Як поетапно зникають українські міста під вогнем: військовослужбовець про реальність життя біля лінії фронту
У прифронтових містах життя має власну логіку, яка змінюється з кожним кілометром наближення фронту. Те, що ще вчора здавалося звичайним побутом — робота, транспорт, магазини, зустрічі на вулиці, — поступово зникає під тиском страху, руйнувань і невизначеності. Люди, які залишаються у таких населених пунктах, переживають різні фази — від економічного сплеску до повної тиші розбитих вулиць. Про ці етапи життя міста, яке опиняється на межі, розповідає військовослужбовець Збройних сил України Дмитро Дьомшин. Його спостереження є описом того, як насправді виглядає занепад міста, яке наближається до лінії бойових дій.
Дмитро Дьомшин повідомив, що кілька днів тому побачив у соціальних мережах допис, який мав мотиваційний характер і закликав людей мобілізуватися. У цьому дописі стверджувалося, що якщо не піти до армії, то місто буде розграбоване, жінок зґвалтують, все майно заберуть, а самих чоловіків відправлять або в Сибір, або у штурмові загони, залежно від того, кому як «пощастить».
Він вважає, що мета автора допису зрозуміла — спробувати підштовхнути людей до участі в обороні країни, але наголошує, що подібна риторика не дає очікуваного результату. Однак те, що було написано у тому дописі, не відповідає реальності, і багато людей це чудово розуміють. Коли людина говорить неправду або користується перебільшеннями, щоб переконати інших, довіри до неї не виникає. Навпаки, такі заклики викликають відторгнення, бо мало хто захоче слухати того, хто подає ситуацію у викривленому вигляді.
Військовослужбовець вирішив докладно пояснити, як насправді виглядає життя міста в міру наближення до нього фронту. Він зазначає, що хоче описати це поетапно, без прикрас і вигадок, аби люди зрозуміли реальні процеси, які починаються тоді, коли бойові дії поступово підходять до населеного пункту.
У містах, до яких наближається лінія бойових дій, життя змінюється поступово, але невідворотно. Дмитро Дьомшин вважає, що цей процес має свої фази, кожна з яких відбиває, як війна впливає на економіку, побут і поведінку людей. Все починається ще тоді, коли до фронту залишається 50-70 кілометрів. У цей час у місто прибувають тилові підрозділи, склади, логістичні служби, які відсовують свій персонал від безпосередньої лінії бойових дій, але створюють значне навантаження на місцеву інфраструктуру. Ціни на оренду житла стрімко зростають, вільних квартир майже не залишається, а побутові послуги — від перукарень до автосервісів — перетворюються на дефіцит, де запис ведуть на тижні вперед.
Дьомшин зазначає, що на цьому етапі економіка міста починає переживати своєрідний підйом. Гроші обертаються швидше, ніж будь-коли, і вулична торгівля, кав’ярні, магазини автозапчастин, господарські крамниці та поштові відділення працюють без зупину. Все це створює ілюзію відродження, але вона тимчасова, бо тримається лише доти, доки фронт не наблизиться ближче. Як тільки лінія бойових дій підходить до міста на тридцять — сорок кілометрів, тилові служби починають відходити, а їхнє місце займають бойові підрозділи. Разом з ними зникає частина бізнесу, який орієнтувався на військових-логістів, і тоді ринок лишається лише в руках місцевих, що веде до нової хвилі подорожчання.
Військовий наголошує, що прибуття бойових підрозділів супроводжується різким зростанням витрат, адже військові намагаються облаштувати своє житло навіть у напівзруйнованих будинках. Будівельні матеріали стають одним із найдефіцитніших товарів — фури з цементом і деревиною заїжджають кілька разів на тиждень, але цього все одно не вистачає. При цьому обстріли міста стають частішими, хоча переважно влучають у промислові зони, склади чи ліси навколо. Самі мешканці продовжують триматися, адже в цей час ще зберігається можливість заробітку, і навіть часті вибухи не зупиняють обіг грошей.
Військовий зауважує, що міська влада у такі періоди також активізується: на вулицях з’являється нова розмітка, встановлюються ліхтарі, відновлюються фасади шкіл і садків, у які вже давно не ходять діти. За його словами, це своєрідний показник того, як чиновники намагаються використати раптовий приплив коштів, не завжди усвідомлюючи, що їхні зусилля виглядають недоречно на тлі зростання загрози.
Дмитро Дьомшин наголошує, що коли фронт наближається ще ближче, ситуація стає якісно іншою. Обстріли зміщуються з військових об’єктів на цивільну інфраструктуру, уражаються поштові відділення, будівельні крамниці, автомайстерні. Люди починають виїжджати, але частина мешканців — найстійкіші або ті, хто не має куди подітися, — залишаються. Саме тоді місто переживає своє останнє економічне дихання, коли ціни зростають до абсурду: за звичайні продукти чи сигарети правлять утричі більше, ніж раніше, і цей тимчасовий прибуток стає останнім перед розпадом міського життя.
На думку військового, важливо говорити про ці процеси без прикрас і патетики, адже лише правдиве уявлення про те, як змінюється місто під впливом війни, дозволяє усвідомити реальну ціну наближення фронту. Перебільшені чи спрощені мотиваційні заклики, які залякують людей вигаданими картинами грабунків і насилля, не спонукають їх до рішень, а лише викликають недовіру. На його переконання, набагато корисніше відверто пояснювати, як саме відбувається занепад міста, у якому ще вчора було життя, а сьогодні залишаються лише порожні квартали, перекриті дороги та поодинокі мешканці, які чекають, поки війна пройде повз їхній дім.
