Усиновлення дитини є складною юридичною й водночас глибоко емоційною процедурою, яка завжди перебувала у центрі суспільної уваги. Вона стосується не лише формального врегулювання сімейних відносин, а й долі конкретної дитини, яка втратила батьків і потребує захищеного та стабільного середовища. У законодавстві існують чіткі критерії, хто може стати усиновлювачем, адже від цього залежить не лише відповідність формальним нормам, а й здатність людини забезпечити належне виховання та турботу.
Юристи адвокатського об’єднання «Репешко і партнери» прокоментували нашій редакції, як саме визначається коло осіб, які можуть бути усиновлювачами, які обмеження існують і що враховує найкращі інтереси дитини.
Питання усиновлення дитини завжди було дуже делікатним та чуттєвим, воно пов’язанее не лише з мріями дорослих про батьківство, а передусім із захистом прав і потреб дитини. У зв’язку з цим, а також подіями, які вирують вже котрий рік в нашій країні, пару місяців тому були внесені зміни до Сімейного кодексу України (СКУ), які змінили вимоги що до осіб, які не можуть бути усиновлювачами на території України. Перелік таких вимог регламентує стаття 212 СКУ, відповідно до якої, усиновлювачами не можуть бути особи, які обмежені у дієздатності або визнані недієздатними. До цієї ж категорії належать і ті, кого було позбавлено батьківських прав, якщо такі права не були поновлені. Під заборону підпадають і люди, які вже мали досвід усиновлення чи опіки над дитиною, але усиновлення було скасоване чи визнане недійсним з їхньої вини.
Закон також встановлює обмеження для людей із психічними розладами, включно з тими, що виникли внаслідок уживання психоактивних речовин. Такі стани визначаються на підставах, передбачених Законом України «Про психіатричну допомогу» та іншими законами, а підтверджує їх медичний огляд, порядок якого затверджує Кабінет Міністрів. Аналогічно, заборонено усиновлювати тим, хто зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами.
Не допускаються до усиновлення особи, які не мають постійного місця проживання та стабільного заробітку чи іншого доходу. Окремо визначено категорію людей із захворюваннями, розладами чи станами, перелік яких затверджує Міністерство охорони здоров’я. Якщо за результатами медичного огляду встановлено, що людина має такі діагнози, усиновлення для неї забороняється.
Іноземці, які не перебувають у шлюбі, теж не можуть бути усиновлювачами, за винятком тих випадків, коли іноземець є родичем дитини. Крім того, закон встановлює сувору заборону для осіб, які були засуджені за злочини проти національної безпеки, життя і здоров’я, волі, честі та гідності, статевої свободи й статевої недоторканості особи, проти громадського порядку, безпеки та моральності, а також за злочини, пов’язані з обігом наркотичних речовин, чи за злочини проти миру й міжнародного правопорядку.
Так само заборонено усиновлення для осіб, засуджених за злочини, перелічені у статтях 164, 166, 167, 169, 181, 187 Кримінального кодексу України. Якщо людина має непогашену або не зняту судимість за будь-який інший кримінальний злочин, вона також не може бути усиновлювачем.
Окремою категорією обмежень є стан здоров’я. Люди, які потребують постійного стороннього догляду, автоматично не можуть усиновлювати. Так само закон виключає з цього права осіб без громадянства. Якщо ж людина перебуває у шлюбі з особою, яка підпадає під обмеження, зазначені у пунктах 3–6, 8 і 10 статті 212, вона також не може бути усиновлювачем.
У травні 2025 року законодавець додав нові обмеження. Вони стосуються осіб, які вчинили домашнє насильство чи насильство за ознакою статі й були притягнуті до адміністративної відповідальності. Усиновлювачами не можуть бути і громадяни держави-агресора або тих країн, проти яких Україна запровадила секторальні санкції. Це ж правило поширюється й на подружжя таких громадян.
Друга частина статті 212 підкреслює загальний принцип: навіть якщо людина формально не входить до жодного з перелічених пунктів, але її інтереси суперечать інтересам дитини, вона теж не може бути усиновлювачем. Це означає, що головним критерієм завжди залишаються інтереси дитини, і саме вони є визначальними при ухваленні будь-якого рішення про усиновлення.
Таким чином, стаття 212 Сімейного кодексу України чітко окреслює, хто не може бути усиновлювачем. Метою цих норм є гарантування того, що дитина отримає не лише нову родину, а й безпечне, здорове та стабільне середовище для життя і розвитку.
