Сьогодні закінчується 2025 рік – рік тривалих очікувань і затяжного напруження для України. Він не приніс миру, але показав межі стійкості держави. Війна перейшла у фазу виснажливого протистояння, внутрішні інституції опинилися перед кризою управління, а економіка виживала завдяки зовнішній допомозі, компенсуючи внутрішні перекоси та структурні проблеми. Яким буде 2026 рік? Відповідь на це питання стане ключовою не лише для планів влади, а й для кожного українця.
Політичний вимір війни
2025 рік увійшов в історію України як період тривалих очікувань і затягнутого напруження, коли політичні рішення, міжнародні переговори та внутрішні управлінські процеси розгорталися на тлі війни. Цей рік не став роком миру, і саме ця відсутність визначеного результату стала ключовою політичною реальністю, в якій держава змушена була існувати, ухвалюючи рішення в умовах постійного дефіциту часу і ресурсів.
Головною подією політичного життя 2025 року стало остаточне усвідомлення того, що війна перейшла у фазу довготривалого виснаження, а отже, всі внутрішні й зовнішні політичні процеси більше не можуть будуватися на очікуванні швидких змін на фронті. Упродовж року Україна пережила один з найскладніших періодів за весь час повномасштабного вторгнення, поступаючись за рівнем драматизму лише 2022-му, коли вирішувалася доля великих міст і цілих регіонів. У 2025-му бойові дії не дали ні стратегічного зламу, ні стабілізації, однак саме цей застій змусив політичну владу діяти в умовах постійного тиску з боку фронту, суспільства та партнерів.
Цей рік став часом важких рішень, пов’язаних з обороною територій, насамперед на Донеччині, яка залишалася епіцентром бойових дій і, відповідно, головним фокусом політичної уваги. Російські війська змогли захопити Курахове, Торецьк і Сіверськ, тоді як бої за Покровськ і Мирноград тривали практично безперервно, а наприкінці року фронт розширився в напрямках Гуляйполя, Лимана та Костянтинівки. Політичне значення цих подій полягало в тому, що після падіння Сіверська лінія фронту почала стрімко наближатися до Краматорська і Слов’янська, які залишалися єдиними великими містами регіону без вуличних боїв, що автоматично підвищувало ставки для державного керівництва.
На цьому тлі внутрішня політика дедалі більше визначалася суспільною втомою та загостренням системних проблем військових, які вже неможливо було ігнорувати без політичних наслідків. Найболючішою з них став провал мобілізації, який призвів до лавиноподібного зростання кількості випадків самовільного залишення частин, а відтак і до втрат територій. З січня по вересень 2025 року кількість справ, пов’язаних із СЗЧ, зросла більш ніж на 175 тисяч, і цей показник став не лише статистичним маркером кризи, а й серйозним викликом для політичної системи. Вона опинилася перед необхідністю пояснювати суспільству причини та наслідки такого розвитку подій.
Зовнішньополітичний вимір 2025 року формувався навколо спроб утримати міжнародну підтримку в умовах, коли ситуація на фронті не давала аргументів для оптимістичних прогнозів. За даними Інституту вивчення війни, протягом року армія РФ взяла під контроль близько 4,7 тисячі квадратних кілометрів української території, що становить приблизно 0,78 відсотка площі держави, тоді як у 2024 році втрати складали понад 3,6 тисячі квадратних кілометрів, а у 2023-му цей показник обмежувався лише 110 квадратними кілометрами. Для керівництва держави ці цифри стали ще одним свідченням того, що війна входить у фазу повільного, але системного тиску, який складно компенсувати виключно дипломатичними зусиллями.
Окремої уваги заслуговує зміна характеру війни, яка мала прямий вплив на політичні рішення і планування. У 2025 році зросла не лише інтенсивність бойових дій, а й зникла сезонність наступальних кампаній, оскільки російські війська, розпочавши великий наступ у жовтні 2024 року і не припинили його протягом 2025-го. Близько 80% всіх боїв припадали на Донеччину, тоді як на Сумщину, Харківщину, Запоріжжя та Херсонщину разом взяті залишалося близько 20%.
