Втрачені компетенції: як війна і кризи оголили провал державної політики щодо ветеранів МВС

20 грудня в Україні не схожий на інші пам’ятні дні – без офіційних церемоній чи гучних телесюжетів. Це тиха дата – День вшанування пенсіонерів і ветеранів системи МВС та Національної поліції. Тиха не тому, що неважлива, а тому, що в сучасній архітектурі внутрішньої безпеки України роль людей із багаторічним правоохоронним досвідом залишається інституційно не визначеною. Держава не розуміє, яке місце ці люди посідають у сучасній системі безпеки та захисту, і як їхній досвід може бути інтегрований у неї після завершення служби.

Ветерани МВС – це не однорідна група. Тут і колишні міліціонери радянської формації, і офіцери вже незалежної України, і ті, хто пережив реформу 2015 року, а згодом – повномасштабну війну. Їх об’єднує спільний досвід служби і відчуття, що після цієї служби держава часто відходить убік.

Формальний статус і реальне життя

Юридично ветеран МВС – це чітко визначений статус, посвідчення, право на пенсійне забезпечення та окремі соціальні гарантії. Фактично – це часто пенсіонер із доходом, який лише незначною мірою відрізняється від середнього, з обмеженим доступом до відомчої медицини і майже повною відсутністю системної психологічної підтримки.

Пенсії колишніх працівників міліції та поліції у 2025 році суттєво різняться – залежно від вислуги років, звання і моменту звільнення. Але для значної частини ветеранів це суми, які в умовах війни та інфляції залишають небагато простору для гідного життя, особливо якщо йдеться про хронічні хвороби або наслідки службових травм.

Цей розрив між формальним статусом і повсякденною реальністю не виглядає драматичним. Саме тому він так довго залишається непоміченим.

Медицина і психологія: зона ризику

Відомчі медичні заклади МВС формально існують, але їхні можливості обмежені – кадрово й фінансово. Багато ветеранів фактично інтегровані в загальну систему охорони здоров’я, яка в умовах війни перевантажена і не пристосована до специфічних потреб людей із досвідом багаторічної служби в силових структурах. Ще менш артикульованою залишається психологічна складова. Те, що сьогодні активно обговорюють у контексті військових – ПТСР, професійне вигорання, посттравматичні стани, – для ветеранів МВС тривалий час залишалося “поза кадром”. Більшість із них працювали у середовищі постійного стресу задовго до того, як держава навчилася називати ці стани своїми іменами.

Ветерани МВС: ресурс, який держава недооцінює

Асоціація ветеранів МВС України, що є громадською організацією, створеною на добровільних засадах ветеранами органів внутрішніх справ, системно захищає права колишніх працівників силових структур. Ветерани стикаються з обмеженим пенсійним забезпеченням, ускладненим доступом до медичного обслуговування та майже повною відсутністю системної психологічної підтримки. За даними Асоціації, понад 20 000 ветеранів беруть участь у ініціативах щодо оскарження зменшення пенсійних виплат, готуються позовні заяви, надходять численні звернення щодо соціального захисту, медичного обслуговування та житлових питань.

Лише за період з травня по грудень 2025 року до сервісних центрів МВС надійшло понад 14 тисяч звернень, причому найактивнішими були Київ та Херсонська, Харківська, Львівська та Донецька області. Поряд із цим безпосередньо до керівництва Асоціації за цей час письмово звернулися десятки ветеранів і пенсіонерів, а усно – ще сотні осіб, зокрема з питань пенсійного забезпечення, соціальної та медичної підтримки, організації поховань та підтвердження статусу ветерана або чорнобильця.

Попри таку активність, держава здебільшого обмежується формальними пільгами та символічними жестами, не інтегруючи досвід ветеранів у навчальні програми, наставництво чи аналітичну роботу в системі безпеки. Ветерани самі створюють майданчики для обговорення своїх проблем і вирішення актуальних питань, адже наявні інституційні ресурси використовуються неефективно, а їхній професійний досвід залишається неврахованим і майже непоміченим. Війна та постійні кризи лише оголили цю недбалість держави, підкреслюючи системну проблему недостатньої уваги до ветеранів МВС.

Реформа МВС і «випадіння» ветеранів: системна помилка

Реформа МВС 2015 року декларувалася як розрив із радянською спадщиною і спроба швидко збудувати нову поліцейську інституцію. Політично це виглядало логічно: суспільний запит на зміни був високим, довіра до міліції – критично низькою. Але у цій логіці майже не знайшлося місця для тих, хто багато років працював у системі до реформи.

Для значної частини ветеранів МВС реформа асоціюється не з оновленням, а з перериванням професійної спадкоємності. Їхній досвід – слідчий, оперативний, управлінський – не був інституційно переосмислений і включений у нову модель. Замість цього держава обрала шлях швидкої заміни кадрів і символічного дистанціювання від “старої міліції”. Ціна такого підходу стала помітною з часом.