Як бачимо, перелік заборон суттєво розширено й навіть особа, яка була притягнута до адміністративної відповідальності за домашнє насильство за ознакою статі не може бути усиновлювачем. Насильство за ознакою статі — це дії, спрямовані проти осіб через їхню стать, або ті, що стосуються переважно осіб певної статі, або поширені в суспільстві звичаї чи традиції (стереотипні уявлення про соціальні функції (становище, обов’язки тощо) жінок і чоловіків), які завдають шкоди чи страждань, а також погрози вчинення таких дій. Наприклад, це домашнє насильство, домагання, переслідування.
Зазначимо, що покарання за вчинення домашнього насильства передбачене ст. 173-2 Кодексу України про адміністративні порушення, охоплює такі дії:
- вчинення домашнього насильства, тобто умисне вчинення будь-яких діянь (дій або бездіяльності) фізичного, психологічного чи економічного характеру (застосування насильства, що не спричинило тілесних ушкоджень, погрози, образи чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або коштів, на які потерпілий має передбачене законом право тощо), внаслідок чого була завдана шкода фізичному або психічному здоров’ю потерпілого;
- діяння, передбачене частиною першою цієї статті, вчинене стосовно малолітньої чи неповнолітньої особи;
- повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого частинами першою або другою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню,
Отже, за нормою закону достатньо самого факту застосування покарання за даною статтею. Втім, особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню, якщо протягом одного року після закінчення виконання стягнення вона не вчинила нового адміністративного правопорушення. Цей термін встановлено статтею 39 КУпАП. Але все ж треба розрізняти поняття – притягувався до відповідальності та вважається таким що ніколи не притягувався взагалі.
Окреме місце серед заборон для потенційних усиновлювачів займає питання судимостей. Законодавець свідомо встановив жорсткі обмеження, адже йдеться про безпеку дитини, яка має потрапити в родину без ризиків для свого життя, здоров’я та розвитку. Пункт 10 статті 212 Сімейного кодексу України розділяє потенційних усиновлювачів на дві категорії, коли йдеться про їхнє кримінальне минуле.
Перша категорія — це особи, які були засуджені за конкретні види злочинів. Тут ідеться про правопорушення проти основ національної безпеки України, злочини проти життя та здоров’я людини, проти волі, честі та гідності, статевої свободи й статевої недоторканості. Також до цього переліку входять злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та моральності, у сфері незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, а також злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку. Окремо вказані статті Кримінального кодексу України — 164, 166, 167, 169, 181, 187. Якщо людина хоча б раз була засуджена за один із цих злочинів, вона вже не може бути усиновлювачем, навіть якщо судимість знята або погашена. Це абсолютна заборона.
Друга категорія — це люди, які мають непогашену або не зняту в установленому законом порядку судимість за будь-які інші кримінальні правопорушення. У цьому випадку закон жорстко визначає: доки судимість офіційно не знята чи не погашена, людина не може бути усиновлювачем. Тобто йдеться не лише про тяжкі злочини, а про всі інші випадки, що кваліфікуються як кримінальні правопорушення.
Таким чином, пункт 10 статті 212 СКУ вибудовує подвійний бар’єр. З одного боку, є категорія злочинів, які назавжди закривають людині можливість усиновлення. З іншого боку, є ситуації, коли людина теоретично може усиновити в майбутньому, але тільки після того, як судимість буде знята або погашена у встановленому порядку. Це зроблено для того, щоб гарантувати дитині максимальний захист від потенційних загроз і щоб інтереси дитини завжди стояли вище за бажання дорослих.
Коли мова йде про усиновлення, питання кримінального минулого людини є одним із ключових. Законодавець пов’язує його з поняттям судимості, адже саме вона показує, що людина була засуджена вироком суду, який набрав законної сили. Відповідно до статті 43 Кримінально-процесуального кодексу України, засудженим у кримінальному провадженні є обвинувачений, вирок щодо якого вступив у законну силу. Це важлива відправна точка: поки вирок не набрав сили, людина вважається невинуватою, але після цього вона вже офіційно має статус засудженого.
Закон розрізняє два способи, як людина може позбутися судимості: погашення і зняття. Погашення судимості відбувається автоматично — тобто без жодного додаткового рішення — після того, як минув визначений у статті 89 Кримінального кодексу строк після відбуття покарання. Але це можливо лише за умови, що людина не вчинить нового злочину протягом цього часу. Коли судимість погашається, вона втрачає своє правове значення, і людина більше не може зазнавати обмежень ані кримінально-правового, ані загальноправового характеру.
Зняття судимості відрізняється тим, що воно відбувається виключно за рішенням суду. Це завжди дострокова процедура: судимість може бути знята ще до завершення строків, передбачених для її автоматичного погашення. Для цього потрібні певні умови та переконливі обставини, які свідчать про виправлення людини. Суд має право, але не обов’язок ухвалити таке рішення, і кожна справа розглядається індивідуально.
