Під час минулої каденції Трампа питання фінансування НАТО стало одним із найбільш резонансних у відносинах США та європейських країн-членів Альянсу. Він закликав останніх виконувати зобов’язання, узгоджені на саміті НАТО у 2014 році. Тоді лише три країни-члени Альянсу досягли цілі витрат на оборону у 2% ВВП: самі Сполучені Штати, Об’єднане Королівство та Греція. Завдяки тиску, зокрема з боку Трампа, кількість “свідомих” членів Північноатлантичного альянсу збільшилася до 23 держав.
Трамп стверджував, що США беруть на себе непропорційно велику частку витрат на безпеку НАТО. В той час як американський військовий бюджет складав близько 3,5% ВВП, багато країн Старого Світу не досягали навіть половини цього рівня. Зокрема, Німеччина, перша економіка Європи, витрачала менше 1,5% ВВП, що обурювало очільника “країни-поліцейського”. Наразі обговорюється можливість підвищення цільових показників витрат на оборону до 3% ВВП, що може бути погоджено на саміті НАТО в червні наступного року.
Президент Трамп також наполягав, щоб країни-члени не лише збільшували загальні витрати на оборону, але й модернізували військову техніку та інфраструктуру. Він наголошував, що це важливо для забезпечення оперативної готовності НАТО в умовах сучасних загроз.
У своїх заявах Трамп навіть припускав можливість скорочення військової присутності США в Європі, якщо союзники не будуть виконувати свої зобов’язання. Він називав НАТО “несправедливим” через те, що США, на його переконання, фактично фінансують безпеку багатьох європейських країн.
Ці заяви викликали в Європі змішані реакції. Деякі країни, зокрема, Польща та країни Балтії, реагуючи на зростання геополітичних загроз, активно збільшували свої оборонні бюджети. Німеччина планувала досягти витрат на оборону в розмірі 1,5% ВВП до поточного року.
Перспектива повернення Трампа до Овального кабінету знову поставила перед Європою дзеркало її залежності від США в оборонній сфері. Чому європейські країни опинилися в такій ситуації? Зрозуміти це можна ретроспективно, поглянувши в історію, де Сполучені Штати грали роль не лише союзника, а й рятувальника.
Суецька криза, деколонізація: як повоєнна Європа втратила військову незалежність
До середини минулого століття Старий Світ був осередком світової політики. Британська імперія володіла чвертю планети, Франція тримала у своїх руках значну частину Африки й Азії. Але після Другої світової ситуація кардинально змінилася. Війна виснажила Європу. Через це метрополії більше не могли утримувати свої колонії.
Тим часом на світовій арені з’явилися нові наддержави – США і Радянський Союз, що стали головними конкурентами у боротьбі за глобальний вплив. На цьому тлі багато колоній почали здобувати незалежність.
У результаті Європа втратила свій провідний статус у світовій політиці, і порядок сил у світі змінився назавжди. Європейські країни намагалися адаптуватися до нової реальності, але їхній вплив став значно слабшим, ніж до війни.
Переломним моментом в історії стала Суецька криза 1956 року. Президент Єгипту Гамаль Абдель Насер націоналізував Суецький канал, який раніше контролювали Британія та Франція. Це викликало обурення Лондона та Парижа, які спільно з Ізраїлем розробили план військової інтервенції. У жовтні 1956 року ізраїльські війська вторглися на Синайський півострів, а британські та французькі сили почали бомбардування Єгипту, щоб повернути контроль над каналом.
Проте Сполучені Штати і Радянський Союз виступили проти цієї операції. США засудили дії союзників, а СРСР погрожував військовою силою. Через загрозу економічних санкцій і можливий крах фунта стерлінгів Британія, Франція та Ізраїль змушені були припинити військові дії та вивести війська.
Суецька криза показала, що європейські країни більше не можуть діяти самостійно без підтримки США. Це стало болючим сигналом для Британії та Франції, що їхній вплив у світі зменшився. Подія символізувала нову епоху в міжнародних відносинах – еру домінування США і СРСР.
Отже, після Другої світової через деколонізацію європейські країни втратили своє глобальне домінування. Британія втратила свої колонії, починаючи з Індії та Пакистану в 1947 році, а потім в Африці, Карибському басейні, на Близькому Сході та в Азії. Це супроводжувалося економічними викликами, оскільки колонії були важливими джерелами ресурсів та ринків збуту. Франція втратила колонії в Індокитаї та Алжирі, що призвело до внутрішніх конфліктів і переосмислення своєї ролі у світі.