Як наголошує ексначальник Головного управління національної поліції в Дніпропетровській області, генерал Ігор Репешко, історично ключова функція міліції була чітко визначена у законі 1990 року – “захищати життя, здоров’я, права та свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства та держави від протиправних посягань”. Сьогодні у Законі про поліцію місія формулюється більш абстрактно: “служить… протидіє… підтримує”. “Теж красиво, але…”– підкреслює генерал, зазначаючи, що саме ця зміна акценту частково пояснює відчуження ветеранів і втрату професійної спадкоємності.

Критика з боку колишніх міліціонерів, яка часто звучить у приватних розмовах, ветеранських середовищах і соцмережах, має ностальгійний характер. Вона стосується втрати поваги до професійного досвіду, відсутності діалогу та того, що держава не запропонувала альтернативної ролі для людей, які десятиліттями працювали в системі безпеки.

Інституційна пам’ять як втрачений ресурс

Ветерани МВС – це носії інституційної пам’яті: знань про кризові сценарії, роботу з масовими заворушеннями, організовану злочинність, управління в умовах дефіциту ресурсів. У нормальних умовах держава інвестує в збереження такого досвіду. В Україні він переважно залишився поза системою.

Фактично ветерани продовжують бути корисними – як наставники, консультанти, неформальні радники. Але це відбувається несистемно, без рамки, без статусу, без політики. Повномасштабна війна лише оголила цю проблему: держава потребує саме тих компетенцій, які роками накопичувалися в МВС, але не має механізму їх системного залучення. 

Інституційні можливості для наставництва й підготовки в Європі

У Європі поліція як інститут має потужні освітні й тренінгові структури, де ветерани і досвідчені спеціалісти можуть залишатися залученими довго після служби. Наприклад, у багатьох країнах діють поліційні академії та центри підготовки, які забезпечують постійне навчання і підготовку кадрів з правозастосування, криміналістики, розслідування та управління кризами. Частина цих програм інтегрує старших офіцерів як тренерів і наставників для молодших поколінь кадрів. Це відбувається в рамках систем поліцейської освіти, яка іноді перетворюється на формальні університетські або професійні курси.

У ЄС і НАТО створюються механізми, де службовці й ветерани поліції можуть працювати у міжнародних місіях як експерти, радники або інструктори. Держави-члени заохочують участь своїх фахівців у миротворчих операціях, навчальних місіях та програмах підготовки правоохоронців у країнах, що реформують систему безпеки, наприклад, у рамках місій ЄС. Це не лише посилює співпрацю, але й дозволяє колишнім поліцейським зберегти функціональну роль у безпековому секторі під впізнаваною професійною парадигмою.

У багатьох європейських державах підготовка тренерів і експертів включає спеціалізовані курси («train the trainer»), що дозволяє ветеранам поліції не просто навчати молоді кадри, а й розробляти навчальні програми для кризового управління, стабілізації, роботи з громадами або інтеграції нових методів поліцейської діяльності. Наприклад, подібні програми реалізуються через спільні ініціативи ЄС із підготовки Національної поліції України та інших силових структур – із залученням досвідчених європейських інструкторів та експертів.

У Європі також існують міжнародні асоціації поліцейських сил (включно з жандармерією та іншими підрозділами), що сприяють не лише оперативній співпраці, але й обміну досвідом між служби та ветеранами з різних держав – як всередині ЄС, так і за його межами. Ці мережі працюють як платформи для підтримки професійного розвитку, обміну знаннями та партнерських практик у сфері громадської безпеки.

У самій Європейській поліції та структурах співпраці (наприклад, Europol, мережі обміну даними та поліційні тренінгові ініціативи) роль досвідчених фахівців високо цінується як ресурс для міжнародних стратегій безпеки та навчання. Це включає обмін кращими практиками у сфері аналітики, боротьби з організованою злочинністю, кібербезпеки чи управління кризами – де ветерани поліції виступають не “колишніми”, а діючими учасниками загальноєвропейського безпекового середовища.

А як в Україні?

В Україні ветеранів МВС і Нацполіції досі здебільшого сприймають як соціальну категорію – отримувачів пільг, пенсій та символічних визнань, а не як ресурс для зміцнення системи безпеки та захисту. Немає єдиного реєстру ветеранів, а оціночні потреби переважно не аналізуються на державному рівні, що означає, що політика щодо них формується “про ветеранів”, а не “разом із ветеранами”. У широкому дослідженні лише 4 % ветеранських груп мали доступ до регулярного державного фінансування підтримки, тоді як 96 % організацій надавали консультаційну підтримку ветеранам самостійно, без сталих державних програм. 

Представники громадського сектору також підкреслюють, що системні рішення щодо інтеграції досвіду ветеранів у безпекові й управлінські механізми відсутні, а допомога часто залежить від географії та особистих контактів.

В умовах повномасштабної війни та економічної кризи така недбалість держави лише оголила втрату потенціалу, який міг би бути ключовим для стабільності та безпеки країни.