Фактично 2025 рік став роком оборони Покровська, який перетворився на символ стримування подальшого просування ворога вглиб країни. Політичне значення цього міста виходило далеко за межі суто військової карти, адже спроби обійти його з флангів завершилися для противника безрезультатно. З одного боку російська армія застрягла в полях Дніпровщини, з іншого — натрапила на жорсткий опір у районі Добропілля. Водночас, як і в попередньому році, найбільших тактичних успіхів вона досягала на південно-донецькому напрямку.
Зовнішня політика України у 2025 році супроводжувалася зростанням розчарування, пов’язаного з позицією ключових міжнародних гравців, насамперед адміністрації президента США Дональда Трампа, а також з діяльністю міжнародних організацій, таких як ООН, Європейський Союз і «коаліція рішучих». Протягом року відбулося чимало зустрічей, переговорів і заяв, однак жодна з цих дипломатичних активностей не привела до досягнення миру, що поступово підривало довіру до можливостей міжнародної політики вплинути на хід війни. Саме ця сукупність невиправданих очікувань, затяжних бойових дій і внутрішніх проблем сформувала головний політичний підсумок 2025 року, який залишив по собі відчуття незавершеності та важкого тягаря, з яким країна входить в наступний рік.
Важливою подією 2025 року стало підписання договору про спільне використання надр, який відкрив нову рамку взаємодії України з зовнішніми партнерами у сфері доступу до природних ресурсів і управління ними. Сам факт появи такого документа в умовах війни та глибокої фінансової залежності держави від зовнішньої підтримки надав цій угоді особливого політичного й економічного значення, оскільки йшлося не лише про технічні питання видобутку, а й довгострокові правила розпорядження стратегічними активами нашої країни.
Неоднозначність цієї угоди полягає у потенційних ризиках для України, які не завжди є очевидними на перший погляд і не зводяться до одного виміру. З одного боку, спільне використання надр може створити можливості для залучення інвестицій, технологій і управлінського досвіду, яких країні бракує в умовах війни та скорочених бюджетних можливостей. З іншого боку, за відсутності повної прозорості та чітких механізмів контролю з боку держави виникає небезпека втрати реального впливу на ухвалення рішень щодо використання власних ресурсів, коли формальне збереження суверенітету над надрами поєднується з фактичним обмеженням можливостей самостійно визначати умови їх експлуатації.
Угода про спільне використання надр стала прикладом стратегічного вибору, який у 2025 році не викликав негайних наслідків, але заклав підґрунтя для дискусій про межі економічної самостійності та ціну зовнішньої підтримки у післявоєнний період.
Водночас у деяких напрямах, зокрема щодо запуску офіційних переговорів про вступ України до ЄС, виникла вимушена затримка, зумовлена позицією окремих держав-членів Союзу. Попри суттєвий поступ у впровадженні реформ, який визнавали представники Європейської комісії, рішення було заблоковане через вето Угорщини та відверто недружню позицію її нинішнього керівництва щодо України. В результаті старт переговорного процесу відкладено щонайменше до квітня наступного року, коли в Угорщині мають відбутися вибори і політична ситуація може зазнати змін.
Внутрішня політика і довіра суспільства до органів влади
Подією, яка суттєво вплинула на внутрішній політичний клімат 2025 року, стало зростання розчарування більшої частини суспільства діями української влади, насамперед у контексті переговорного процесу та відсутності завершення війни. На тлі затяжних бойових дій і соціального виснаження це почало сприйматися як ознака політичної безвиході. Проте розчарування не виникло раптово, а накопичувалося поступово, одночасно з погіршенням соціальних очікувань і відчуттям, що ключові рішення ухвалюються без достатнього пояснення їхньої логіки та наслідків для громадян.