У 1960-х Франція намагалася ствердити свій статус через незалежну оборонну стратегію, включаючи створення ядерного арсеналу. Це було більше жестом національної гордості, ніж реальною загрозою для США чи СРСР.
Європейські країни зосередилися на економічних реформах і відновленні після війни. Вони відмовилися від глобальних амбіцій і зосередилися на регіональному співробітництві, що призвело до створення Євросоюзу.
Ілюзія сталого миру та ідея “мирного дивіденду”
У 1970-х політика розрядки між наддержавами знизила напругу і вплинула на оборонну стратегію європейських держав. Загроза великомасштабної війни здавалася менш імовірною, тому багато країн скоротили військові витрати.
Світова організація торгівлі та Гельсінські угоди 1975 року створили ілюзію сталого миру, що сприяло зменшенню оборонних витрат. Політики підтримували ідею “мирного дивіденду” – перенаправлення коштів з військової сфери на економічний і соціальний розвиток. Уряди скорочували чисельність армій і переходили на систему добровільної служби.
Наприклад, в об’єднаній Німеччині чисельність Бундесверу зменшилася з 500 тисяч у 1990-у до 180 тисяч військовослужбовців у 2013-у. Це дозволило спрямувати значні кошти на модернізацію інфраструктури та реалізацію соціальних програм.
Схожа тенденція мала місце і у Великій Британії, де з 1991 по 2020 рік чисельність збройних сил скоротилася вдвоє: з 301 тисячі до 153 тисяч осіб. Зекономлені кошти інвестували в розвиток системи охорони здоров’я, освіти та інші важливі сектори суспільства.
У Франції чисельність військових зменшилася з 542 тисяч у 1991-у до 304 тисяч у 2013-у. Завдяки цьому країна змогла збільшити витрати на соціальні та економічні ініціативи.
Отже, європейські країни повірили у сталий мир та зосередилися на економічних реформах, модернізації промисловості та розвитку соціальних програм, відсуваючи оборонні питання на другий план. Військові бюджети зменшувалися, а інвестиції в новітні оборонні технології залишалися недостатніми. Це створило вразливості, які стали очевидними в наступні десятиліття.
Що продемонструвала війна на Балканах
У 1990-х роках збройні конфлікти на Балканах показали неспроможність Європи діяти самостійно у сфері безпеки, що призвело до залежності від військової підтримки НАТО. Це стало серйозним сигналом про недоліки оборонної політики, однак не змінило курсу на зменшення військових витрат.
Європейські держави продовжували економити на обороні, що призвело до проблем у забезпеченні національної безпеки та реагуванні на нові виклики – тероризм, гібридні загрози та військову агресію.
Таким чином, політика розрядки та скорочення військових витрат вплинули на оборонну стійкість Європи, створивши залежність від зовнішньої допомоги та обмеживши можливості самостійно реагувати на кризи. Це мало довготривалі наслідки, які продовжують впливати на безпекову політику європейських країн сьогодні.
Хочеш миру – готуйся до війни
Загалом, після завершення холодної війни оборонні витрати європейських країн НАТО впали з близько 3% ВВП до 1,3% у 2014 році. Однак після 2014-у, на тлі нових геополітичних загроз, тенденція до скорочення військових бюджетів змінилася. Багато європейських країн почали поступово збільшувати витрати на оборону.
І ось у XXI столітті новий виклик – імперська агресія Росії – змусив європейські еліти визнати: епоха “кінця історії” виявилася міфом. Знову вирішальним фактором стала військова сила. Хоча країни ЄС почали збільшувати витрати на оборону, десятиліття недофінансування залишили їх далеко позаду в технологіях, озброєннях і готовності до реальних загроз.
Коли Дональд Трамп знов повернеться до влади, європейцям доведеться зробити вибір: далі покладатися на американську парасольку, ризикуючи її втратити, або розпочати болючий і дорогий шлях до відновлення власної обороноздатності. Чи вистачить в Старого світу для цього волі, ресурсів і часу? Європа, яка довго сиділа на місці “безквиткового пасажира” в НАТО, тепер має вирішити, чи готова вона стати на рівних із США.
ІА”ФАКТ” вже висвітлювало перспективи створення миротворчої місії для стабілізації ситуації в Україні, зокрема пропозиції Президента Франції Макрона щодо розгортання до 40 тисяч європейських військових по лінії зіткнення за умов досягнення домовленостей про припинення вогню. Безумовно, це була б дієва підтримка для нас, яка певною мірою компенсувала б вразливість Європи у питаннях безпеки, що сформувалася впродовж останніх мирних десятиліть.
Тетяна Вікторова
