Повномасштабне вторгнення РФ в Україну понівечило життя українців, змусивши їх кардинально змінити свій звичний побут. Вони тікали від війни, рятуючи життя своїх дітей, відмовлялися від рідного дому, роботи, звичного життя, щоб знайти прихисток у своїй же країні. Але тут їх чекало не розуміння, а байдужість: відсутність житла, мізерні виплати, байдужі чиновники. Тепер, опинившись у злиднях і безперспективності, тисячі внутрішньо переміщених осіб вимушені приймати жахливе рішення — повертатися назад, під окупацію, де їх чекає страх, репресії та ризик втратити все.
Це не про вибір, це про безвихідь. І ця трагедія є не лише особистою для переселенців, вона є проблемою держави, яка, схоже, вже не вважає своїм обов’язком боротися за власних громадян.
ВПО на окупованих територіях: добровільний вибір чи вимушений крок
Георгій Тука, колишній заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб, заявив, що переважна більшість (99%) переселенців, з якими він мав нагоду спілкуватися, повертаються до тимчасово окупованих територій не з власного бажання, а через неможливість налагодити своє життя на території, що контролюється Україною.
Крім того, народний депутат України Максим Ткаченко оприлюднив шокуючі данні, згідно з якими до окупованих територій повернулося близько 150 тис внутрішньо переміщених осіб (ВПО), з них 70 тис – до окупованого Маріуполя. Згодом депутат спростував свою заяву, посилаючись на своє необґрунтоване та емоційне припущення. Але, чим би не керувався пан Ткаченко, називаючи неперевірені дані, проблема залишається очевидною – доведені до відчаю, наші співвітчизники готові повертатися під окупацію, бо там їх домівка та їх речі, а на новому місці, де мав бути прихисток, їх спіткало лише жалюгідне існування та безкінечні черги до кабінетів у пошуках допомоги.
Реальні цифри підтверджують наявність серйозної проблеми у політиці підтримки ВПО. За даними Міністерства соціальної політики, станом на 27 жовтня 2024 року в Україні налічується 4,6 млн переселенців, що на 300 тис менше у порівнянні з початком року. Серед них:
- жінок – 59,9%, осіб;
- чоловіків – 40,1% осіб;
- молоді – 80,3% осіб;
- дітей віком до 18 років – 19,7% осіб.
Найбільша кількість ВПО зосереджена в Донецькій та Харківській областях. Повернулися до своїх домівок 4 734 000 осіб і не тому, що їх будинки придатні до житла, а через фінансово-економічні труднощі.
Очевидно, що недостатня увага до проблем ВПО може стати підґрунтям для політичних маніпуляцій, як з боку внутрішніх, так і зовнішніх гравців. Росія вже зараз активно використовує ситуацію для інформаційних атак, щоб дискредитувати українську владу та суспільство.
Чому система допомоги для ВПО не спрацювала
На початку конфлікту допомога для ВПО базувалася на тимчасових заходах, що було цілком зрозумілим, адже ситуація була непередбачуваною. Проте, коли стало ясно, що війна затягнеться, не було розроблено довгострокової стратегії підтримки переселенців. Державна політика залишилася хаотичною, короткостроковою та залежною від мінливих політичних рішень. Багато програм допомоги для ВПО обмежені через брак коштів. Виділення фінансування часто затягується, або його просто не вистачає. Це призводить до неможливості забезпечити гідне житло, медичну допомогу та, навіть, елементарну підтримку.
Чому так відбувається? Відповідь лежить у системі, яка не справляється зі своїми функціями. Брак доступного житла, мізерна фінансова допомога, байдужість чиновників до проблем внутрішньо переміщених осіб (ВПО) створюють умови, у яких люди просто не можуть вижити.
Після евакуації, внутрішньо переміщених осіб швиденько реєструють, тикнуть на руки трохи продуктів та постільний набір, а далі розміщують у гуртожитках навчальних закладів, які не мають усіх необхідних умов для проживання людей похилого віку та осіб з інвалідністю. Незручні маленькі кімнати, туалети та душові кабіни на першому поверсі, або у підвальному приміщенні. Навряд чи старенькій людині буде зручно в таких умовах щодня підніматися та опускатися сходами декілька разів.
В Україні дуже мало місць тимчасового проживання для ВПО, де б безоплатно можна було жити у відносно комфортних умовах. Кількість цих місць не збільшилась, а, навпаки, зменшилась після ухвалення постанови Кабінету Міністрів №930 у вересні 2023 року. Було введено нові критерії, але з тих місць, що раніше використовувались, наразі лише чверть відповідає цим вимогам.
Варіант один – шукати наймане житло. Але ціни за таке житло у порівнянні з виплатами в 2-3 тисячі грн і водночас, які не всім доступні – це щоденна боротьба, яка вганяє людей в глухий кут. З березня виплат було позбавлено дві третіх вимушених переселенців, тобто більше 60%. І це звісно суперечить заяві Президента про збереження виплат ВПО в 2024 році.
Начебто влада на місцях мала б проводити ревізії та приводити до ладу локації, адже на ці цілі направлені кошти партнерів. Та, напевно, кошти не знаходять дороги до місця призначення. Як розповів у своєму інтерв’ю Максим Ткаченко, під час огляду комунальної будівлі у Хмельницьку, було виявлено, що, навіть, після завершення ремонтних робіт, будівля не була заселеною ВПО. Натомість, відповідальні люди напевно вирішили перетворити це місце на “готель”, вимагаючи від знедолених переселенців 1200 грн на особу, або мінімум 4800 грн за родину, хоча це житло повинно надаватися безкоштовно.