Результати соціологічних опитувань, оприлюднені в 2025 році, показали, що найвищий рівень довіри стабільно зберігався до Збройних Сил України, яким довіряють 92% опитаних, Державної служби з надзвичайних ситуацій з показником 86%, волонтерських організацій з 81% і добровольчих загонів, яким довіряють 78%. Також високий рівень довіри мають Національна гвардія України – 72%, Головне управління розвідки – 71%, Державна прикордонна служба – 70,5%, Служба безпеки України – 65%, Міністерство оборони – 63% і Національний банк України, якому довіряють 54% українців.
На місцевому рівні картина виглядала дещо стриманішою, однак усе ж менш конфліктною, ніж на загальнодержавному. Частка тих, хто висловлював довіру голові свого міста, селища або села, становила 50% проти 42% недовіри, а місцевим радам довіряли 49,5% при 41% недовіри.
Водночас абсолютна більшість респондентів демонструвала чітко негативне ставлення до ключових елементів політичної системи. Верховній Раді України не довіряли 76% опитаних, державному апарату чиновників — 75%, Уряду України — 73%, політичним партіям — 71,5%, судам — 66%, прокуратурі — 60%, Державному бюро розслідувань довіряють 40%, а 42% висловлювали протилежну позицію, політичній опозиції довіряють 59%, а українській владі загалом — 57%. Перевага недовіри над довірою також зберігалася щодо Національного агентства з питань запобігання корупції, комерційних банків, Національної поліції, Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, Національного антикорупційного бюро України та профспілок, що в сукупності створювало відчуття системної кризи легітимності.
Масштабна корупція, яка пронизує практично всі сфери життя, у 2025 році дедалі більше сприймалася як фактор, який руйнує не лише економічні та соціальні зв’язки, а й саму довіру до держави. При цьому контраст між тими громадянами і ініціативами, які намагаються відстоювати повагу до прав і взаємоповагу, та тими, хто ці принципи знецінює на практиці, формував атмосферу глибокого роздратування, яка водночас не зникала, а трансформувалася у готовність активніше захищати ці цінності.
Важливою подією року стала літня спроба обмежити незалежність НАБУ і САП, яка перетворилася на своєрідний тест на міцність для всієї політичної системи. Ця ініціатива продемонструвала, що навіть в державі, яка перебуває у стані війни, антикорупційні запобіжники залишаються вразливими, а парламентська більшість здатна ухвалювати швидкі й потенційно небезпечні рішення. Водночас масовий суспільний спротив і подальший відкат цих кроків показали іншу сторону процесу, а саме здатність громадянського суспільства втручатися тоді, коли порушення правил стає надто очевидним.
Водночас парламентський рік у кількісному вимірі виглядав активним, адже Верховна Рада провела 85 засідань і здійснила близько 1800 голосувань, з яких лише половина завершилася результативно, тобто з підтримкою понад 226 голосів. Загалом за рік конституційною більшістю було ухвалено понад 500 законів і 48 рішень, однак суспільне сприйняття цієї роботи залишалося різко критичним, оскільки майже жодне з них не було відчуте як таке, що реально покращує повсякденне життя українців. Справжнім символом цієї відчуженості став законопроєкт про перейменування «копійки» на «шаг», який у воєнних умовах виглядає несвоєчасним і позбавленим практичного сенсу, тоді як дійсно нагальні питання знову відкладалися «на потім» під приводом війни.
Окремою проблемою, яка дедалі виразніше впливала на сприйняття парламенту, стало стрімке скорочення його фактичного складу і відсутність реальних санкцій за бездіяльність. Наприкінці року у Верховній Раді залишилося лише 395 депутатів, що стало історичним мінімумом. Протягом року парламент покинули восьмеро обранців, з яких троє достроково склали мандати. Серед них – народні депутати, пов’язані з антикорупційними розслідуваннями, зокрема Ірина Кормишкіна та Анна Колісник, а також Олесь Довгий, тоді як Андрія Одарченка було позбавлено мандата після вироку у справі про хабарництво.
