Україна воює вже третій рік, ми кожного дня відчуваємо на собі нові обстріли, руйнування і втрати. Ці трагічні події мали би згуртувати націю, об’єднати всіх проти спільного ворога. Однак замість єдності й співчуття ми все більше стаємо свідками жорстокості, агресії та ненависті серед самих українців. Щодня в новинах з’являються історії про жорстокість, агресію і ненависть серед своїх співвітчизників — працівники ТЦК вдаються до насилля і навіть побиття до смерті, ветерани, які повертаються з фронту, стають жертвами нападів, а в громадських місцях люди проявляючи ненависть і готові битися через будь-які дрібниці. Що пішло не так? Чому люди перетворилися на ворогів один для одного? Чи можемо ми це зупинити?
Початкові місяці вторгнення Росії в Україну були ознаменовані безпрецедентною солідарністю, коли українці гуртувалися, підтримували армію, переселенців і тих, хто постраждав від війни. Проте час і важкі обставини внесли свої коригування, але не на кращий бік.
Жорстокість працівників ТЦК та СП: захисники чи кати?
Цілком зрозуміло, що мобілізація під час війни — це необхідність. Але коли ті, хто мав би забезпечувати оборону країни, перетворюються на тих, хто безкарно зловживає владою, це викликає не тільки обурення, але й відчай. Територіальні центри комплектування (ТЦК) стали не просто частиною мобілізаційного процесу, а осередком страху та агресії серед громадян. Вже всі знають про грубі порушення прав військовозобов’язаних, що здійснюють деякі працівники ТЦК, і на жаль, система виявляється безсилою або незацікавленою карати винних. Чому люди, які мали б захищати нас, перетворилися на інструмент залякування і приниження?
Слід згадати один із сотні випадків, який стався у серпні 2023 року в Одесі, коли працівники ТЦК жорстоко побили чоловіка прямо на вулиці, бо той не мав при собі документів. При цьому люди стояли і просто дивилися, як його затягують у військову машину, мовчки спостерігали за тим, як він благає їх дати йому можливість пояснити. Але нікого це не цікавило, люди були байдужими. Однак з часом вони стали заступатися за військовозобов’язаних, знімаючи свавілля працівників на камеру.
Ще один шокуючий випадок стався у Львові, де чоловіка, який доглядав хвору матір, просто затягли до машини ТЦК, не пояснивши нічого. Його крики про допомогу, пояснення про те, що він не може залишити матір, не викликали жодної реакції.
Нещодавно в Харкові працівники ТЦК жорстко побили чоловіка, в цю справу втрутився навіть Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Він також підняв питання з приводу затримання та побиття чоловіка працівниками закарпатського ТЦК та СП, що призвело до його смерті. З цього приводу Дмитро Лубінець заявив:
“Наголошу, що такі випадки потребують неупередженого і швидкого розслідування. У країні, яка бореться за свою незалежність, усе має бути відповідно до законодавства, а якщо є порушення прав людини, необхідна належна реакція та відповідальність.
На Закарпатті зросла кількість звернень щодо неправомірних дій представників ТЦК та СП. Так, до мого Представника в Закарпатській області звернулася громадянка України, яка в своєму зверненні повідомила про незаконне, на її думку, затримання працівниками ТЦК та СП її батька та побиття, що призвело до його смерті. Цей випадок потребує негайного, всебічного і неупередженого розслідування. Нині відомості про кримінальне правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 128 ККУ (необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження) внесені до ЄРДР. З метою з’ясування всіх обставин справи, я скерував запит до Генерального прокурора. У разі виявлення порушень, вимагатиму притягнення до відповідальності винних посадових осіб, незалежно від їхніх звань, рангів та посад, які вони обіймають”.
Тобто, випадків жорстокого поводження з людьми з боку працівників ТЦК настільки багато, що влада вже не може їх приховувати і намагається прийняти заходи впливу.
Майже кожного дня мобілізаційні рейди на вулицях супроводжуються агресивними діями з боку представників ТЦК. Людей буквально заламують, погрожують їм, а потім силою затягують до автомобілів. Це супроводжується моральним і фізичним тиском на них, працівники ТЦК не гребують погрозами і приниженнями в спілкуванні з військовозобов’язаними. І це не лише порушує їхні права, але й залишає їх без можливості звернутися за допомогою. Телефони забирають, доступ до зв’язку блокують, щоб вони не могли звернутися до родичів або адвокатів. Якщо ж людині вдається викликати поліцію, вона рідко отримує підтримку. Поліцейські, зазвичай, неохоче втручаються в конфлікти, пов’язані з військовою службою.
