головою інтеграція в громаду залишається лише красивим словом із чиновницьких звітів, а країні потрібні реальні державні програми пільгового довгострокового кредитування та будівництва муніципального соціального житла.

Економічний потенціал ВПО та загроза втрати генофонду нації

Торкаючись економічного аспекту та зовнішньополітичних ризиків, юристка закликає переглянути загальне сприйняття проблеми та змінити суто соціальний ракурс на економічний, зазначаючючи:

«Адаптація понад чотирьох мільйонів активних громадян — це не тягар для бюджету, а колосальний внутрішній ресурс для відбудови країни. Необхідно стимулювати мікропідприємництво серед переміщених осіб, надавати податкові пільги для бізнесу, який створює нові робочі місця для постраждалих від війни. Дайте людям роботу та інструменти розвитку, а не копійчані декларативні субсидії!».

Марина Ставнійчук застерігає, що успіх цієї внутрішньої політики є головним зовнішньополітичним аргументом, адже, дивлячись на те, як держава кидає напризволяще внутрішніх переселенців, наші біженці за кордоном у Німеччині, Польщі чи Канаді остаточно пускають коріння там, через що Україна ризикує назавжди втратити генофонд нації.

Бюрократичні перешкоди на місцях та чітка дорожня карта дій

Узагальнюючи оцінку ухвалених законодавчих ініціатив, політикиня згадує, що хоча Верховна Рада на початку липня ухвалила відповідні рішення, цей крок є катастрофічно замалим, а на практиці досі не спостерігається системної та не декларативної політики. При цьому посадовці перекладають всю відповідальність на органи місцевого самоврядування без належного фінансового підкріплення, хоча саме громади завдяки реформі децентралізації мають стати центрами тяжіння та захисту, а не бюрократичними стінами.

Марина Ставнійчук підкреслює, що для мільйонів людей адаптація вже стала щоденним ритмом життя, тому влада зобов’язана докорінно змінити сутнісний підхід і припинити сприймати ВПО як тимчасову соціальну категорію для короткострокових виплат, зазначивши:

«Усі компенсації, гарантії та види допомоги мають розглядатися не як тимчасова подачка, а як тривала, дієва, постійна та системна робота».

Для досягнення цієї мети вона закликає негайно реалізувати чітку дорожню карту: по-перше — розробити та ухвалити довгострокову Державну стратегію інтеграції ВПО до повного розв’язання їхніх житлових і трудових питань; по-друге — провести прозорий аудит та переспрямувати міжнародну фінансову допомогу саме на програми зайнятості та будівництва житла для ВПО; по-третє — налагодити реальний, а не декларативний діалог із лідерами громад задля фінансової підтримки місцевих ініціатив на місцях.