Крім того, були зафіксовані системні прогули народних депутатів – 13 з них упродовж року жодного разу не з’явилися на роботі. Серед них особи, які перебували у слідчих ізоляторах, депутати від заборонених або маргіналізованих політичних сил, а також ті, хто залишив країну і перебуває в розшуку. Попри це, парламенту не вдалося виключити частину таких депутатів через брак голосів, що створювало враження інституційної безпорадності і толерування безвідповідальності.
Наприкінці 2025 року широкий резонанс викликав Антикорупційний скандал навколо справи «Мідас», який має довготривалий ефект. Він суттєво вплинувши на зовнішній вимір політики, оскільки, за оцінками експертів, став інструментом дипломатичного тиску з боку Сполучених Штатів, де корупційні ризики безпосередньо враховуються під час ухвалення рішень щодо фінансової і військово-технічної допомоги. При цьому одним з небагатьох позитивних внутрішніх результатів року називали те, що владі не вдалося повністю підпорядкувати НАБУ і САП, які останнім часом активізували свою діяльність.
Результатом так званого Міндіч-гейту стала гучна відставка голови Офісу Президента України Андрія Єрмака, яка наприкінці року перетворилася на ще одну резонансну подію внутрішньої політики. Це пояснюється тим, що йшлося не про рядового посадовця, а фігуру, яка протягом тривалого часу відігравала ключову роль у формуванні управлінських рішень, кадрових балансів і неформальних механізмів впливу в Україні. Однак формально залишивши посаду, Єрмак не зник з політичного горизонту миттєво, адже вибудувана ним система зв’язків, рішень і залежностей не може розчинитися за один день, що створило відчуття його присутності навіть після офіційного завершення повноважень. Саме тому українська політична система увійшла у фазу складного переналаштування, в якій старі центри впливу поступово слабшають, а нові ще не набули чітких обрисів.
Відставка Єрмака стала не ізольованим епізодом, а частиною ширшої хвилі кадрових змін, пов’язаних з корупційними скандалами, які у 2025 році дедалі частіше переходили з площини чуток і публічних підозр у конкретні розслідування. Особливого розголосу набув скандал навколо звільнення міністра юстиції Германа Галущенка та міністерки енергетики Світлани Гринчук, який спалахнув після оприлюднення матеріалів про масштабну корупційну схему в державному підприємстві «Енергоатом».
За даними розслідування НАБУ та САП, йшлося про систематичне отримання хабарів від контрагентів, розмір яких, за версією слідства, становив 10 -15% від вартості контрактів, що вказувало не на поодинокі зловживання, а налагоджений механізм незаконного збагачення. У цій історії також фігурувало прізвище Міндіча, що надало справі додаткового політичного виміру.
Ці кадрові рішення мали подвійний ефект, оскільки, з одного боку, вони продемонстрували здатність антикорупційних інституцій доводити справи до політичних наслідків, а з іншого — оголили глибину проблем у системі державного управління, де корупційні ризики роками вбудовувалися у ключові галузі. Відставки не закрили саму проблему, але стали сигналом того, що навіть у воєнних умовах певні межі дозволеного все ж існують, і їх порушення може мати публічні та болісні наслідки для кар’єр найвищих посадовців.
Одним з ключових негативних підсумків 2025 року став провал внутрішньої комунікації влади з суспільством, який поступово переріс у системний фактор дестабілізації, оскільки держава так і не наважилася вести з громадянами відверту розмову про тривалість війни, реальні мобілізаційні потреби та справжню ціну спротиву. Замість складної, але необхідної розмови суспільству транслювалося очікування швидкого завершення війни, і саме це створило глибокий когнітивний розрив між тим, що люди чули з офіційних джерел, і тим, що щоденно демонструвала ситуація на фронті.
Протягом 2025 року цей розрив між армією і тилом не лише не скоротився, а навпаки, став більш помітним і конфліктним, адже військові реалії дедалі менше узгоджувалися з публічними меседжами влади. В умовах затяжної війни відсутність чесної рамки пояснення призвела до зростання недовіри, внутрішнього спротиву та відчуття несправедливого розподілу тягаря, коли одна частина суспільства постійно перебуває на межі фізичного і психологічного виснаження, а інша живе в інформаційному просторі спрощених обіцянок і відкладених рішень.