Інший яскравий приклад бездіяльності місцевої влади, це недобудова біля обласної лікарні у Черкасах на території геріатричного пансіонату, яка вже понад 25 років не введена в експлуатацію. Хоча, якби її довести до ладу, вона могла б прихистити 100 -150 ВПО.
Щоб знайти гроші на оренду житла, треба знайти роботу. Але і тут на ВПО чекають випробування. Центри зайнятості обмежуються байдужим дзвінком, де повідомляють, якщо вам треба робота, то звертайтеся до них. І все – ніякої інформації, жодної програми щодо перекваліфікації та навчання. Велика кількість ВПО не змогли знайти роботу через скептичне ставлення до них роботодавців, а всі ті пропозиції, які надаються переселенцям, насправді, дуже низькооплачувані. От і склалася картина, що переселенці, серед яких є професіонали з різних галузей, не можуть повноцінно реалізувати свій потенціал через відсутність підтримки та можливостей. Втрата кваліфікованих кадрів — це пряма загроза для економічного розвитку країни в умовах війни.
За даними опитування Міжнародної організації з міграції (МОМ), 60% переселенців витрачають половину свого доходу на оренду житла. У середньому це 8 500 гривень з комунальними послугами. Заробітна ж плата часто не перевищує 8-12 тисяч грн. Очевидно, що на задоволення мінімальних життєвих потреб коштів у людей просто не залишається.
Держава, замість того щоб створити умови для інтеграції та допомоги, обмежується формальностями. Програми підтримки існують лише на папері, чиновники розводять руками, а суспільство відвертається, бо “всім зараз важко”. У результаті тисячі людей опиняються перед вибором: виживати у злиднях у тилу чи повернутися в небезпеку, але хоча б до рідного дому.
Держава обіцяє надати ВПО субсидію на оренду житла. На реалізацію цього експериментального проєкту в бюджеті передбачено близько 4 млрд грн. Право на субсидію на оренду житла матимуть родини переселенців, які витрачають понад 30% своїх загальних доходів на оренду. Водночас, якщо доходи родини не перевищують 5 840 гривень на одну особу, субсидія покриватиме більшу частину вартості оренди. Відповідні субсидії призначатиме Пенсійний фонд, тому договір оренди слід буде зареєструвати там, а відповідну пільгу можна буде отримувати паралельно з субсидією на житлово-комунальні послуги. Як запевняє Міністерство соціальної політики , процес оформлення субсидії для ВПО на оренду житла розпочнеться вже з середини січня 2025 року та буде проходити швидко і ефективно. Знаючи як люблять наші чиновники створювати бюрократичні гальма, вся процедура займе неабиякий час. Та і навряд чи самі власники житла будуть охоче надавати офіційні договори оренди Пенсійному фонду. От і маємо дилему, ще до запуску проєкту.
Також держава спирається на іще одну свою ініціативу – програму “єВідновлення”, згідно з якою ВПО має надаватися компенсація за зруйноване житло на тимчасово окупованих територіях. Наразі передбачено 3 млрд грн за знищене житло та 1 млрд — за пошкоджене. Але всі ці виплати десь там, у далекій перспективі, а людям потрібне житло та кошти для існування вже зараз. Байдужість до тих, хто найбільше потребує допомоги, — це вирок системі, що будується не на цінностях, а на бюрократичних формальностях. І ціна цієї байдужості — це не лише долі тих, хто повертається в окупацію. Це ризик втрати довіри громадян до своєї держави, демографічні та соціальні втрати, посилення позицій ворога. Якщо зараз не змінити підходу, то після війни ми можемо опинитися в країні, яка втратила не лише частину територій, а й частину свого народу.
Ця ситуація несе загрозу не лише окремим людям, а й державі загалом. Повернення українців на окуповані території грає на руку РФ, яка успішно використовує це для своєї пропаганди. Люди, покинуті державою, стають уразливими до маніпуляцій, і їхнє вимушене повернення виглядає як поразка України у війні за власних громадян.
Життя на окупованих територіях України — це реальність, де кожен день перетворюється на боротьбу за виживання і збереження власного “я”. Тут час плине інакше: розбиті дороги ведуть не лише до руїн будинків, але й до зламаних доль. Люди, які залишилися, переживають подвійний тягар. З одного боку, щоденні обмеження: комендантські години, обшуки, арешти за проукраїнські висловлювання. З іншого боку, страх втратити своє майно і коріння. Але попри все це, багато українців на окупованих територіях намагаються зберегти свою ідентичність.
Водночас перед українцями постає ще одна проблема – відсутність механізму визнання результатів навчання, здобутих на ТОТ України. Виявляється, що громадяни, які здобули освіту на тимчасово окупованих територіях, не мають рівного доступу до подальшого навчання та професійної реалізації на підконтрольній Уряду України території. Завдяки ініціативі уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця, у листопаді 2023 року Верховна Рада України ухвалила Закон України № 3482-IX, згідно з яким особи, які проживали на ТОТ України, мають право на визнання результатів навчання, здобутих на такій території, в уповноважених органах, крім випадків, визначених Законом. Проєкт постанови досі перебуває на етапі погодження з Мінфіном, після чого буде поданий на розгляд Уряду. Держава повинна підтримувати тих, хто постраждав від російської окупації та робити все можливе для полегшення шляхів їхньої реінтеграції у суспільство.
Отже, повернення людей на окуповані території є провалом державної системи, яка повинна захищати кожного громадянина. Кожен, хто змушений повернутися під окупацію через зневагу з боку держави, стає не лише жертвою війни, а й жертвою байдужості. Уряд повинен врешті-решт зрозуміти: байдужість до власного народу сьогодні може коштувати державності завтра. Вибір, який робиться зараз, визначатиме, якою Україна постане після війни — державою, яка бореться за кожного, чи країною, яка залишила своїх напризволяще.