Таким чином, мобілізація перетворилася на викрадення з жорстоким побиттям, коли військовозобов’язаний опиняється у повній ізоляції, позбавлений будь-яких прав.
Секретаріат Омбудсмена у відповідь на запит журналістів повідомив, що за перше півріччя 2024-го громадяни надіслали 1190 звернень щодо порушення своїх прав працівниками ТЦК. Це в 6 разів більше, ніж за аналогічний період 2023 року, коли надійшло 198 листів.
Основною причиною безкарності працівників ТЦК вважається війна, при чому їм ставляться завдання щодо виконання норми набору до армії, тому вони її “сумлінно” виконують. При цьому держава не хоче створювати конфліктні ситуації всередині оборонних структур, бо це може негативно позначитися на загальному боєздатному потенціалі країни. Але така політика створює порочне коло: безкарність породжує беззаконня. Народна депутатка та членкиня комітету Верховної Ради з питань нацбезпеки, оборони і розвідки Соломія Бобровська наголосила на тому, що не знає жодного випадку, коли працівники ТЦК були б притягнуті до відповідальності за перевищення службових повноважень.
Як свідчить Єдиний реєстр судових рішень, вироки за статтею про перевищення повноважень працівниками ТЦК майже відсутні. За 2022-2024 роки лише незначна кількість таких випадків потрапила до суду. Згідно з даними Офісу Генпрокурора, у 2024 році з 365 зареєстрованих кримінальних правопорушень за статтею 426-1 (перевищення повноважень військовими) лише три дійшли до суду. Це надзвичайно низький показник, який свідчить про системні проблеми у правозахисній сфері.
Журналісти звернулися до Офісу Генерального прокурора з запитом надати статистику щодо зареєстрованих та переданих до суду кримінальних справ, які стосуються перевищення службових повноважень працівниками територіальних центрів комплектування. Проте у відповіді отримали повідомлення, що виокремити дані саме по співробітниках ТЦК неможливо, тому надали загальну кількість порушень, вчинених військовими за статтею 426-1:
- за період з січня по грудень 2022 року було зареєстровано 498 кримінальних правопорушень, з яких лише 9 були передані до суду;
- у 2023 році (з січня по грудень) із 578 зареєстрованих справ тільки 13 дійшли до суду;
- за період з січня по липень 2024 року серед 365 справ до суду було передано лише 3.
Ці цифри демонструють надзвичайно низький відсоток справ, які доходять до судових розглядів, що свідчить про значні проблеми в розслідуванні та притягненні до відповідальності порушників.
Одним із рідких випадків притягнення до відповідальності став інцидент, що стався на Івано-Франківщині в серпні 2024 року. Верховинський районний суд оштрафував двох працівників ТЦК на 17 тисяч гривень кожного за те, що вони незаконно затримали чоловіка і примусово “бусифікували” його, тобто фактично викрали, аби мобілізувати. Але цей випадок швидше виняток, ніж правило.
Навіть коли працівники ТЦК перевищують повноваження і піддаються жорстоким методам мобілізації, процеси їхнього покарання затягуються на роки. Судові справи можуть тривати роками, а самі постраждалі часто відмовляються від судової тяганини після того, як їх мобілізують. Бояться за свою подальшу долю, розуміючи, що системі краще не протистояти.
Як стверджує Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець, навіть у найбільш ганебних випадках працівників ТЦК не карають. Він припускає, що причина полягає в тому, що під час війни ніхто не хоче створювати прецеденти, де військові постають перед судом за свої дії. Це створює небезпечну ситуацію, коли злочини і порушення ігноруються під приводом воєнного часу.
“Моє припущення – все ж таки розуміємо, в нас війна. І всі, напевно, не хочуть доводити до якогось реального покарання військового, бо це ж по-різному може трактуватись”, – зазначив Лубінець.
Тобто, Омбудсмен, який має захищати права людей, знає про злочини, але говорить лише про свої “припущення” та “розуміння” ситуації.
11 серпня 2023 року президент Володимир Зеленський провів засідання Ради національної безпеки та оборони, на якому було оголошено про повне перезавантаження ТЦК. Однак не зважаючи на масове звільнення обласних військових комісарів, суттєвих результатів до сих пір не видно. Зловживання продовжують траплятися (зрозуміло, що про них знає керівництво ТЦК), люди скаржаться на те, що їх викрадають посеред дня, залякують, а судові справи про порушення прав людей зависають у повітрі.