Найгострішим проявом цієї кризи стала ситуація навколо діяльності територіальних центрів комплектування, які у 2025 році перетворилися на один з головних осередків суспільного конфлікту. Посилення мобілізаційного тиску за відсутності дотримання вимог законів і єдиних стандартів призвело до того, що дедалі більше громадян почали сприймати дії ТЦК як загрозу власній безпеці та гідності. Цей зсув у сприйнятті став надзвичайно небезпечним, оскільки підривав саму ідею солідарності між тилом і фронтом.
Протягом року значно зросла кількість повідомлень про незаконні та агресивні дії з боку представників ТЦК, які активно обговорювалися у публічному просторі й поширювалися через соціальні мережі. Йшлося про випадки насильницького затримання, перевищення повноважень, застосування фізичної сили та приниження людської гідності, а також про окремі резонансні інциденти, в яких родичі й очевидці заявляли про тяжкі тілесні ушкодження і навіть загибель мобілізованих після контактів з представниками ТЦК. Навіть у тих випадках, де обставини потребували додаткового слідства і правової оцінки, сама масовість таких свідчень формувала атмосферу страху і ворожості.
Новою і тривожною тенденцією 2025 року стали відкриті форми спротиву діяльності ТЦК, які раніше залишалися поодинокими. Окрім пасивного ухилення і втечі, фіксувалися випадки організованого протистояння, блокування дій представників центрів комплектування, а в окремих ситуаціях — збройні напади на їхніх працівників. Сам факт появи такого рівня ескалації свідчить про глибоку ерозію довіри до державних інституцій, які відповідають за мобілізацію.
Підсумки 2025 року в економіці
Економічний підсумок 2025 року свідчить про те, що економіка продовжувала функціонувати в режимі глибокої кризи і виживання, де ключову роль відігравали зовнішні ресурси, тоді як внутрішній бізнес-сектор і доходи населення перебували під постійним тиском війни, інфляції та демографічних втрат.
Однією з найбільш показових тенденцій року стало масове закриття бізнесів, яке набуло масштабів, які неможливо пояснити виключно воєнними ризиками. Станом на грудень 2025 року припинили діяльність понад 11 тисяч юридичних осіб і близько 250 тисяч фізичних осіб-підприємців, причому найбільша концентрація закриттів спостерігалася у Києві, на Дніпропетровщині та Львівщині.
Особливо вразливими виявилися сфери торгівлі та інформаційних технологій, де значна частина ФОПів не змогла адаптуватися до зростання податкового навантаження, падіння купівельної спроможності та кадрового дефіциту. Водночас статистика фіксувала і збільшення кількості нових реєстрацій, що створювало ілюзію руху, однак у реальності цей процес часто означав заміну закритих дрібних бізнесів на ще більш крихкі форми самозайнятості.
Слід зазначити, що в 2025 році податковий тиск на бізнес в Україні суттєво посилився через набрання чинності змін до Податкового кодексу, спрямованими на збільшення бюджетних надходжень під час воєнного стану. За січень – грудень 2025 року фактичні надходження до загального фонду Держбюджету податків та зборів становлять 1 трлн 246 млрд грн. Це на 20,2 % більше, або 209,3 млрд грн, ніж минулого року. Це пояснює те, що багато підприємців не витримують податкового навантаження і наслідків війни, тому змушені закриватися та звільняти персонал.
Соціальний вимір економіки у 2025 році дедалі більше визначався проблемою бідності. Відповідно оцінки Світового банку, за межею бідності зараз перебувають 29-37% населення, що в абсолютних цифрах становить близько 9 мільйонів осіб. Міжнародні аналітики зазначили, що порівняно з 2020 роком кількість українців, які живуть у бідності, зросла майже на 1,8 мільйона, і цей приріст став наслідком поєднання війни, інфляції та втрати стабільних джерел доходу. Соціологічні опитування доповнювали цю картину, фіксуючи, що кожен четвертий українець економить на харчуванні, тоді як фактичний прожитковий мінімум для однієї особи перевищував 11,4 тисячі гривень і суттєво розходився з офіційними показниками.