У контексті усиновлення це означає, що якщо у людини є непогашена чи незнята судимість за будь-яке кримінальне правопорушення, вона не може стати усиновлювачем (це прямо передбачено пунктом 10 статті 212 Сімейного кодексу України). Якщо ж судимість погашена або знята, то формальних перешкод немає, окрім випадків, коли мова йде про тяжкі злочини, за які заборона діє довічно.
Таким чином, українське законодавство забезпечує баланс між правом людини на другий шанс і захистом дитини від можливих загроз. Вирішальним фактором завжди залишаються найкращі інтереси дитини, і саме вони стоять на першому місці при будь-якому рішенні про усиновлення.
Варто розуміти, що в правовому полі існує принципова різниця між поняттями «засуджена особа» та «особа, щодо якої судимість знята чи погашена». На перший погляд може здаватися, що після закінчення строку судимості або її дострокового зняття людина повністю очищується від минулого. Але насправді інформація про факт засудження залишається назавжди в офіційних державних реєстрах.
Інформаційно-аналітична система МВС «Облік відомостей про притягнення особи до кримінальної відповідальності та наявності судимості» фіксує будь-яке засудження безстроково. Це пояснюється тим, що чинне законодавство України не містить норми, яка б визначала строк, після якого особа перестає вважатися такою, що була засуджена. Судова та адміністративна практика йдуть за цим підходом: навіть після зняття або погашення судимості людина продовжує вважатися «особою, яка була засуджена». Саме тому у довідці про відсутність або наявність притягнення до кримінальної відповідальності та судимості такий запис залишається довічно.
Інакше кажучи, особа вважається такою, що була засудженою за кримінальне правопорушення, як у період дії судимості, так і після її припинення у встановленому порядку. У законодавстві немає визначеного строку, після якого статус «той, що був засудженим» втрачає значення. Це дає підстави стверджувати, що статус фактично залишається на все життя.
Аналогічний підхід можна застосувати й до пункту 14 статті 212 Сімейного кодексу України, який стосується осіб, притягнутих до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства або насильства за ознакою статі. Тут важливо розрізняти поняття «особа, що не була піддана адміністративному стягненню» та «особа, яка вчинила домашнє насильство». Вони так само відрізняються, як у кримінальному праві відрізняються «засуджена особа» та «особа зі знятою чи погашеною судимістю».
З огляду на це, усиновлювачами не можуть бути ті, хто будь-коли притягувався до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства. Строк давності накладення адміністративного стягнення тут не має значення, так само як не має значення строк у випадку з довічним статусом «був засудженим» у кримінальному праві.
Повертаючись до п.10 ст.212 КСУ та поняття «засуджена особа» хочемо зауважити, що немає жодного законодавчого акту, яким би були передбачені порядок та підстави зняття чи анулювання факту засудженості (притягнення до кримінальної відповідальності).
Наскільки виправданим є даний підхід? Як відомо, понад половини засуджених за умисні злочини скоюють кримінальні правопорушення ще раз. У зв’язку з цим внесені зміни й мають градацію – за деякими статтями особа ніколи не може бути усиновлювачем, а за деякими може, але після погашення чи зняття судимості.
Питання заборони усиновлювати для осіб з кримінальним чи адміністративним минулим викликає серйозні суперечки серед юристів. Частина правників наголошує, що подібні обмеження фактично є безстроковими і не мають часових рамок. Це означає, що втручання у конституційні права людини триває все життя, навіть після зняття або погашення судимості чи закінчення адміністративного стягнення. На їхню думку, така практика суперечить статті 8 Конституції України, де закріплений принцип верховенства права і вимога домірності будь-якого обмеження прав і свобод. Постійне позбавлення людини можливості бути усиновлювачем без урахування зміни її поведінки чи виправлення може виглядати як надмірний та непропорційний захід.
Водночас у правовій дискусії важко заперечити й інший аргумент: уявити собі усиновлювачем особу, яка колись була засуджена за зґвалтування, злісне невиконання обов’язків щодо власної дитини або жорстоке поводження з тими, за ким мала піклуватися, практично неможливо. Саме тут проявляється конфлікт між принципом домірності обмеження прав і принципом найкращих інтересів дитини. У реальності інтерес дитини захищається максимально, і закон обирає більш жорсткий підхід, навіть якщо він виглядає дискусійним у контексті конституційних гарантій. Тож ця сфера залишається однією з тих, де пошук балансу між правами дорослих та правами дітей триває й далі.