Зрозуміло, не всі працівники ТЦК перевищують свої повноваження. Є випадки, коли вони самі стають жертвами насильства. Наприклад, у червні 2023 року в Яворові на Львівщині представник ТЦК отримав черепно-мозкову травму після нападу з боку чоловіка, який відмовився виконувати вимоги щодо мобілізації. Це свідчить про те, що процес мобілізації не завжди проходить гладко, і є моменти, коли ті, хто служить у військкоматах, також стають жертвами системи. Проте такі інциденти, хоч і трапляються, часто супроводжуються швидким покаранням нападників.
Отже, люди втратили віру в справедливість і чесність мобілізаційного процесу, а також бачать жорстокість і беззаконня. Заламування, побиття і викрадення чоловіків на вулицях не є ефективним способом посилення армії. Це спосіб демотивувати громадян і посіяти недовіру до системи, яка мала б захищати країну, а не перетворюватися на джерело страху і несправедливості.
Наші захисники все частіше стають жертвами
Вони йдуть на фронт, ризикуючи своїм життям та здоров’ям, щоб захистити нас і нашу країну. Але після повернення додому українські військові часто стикаються з несподіваною реальністю — замість вдячності та підтримки, вони стають жертвами агресії, зневаги та навіть насильства. Ветерани, які пережили жахи війни, змушені знову боротися, але вже не з зовнішнім ворогом, а з несправедливістю та жорстокістю своїх співгромадян. Суспільство, яке мало би підтримувати своїх захисників, дедалі більше відштовхує їх, змушуючи відчути себе ізольованими та забутими.
У Дніпрі в серпні 2023 року військовий, який повернувся з передової, просто пішов у бар, щоб трохи відпочити. Його побили за те, що він не захотів показувати військовий квиток на вимогу охоронців. Вдумайтеся! Людина, яка кожного дня ризикувала своїм життям заради нашого спокою, опинилася під кулаками через те, що просто не мала з собою документів!
У Києві, прямо в метро, ще один військовий, який щойно повернувся з фронту, став жертвою агресії від підлітків, яких він намагався зупинити за їхню грубу поведінку. Вони не тільки принизили його словесно, але й почали бити. І це ті, хто мав би вчитися поваги до своїх героїв.
У серпні в центрі Сміли група молодих чоловіків спортивної статури побила військового, який приїхав додому на лікування. Місцеві жителі швидко ідентифікували одного з учасників конфлікту як Вадима Долотенка, відомого в місті як напівкримінальний елемент під прізвиськом “Вадя Шерсть”. Саме він двічі вдарив Гончаренка і змусив його вибачатися перед усією Смілою.
10 вересня в Києві троє невідомих напали і побили військовослужбовця та митрополита Кримського та Сімферопольського Климента, який приїхав до столиці на запрошення “Кримської Платформи”.
Як ми дійшли до того, що наших захисників більше не поважають? Чому суспільство стало так швидко забувати про тих, хто кожного дня ризикує своїм життям? Як це сталося, що ті, кого ми мали б підтримувати і шанувати, стають жертвами власного народу?
Водночас і деякі військові проявляють агресію та жорстокість. Війна змінює людей, але ніхто не чекає, що вона принесе агресію у сімейні стіни та громадські місця. З кожним днем дедалі більше випадків демонструють, що навіть ті, хто повертається з фронту як захисники, нерідко втрачають контроль над своїми емоціями. Це не лише посттравматичний стресовий розлад, це глибші зміни, які проявляються у вигляді фізичного насильства вдома, скандалів у громадських місцях та навіть нападів на тих, хто, здавалося б, повинен бути на їхньому боці.
Коли солдати, які місяцями були на передовій, стикаються з буденним життям, мирна рутина стає для них випробуванням. Дрібний випадок може викликати в них неочікувану хвилю агресії, і часто найбільше від цього страждають найближчі. Сім’ї військових стикаються з тим, що їхні герої перетворюються на загрозу.
Проблема в тому, що багато військових вивозять фронтову жорстокість за межі війни. Напади на людей через “неправильний погляд” або агресивна реакція на зауваження в громадському транспорті стають дедалі частішими.
Ця ситуація є вкрай тривожним сигналом, який неможливо ігнорувати. Травма війни не закінчується на полі бою, вона переслідує людей вдома і на вулицях мирних міст. А отже, суспільство повинно вжити негайних заходів, щоб допомогти своїм захисникам знайти мир і всередині себе.
Агресія на кожному кроці
Коли агресія виходить на вулиці, коли вона стає частиною повсякденного життя, це найгірший сигнал для будь-якого суспільства. Всі ті конфлікти, які ми бачимо в громадському транспорті, на ринках, у магазинах — це вже не просто інциденти. Це свідчення того, що ми втратили щось дуже важливе — людяність.