Попри те, що, згідно заяви уряду, рівень безробіття у 2025 році знизився до 12%, це не призвело до відчутного покращення добробуту більшості громадян, оскільки значна частина зайнятості мала низьку продуктивність і не компенсувала зростання цін. У результаті розрив між бідними і забезпеченими групами населення продовжував зростати, формуючи соціальну напругу, яка дедалі частіше виходила за межі економічних дискусій і переходила у політичну площину.
Валютна динаміка 2025 року стала ще одним показником подвійності економічної ситуації. Національна валюта продемонструвала різноспрямовані рухи щодо ключових світових валют, що по-різному вплинуло на заощадження і фінансові стратегії громадян. Якщо курс долара США протягом року залишався майже незмінним, то щодо євро гривня зазнала суттєвого знецінення. Рік розпочався з офіційного курсу 43,69 гривні за євро, а завершився на позначці 49,86 гривні, що стало історичним максимумом. В абсолютному вимірі європейська валюта подорожчала на 6,17 гривні, а гривня втратила близько 14,12% вартості. Для українців, які тримали заощадження в євро, це означало курсовий прибуток, а для тих, хто отримує доходи у гривні, — подальше зниження купівельної спроможності.
На макрофінансовому рівні держава змогла зберегти відносну стійкість, яка стала результатом поєднання зовнішньої допомоги та жорсткого фінансового адміністрування. Україна завершила четвертий рік повномасштабної війни з контрольованою валютно-курсовою, банківською та борговою ситуацією. При цьому обсяги офіційних валютних резервів досягли рекордних 54,7 мільярда доларів станом на 1 грудня 2025 року, що покривало понад п’ять місяців імпорту при нормативі не менше трьох.
Водночас банківська система залишалася ліквідною і прибутковою, демонструючи рентабельність капіталу на рівні 38,2%, що перевищувало як довоєнні показники, так і середні значення по країнах Європейського Союзу. Всі банки виконували нормативи капіталізації, а частка проблемних кредитів скоротилася до 24,5 відсотка, опустившись нижче довоєнного рівня.
Важливим кроком для зниження довгострокових ризиків стало проведення у 2025 році реструктуризації та виведення з обігу ВВП-варантів, що усунуло потенційний тиск на державні фінанси у період з 2025 по 2041 роки, коли виплати за цими інструментами могли б сягнути від 6 до 20 мільярдів доларів залежно від темпів економічного зростання. Це рішення дозволило зменшити невизначеність і створити більш прогнозоване боргове поле для майбутніх урядів.
Ключовим чинником економічного виживання країни у 2025 році залишалася міжнародна фінансова допомога, обсяг якої сягнув рекордних 52,4 мільярда доларів. Причому понад 70% цих коштів надійшли за рахунок доходів від заморожених активів Російської Федерації, що стало безпрецедентним механізмом підтримки бюджету. Значну роль відіграли і міжнародні інституції та партнери, зокрема ERA Loans з обсягом 37,9 мільярда доларів умовних боргових зобов’язань, Європейський Союз із 12,1 мільярда доларів допомоги, МВФ, Світовий банк, Японія та БРРЄ. Саме ця підтримка дозволила повністю профінансувати соціальні видатки, тоді як внутрішні ресурси спрямовувалися переважно на сектор безпеки і оборони.
До кінця 2025 року демографічна ситуація України залишалася вкрай складною, оскільки загальне уповільнення міграційного відтоку не означало його зупинення або переходу до позитивного балансу. За різними оцінками, протягом року з країни виїхало ще від 200 до 400 тисяч осіб, що додалося до мільйонів громадян, які залишили Україну у попередні роки повномасштабної війни. При цьому за перше півріччя 2025 року кількість тих, хто виїхав, перевищила кількість тих, хто повернувся, сформувавши чистий демографічний мінус, який хоч і був меншим, ніж у 2024 році, але все ж підтвердив відсутність стійкої тенденції до зворотної міграції.