Військовослужбовець говорить, що на відстані 15-20 кілометрів від лінії фронту інтенсивність прильотів зростає настільки, що ремонт електромереж перестає бути пріоритетом, бо кожна бригада, яка виїжджає на лагодження, ризикує опинитися під вогнем; мобільний зв’язок поступово зникає, і замість нього на вулицях звичною картиною стають безпілотники першого-особового виду, які кружляють над житловими кварталами й фіксують переміщення людей і техніки.
Він зазначає, що торговельна мережа скорочується до мінімуму: більшість магазинів зачинені, декілька тих, що продовжують працювати, приймають людей в міру можливості, але на їхніх парковках уже стоять кілька згорілих автомобілів, які нікому прибрати, і це створює відчуття покинутості і розореності, коли навіть елементарна логістика постачань стає неможливою.
Дьомшин вважає, що населення міцно змінює свій склад: переважна більшість мешканців виїхала, а ті, хто залишився, — це в основному пенсіонери, люди, які чекають у надії на повернення або на допомогу, а також деяка кількість осіб із порушенням здоров’я або психічного стану, які не здатні організувати від’їзд; при цьому навіть працівники тих небагатьох торговельних точок, що працюють, вже давно не живуть у місті повноцінно, бо їх вранці підвозить власник, а ввечері забирає на відносно безпечну територію.
Військовослужбовець наголошує, що в такому випадку присутність військ змінюється: воєнні утримують місто менш чисельно, бо багато підрозділів відводять свої бази на десять кілометрів чи більше від забудови, оскільки ночувати в місцях, де безпілотник може у будь-який момент влетіти у вікно, небезпечно і незручно, а ті, хто залишається в місті, використовують торгові острівці хіба що як короткі пункти зупинки під час переміщення між позиціями, і з часом ці останні опори цивільного життя теж закриваються або опиняються під вогнем.
За словами військового, коли ворог підходить впритул, на відстані 5-10 кілометрів і ближче, місто піддається масовим ударам з касетних та інших авіаційних боєприпасів, з артилерії, реактивних систем залпового вогню та ракет, і тоді людям, які ще напередодні вважали, що їм нікуди їхати, поступово доходить, що головне — рятуватися, бо волонтери, поліція чи самостійні виїзди стають останньою можливістю для тих, хто вижив, а дехто залишає життя у руїнах, бо не встиг, не зміг або не знайшов допомоги.
З часом у місто починають просочуватися невеликі групи противника, які шукають укриття в будівлях і підвалах, і тоді українські підрозділи змушені відповісти знищенням тих споруд, які могли б послужити противнику для закріплення та подальшого використання; він пояснює, що у міських умовах фронт часто «здригається» туди-сюди, інколи відступаючи на короткий проміжок і потім повертаючись, що призводить до додаткових руйнувань і до повторного обстрілу вже пошкоджених районів.
Дьомшин зазначає, що після відходу Збройних сил України в тих кварталах, де залишилися вцілілі споруди, ворог намагається створити логістичні вузли і накопичити особовий склад та матеріальні ресурси для подальших штурмів, а у відповідь українська артилерія та авіація завдають ударів по цих зосередженнях, внаслідок чого відбувається фактичне «знищення» міста засобами високої руйнівної сили, зокрема касетними боєприпасами, реактивними системами залпового вогню та ракетними ударами.
Він описує подальшу стадію, коли через кілька місяців або навіть півроку після основних боїв зони боєприпасів та руїн стають відносно прохідними, і саме в цей момент з кримінальною логікою могли б спалахнути мародерські й насильницькі дії, однак на практиці це часто неможливо, бо у місті фактично немає кого грабувати і немає що відбирати. Саме життя населеного пункту в такому стані фактично припиняється через відсутність придатного для проживання житла, інфраструктури, проїзних доріг, електропостачання, водопостачання і газових мереж.
Він наводить приклад Попасної як населеного пункту, який було практично викреслено зі списків населених пунктів через рівень руйнувань і стан, що робить відновлення неможливим, і додає, що єдиною діяльністю, яка залишається у таких місцях, іноді стає збір металобрухту, що водночас є надзвичайно ризикованою роботою, оскільки знайдений метал може виявитися нерозірваним боєприпасом і вибухнути в руках у того, хто його піднімає.
Дьомшин наголошує, що саме для того, щоб такого розвитку подій уникнути, необхідно долучатися до Сил оборони України тим, хто має можливість, а ті, хто зі зрозумілих причин не може служити, повинні підтримувати оборону матеріально у межах своїх можливостей. Він аргументує це тим, що якщо противник зайде в місто, то хоча в короткостроковій перспективі можна «підрізати капусту» на рахунок присутності військових, у довгостроковій перспективі все майно і житло можуть бути знищені, і тоді ні бізнесу, ні власності не залишиться.
Військовослужбовець вважає, що нестача особового складу є одним з ключових чинників просування ворога, оскільки, за його словами, українські підрозділи воюють краще якісно, але ворог має змогу «продавлювати» позиції числом, а тому укомплектований відділ несе менше втрат і має кращі шанси на виживання, позаяк бійцям легше відновлюватися і підтримувати фізичний та психологічний стан за наявності ротації та підсилення.