У Дніпрі, де молоду матір із візочком просто вигнали з маршрутки, бо її дитячий візочок “займав забагато місця”, ми бачимо відверте зневажання інших людей. При цьому водій не втрутився, інші пасажири навіть не спробували допомогти — кожен просто дивився і чекав, коли скандал закінчиться. У Львові випадок, коли чоловік не поділив місце на парковці з іншим водієм, перетворилося на справжню бійку, де один із чоловіків дістав ножа.
Ми живемо у суспільстві, де будь-яка дрібниця може перетворитися на смертельний конфлікт. Ми живемо в постійному страху і напрузі, що кожен наступний день може стати останнім не через війну, а через конфлікт із сусідом.
Агресія проявляється і до переселенців – тих, хто втратив свої домівки, рятуючи життя своїх сімей. Тих, хто змушений був залишити все і шукати прихисток у чужих містах. Ми, українці, завжди славилися своєю гостинністю. Але де вона зараз?
Так, у Львові, де переселенка зі Сходу стала жертвою побиття на ринку тільки через те, що вона “зайняла місце в черзі”, ми бачимо новий рівень жорстокості. Її принижували, ображали і, зрештою, вдарили тільки за те, що вона — не місцева. Ці люди втекли від війни, але знайшли нову — серед своїх.
Війна принесла в Україну не лише руйнування, але й серйозні суспільні конфлікти, серед яких ідейні та релігійні погляди, відношення до війни і мобілізації, однак мовне питання стало одним із найгостріших. Внутрішньо переміщені особи (ВПО), рятуючись від бойових дій, часто стикаються не тільки з фізичними труднощами, але й з ворожістю у нових громадах. Одним із каталізаторів цієї агресії часто стають мовні конфлікти, коли переселенців, які звикли спілкуватися українською, зустрічають неприязнь та звинувачення.
Ситуація ще більше загострюється після заяв подібних до тієї, що 10 вересня зробив мер Івано-Франківська Руслан Марцінків. Він оголосив про намір впровадити у місті мовних інспекторів, які мали б слідкувати за дотриманням мовного законодавства та протидіяти поширенню російської мови. Хоча такі ініціативи можуть виглядати як спроба зберегти українську мову, насправді вони стають фактором посилення мовного тиску та конфліктів між місцевими жителями та ВПО.
“Ти тут у гостях — говори українською!” — такі фрази часто чують переселенці на вулицях західних міст України, де мовне питання завжди було чутливим. Багато ВПО, які приїхали з російськомовних регіонів, зіштовхуються з непорозумінням та навіть агресією через те, що продовжують використовувати російську в повсякденному спілкуванні. Замість підтримки та єдності, яких так потребує нація в час війни, українці починають боротися один проти одного.
Дії влади, зокрема ініціативи про мовних інспекторів, підсилюють це напруження. Замість того, щоб сприяти адаптації переселенців, такі заходи створюють відчуття ізоляції та несприйняття у нових громадах. Парадоксально, але війна, яка мала б об’єднувати країну у боротьбі проти зовнішнього агресора, перетворюється на внутрішню війну за ідентичність, де переселенці стають мішенями через своє мовне минуле.
Чому ми стали такими?
Що ж сталося з нами? Чому українці, які раніше підтримували один одного у найважчі часи, зараз перетворюються на ворогів? Відповідь не така вже й складна. Війна — це не тільки фізичне знищення. Це емоційне, психологічне руйнування. Коли люди втрачають контроль над своїм життям, коли вони живуть у постійному страху, вони починають шукати ворогів серед своїх. Ми стали жертвами війни не тільки через обстріли і втрати. Ми стали жертвами того, що війна забирає в нас щось більше — віру один в одного. Психологи кажуть, що люди, які живуть у постійній небезпеці, шукають спосіб виплеснути свою фрустрацію. І часто ця агресія спрямована на тих, хто поряд.
Чи можна це зупинити? Так. Але для цього ми повинні згадати, що робить нас сильними. Не зброя і не армія, а наша єдність. Ми повинні підтримувати один одного, допомагати і співчувати. Ми маємо вчитися контролювати свої емоції і розуміти, що наш ворог — зовні, а не всередині.
Україна вистоїть тільки тоді, коли ми не дамо війні зруйнувати нас зсередини. Війна вже забрала багато, але ми не повинні дозволити їй забрати найважливіше — нашу людяність.
Оксана Іщенко