Характерною рисою року стала нерівномірність міграційних потоків у часі, коли відносно спокійні періоди змінювалися різкими сплесками виїзду. Найбільш помітним з них стала осінь, коли приблизно за півтора місяця країну залишило близько 100 тисяч осіб, що безпосередньо пов’язувалося з рішенням дозволити виїзд чоловіків віком від 18 до 22 років. Це рішення мало значно ширші наслідки, ніж передбачалося у вузькому віковому контексті, оскільки фактичний масштаб виїзду вийшов далеко за межі однієї демографічної групи.
Дозвіл на виїзд молодих чоловіків спрацював як каталізатор для комплексної міграції, коли разом з самою молоддю країну залишали їхні родини, партнери та близьке соціальне оточення. На практиці це означало втрату не лише студентів або початківців на ринку праці, а й майбутніх фахівців, платників податків, підприємців та потенційних інвесторів, чия економічна активність могла б реалізуватися в Україні у середньо- та довгостроковій перспективі.
Економічні наслідки такого відтоку стали відчутними одразу в кількох секторах. Зменшення кількості молоді послабило внутрішній попит, особливо у сегментах освіти, оренди житла, сфери послуг і малого бізнесу, який значною мірою орієнтується саме на цю вікову категорію. Водночас поглибився дефіцит робочої сили на ринку праці, де молодь традиційно відіграє роль джерела гнучкої зайнятості та кадрового оновлення, що в умовах війни та мобілізаційного навантаження набуло особливої гостроти.
У ширшому плані цей міграційний відтік посилив структурні ризики для інвестиційного потенціалу країни, оскільки рішення про вкладення коштів значною мірою залежать не лише від безпекової ситуації, але й демографічних перспектив, наявності людського капіталу та прогнозованості внутрішнього ринку. Втрата молоді, навіть у відносно помірних кількісних показниках, у поєднанні з вже наявними критичними демографічними втратами створює кумулятивний ефект, який у сценарії затяжної війни на виснаження стає критичним для економічного відновлення.
Прогнози на 2026 рік
2026 рік для України, вірогідно, буде періодом глибоких і болісних змін, у якому економічна, соціальна та безпекова реальність змусять суспільство готуватися до життя в умовах тривалої кризи і невизначеності. Скоріш за все, держава зосереджуватиметься не на прориві, а утриманні керованості системи, тоді як громадяни дедалі гостріше відчуватимуть тиск повсякденних витрат, нових правил і структурних зсувів.
Одним з найвідчутніших чинників для більшості українців стане подальше зростання цін на продукти харчування, яке у 2026 році набуде системного характеру. Прогнозоване експертами подорожчання молочної продукції в межах 7–10%, зростання цін на м’ясо до 10%, а також різкий стрибок вартості хліба, який може сягнути 25%, формують ситуацію, за якої навіть базовий продуктовий кошик стане дедалі важчим тягарем для сімей з середніми доходами. Окрему напругу створюють очікування щодо соняшникової олії, ціна якої може піднятися до 100 гривень за літр, та яєць, які ризикують подорожчати до 95 гривень за десяток, що особливо болісно вдарить по соціально вразливих групах.
Найбільш різке зростання цін прогнозується у сегменті тепличних овочів, де огірки й помідори можуть коштувати 200 гривень за кілограм і більше, оскільки подорожчання електроенергії та висока імпортна складова безпосередньо закладаються у кінцеву вартість продукції. У цьому випадку продовольча інфляція у 2026 році виглядає довгостроковою реальністю, до якої українцям доведеться пристосовувати свої звички та структуру витрат.
Важливою інституційною зміною стане набуття чинності з 16 січня 2026 року закону про множинне громадянство, який дозволить українцям отримувати паспорти інших держав без необхідності відмови від українського громадянства. Це рішення відкриває юридичний простір для легалізації статусу мільйонів українців за кордоном, зокрема у США, Канаді, Німеччині, Польщі та Чехії, але водночас несе довгострокові ризики для країни, адже спрощення інтеграції за межами України може закріпити міграційний відтік і зменшити стимули до повернення, особливо серед економічно активного населення.
Соціальним сигналом 2026 року має стати поетапне підвищення заробітних плат вчителів і викладачів, закладене у Державному бюджеті. Збільшення окладів на 30% з 1 січня та ще на 20% з 1 вересня, у поєднанні зі збереженням надбавок за складні умови праці, має на меті частково відновити привабливість педагогічної професії. Водночас навіть сукупне підвищення на 50% виглядає скоріше компенсаційним кроком після років знецінення доходів, ніж повноцінним вирішенням проблеми кадрового дефіциту в освіті, особливо з огляду на загальне зростання вартості життя. Крім того, є причини сумніватися у реальному підвищенні зарплат, бо президент і уряд неодноразово обіцяли, а потім скасовували свої рішення.
Крім того, фінансова динаміка 2026 року не передбачає зміцнення гривні. Середньорічний курс долара на рівні близько 45,7 гривні означає поступове, контрольоване знецінення національної валюти, яке, ймовірно, розтягнеться на весь рік без різких стрибків, але з постійним тиском на заощадження та купівельну спроможність. Схожа логіка стосуватиметься і курсу євро, який вже зміцнився відносно долара, і ця тенденція, принаймні у першому кварталі 2026 року, зберігатиме висхідний характер.
Водночас держава продовжить цифрову трансформацію фінансових процесів, зокрема через запуск єЧека — електронного формату фіскального чека, який покупці отримуватимуть безпосередньо у банківських застосунках після розрахунку карткою. Цей крок спрямований на підвищення прозорості розрахунків і детінізацію економіки, але для малого бізнесу він означатиме чергову хвилю адаптації до нових правил контролю.
Соціально важливим рішенням стане передача з 1 січня 2026 року Пенсійному фонду функції страхувальника осіб, які перебували в полоні, із покриттям єдиного соціального внеску за період позбавлення свободи. Це рішення має значення, оскільки визнає відповідальність держави за людей, які стали жертвами війни, хоча його практична реалізація вимагатиме чітких механізмів і ресурсного забезпечення, яких немає.
У політичній та безпековій сфері 2026 рік не дає підстав очікувати швидкого прориву. Переговорні процеси залишатимуться вразливими до зовнішніх чинників, зокрема позиції США, де без посилення тиску на Росію будь-які домовленості ризикують загрузнути у суперечках щодо територіальних поступок. Якщо в мирній угоді компроміс між Україною і РФ не буде знайдений, 2026 рік ризикує стати лише черговим етапом відкладених рішень, наслідки яких знову доведеться долати в умовах обмежених ресурсів і виснаженого суспільства.
Не зважаючи на війну, в українському політикумі все активніше обговорюються можливості проведення президентських виборів. Це свідчить про певну трансформацію підходу до політичного планування в умовах воєнного стану. Якщо раніше питання виборів категорично відкидалося як практично, так і юридично, то тепер президент заявив, що готовий до них. Водночас у парламенті відбуваються конкретні кроки, спрямовані на опрацювання механізмів їхнього проведення. Однак цей процес стикається з низкою невирішених і надзвичайно складних проблем.
Якщо в 2026 році в Україні все ж таки відбудуться президентські вибори, це може призвести до зміни управлінських пріоритетів у зовнішній і внутрішній політиці, а також переформатуванню політичних команд. Крім того, може відбутися зміна політичного курсу в питаннях реформ, міжнародної співпраці та соціальної політики, що безпосередньо вплине на умови закінчення війни і життя громадян.
Мир в Україні хочеться сприймати як близьку реальність, проте головними є питання: яким він буде і як країна житиме після його встановлення?
