Українське суспільство давно перестало дивуватися парламентським скандалам — бійки під куполом, блокування трибуни, крики, плакати, штовханина, протестні виступи замість зважених дебатів. Політична драма в прямому ефірі стала фоном для звичних новин. Але те, що відбулося сьогодні у парламенті, виходить за межі банальної сварки — і це вже не просто шоу. Через чергову, але цього разу принципову суперечку парламентське засідання достроково закрили. В центрі уваги опинився законопроєкт №13387, який пропонував притягати до відповідальності урядовців за систематичну неявку до парламенту — навіть після офіційного голосування Ради за їхній звіт. І хоча це звучить як елементарна норма парламентського контролю, частина політичної еліти її відверто проігнорувала. В Україні, яка перебуває у стані повномасштабної війни, влада має бути не лише ефективною, а насамперед відповідальною. Проте в Україні формується зворотна динаміка — відповідальність зникає як управлінська норма.
Скандал у парламенті, який зневажають
У сесійній залі Верховної Ради вкотре спалахнула суперечка, яка виявилася симптоматичною не лише для українського парламенту, а й для загального стану політичної відповідальності у країні. Підставою став законопроєкт №11387 — документ, який передбачає адміністративну відповідальність державних службовців, які не з’являються до парламенту після його офіційного запрошення. Ідеться про ситуації, коли міністри, очільники відомств та інші посадовці свідомо ігнорують обов’язок звітувати перед народними обранцями, навіть якщо Верховна Рада окремим голосуванням ухвалила рішення про заслуховування такого звіту.
Здавалося б, мова йде про елементарну річ: урядовець, що отримує зарплату з державного бюджету, повинен, за запитом парламенту, приходити до сесійної зали і відповідати на запитання, пояснювати свою діяльність, звітувати перед суспільством. Так було раніше, проте останнім часом з’явилася нова тенденція: посадовці відверто ігнорують такі виклики, якщо йдеться про незручні для них теми, зневажаючи законодавчу владу в цілому. При цьому відсутність будь-яких реальних санкцій робить таку поведінку повністю безкарною. Законопроєкт №11387 і мав на меті змінити цю ситуацію.
Примітно, що ініціатором цього законопроєкту виступив спікер парламенту Руслан Стефанчук. Але саме він, опинившись перед тиском депутатів з вимогою винести документ на розгляд, відмовився це зробити. Попри публічні звернення з боку Ярослава Железняка («Голос»), Артура Герасимова («Європейська солідарність») та Максима Бужанського («Слуга народу»), Стефанчук вирішив не ставити питання на голосування. Натомість він запропонував, щоб фракції та групи обговорили документ у кулуарному форматі — на погоджувальній раді. Цей крок викликав негайну реакцію – частина депутатів заблокувала трибуну, і засідання Верховної Ради було достроково закрито. Офіційно — через «відсутність продуктивної роботи». Фактично — через відмову парламентського керівництва дозволити обговорення питання, яке ставить під сумнів нинішній політичний комфорт виконавчої влади.
Як повідомила депутатка фракції «Європейська Солідарність» Вікторія Сюмар, пленарне засідання парламенту достроково закрилося, щоб уникнути голосування за постанову про відкликання народної депутатки Мар’яни Безуглої з посади заступниці голови комітету з питань нацбезпеки, оборони та розвідки.
«Парламент завзято голосує за кадрові питання – призначають замів голів, людей в комітети. Але є одна тема табу – її звуть Марʼяною. Попри вимоги більшості фракцій. Бо «своїх – не здають». Демонстраційно. Вона, колишня голова ТСК по «вагнерівцям», по-справжньому недоторканна. Це, власне, і є відповідь на запитання, наскільки вона самостійна в своїх нападках на головкома Залужного і хто саме за тими нападками стоїть», – наголосила Сюмар.
Однак цей інцидент слід розглядати глибше – ситуація зірваного розгляду законопроєкту №11387 висвітлює одразу кілька небезпечних тенденцій. Перша — це фактичне руйнування парламентського контролю над урядом. Конституційна норма, яка передбачає звітність виконавчої влади перед законодавчою, на практиці все частіше знецінюється. Замість відкритого діалогу — ігнорування. Замість публічної відповідальності — демонстративна відсутність. Друга проблема — це імітація реформи. Законопроєкт, що мав на меті змінити правила гри, був поданий не кимось з опозиції, а самим спікером парламенту та більшістю «Слуг народу». Але коли настав момент винесення його на розгляд, саме спікер зупинив процес. Це свідчить не лише про брак політичної волі, а й про страх системи перед прозорими процедурами. Адже запровадження реальної відповідальності — це завжди загроза для тих, хто звик діяти без неї.
Все це відбувається на тлі суспільного звикання до безвідповідальності влади як до чогось нормального. Міністр не приходить до парламенту — реакції немає. Парламент голосує за звіт — чиновник його ігнорує, і це не викликає навіть політичного скандалу. Розгляд законопроєкту, який мав би зробити такі дії неможливими, блокується — і це теж не спричиняє системної кризи.
Вперше за довгий час у сесійній залі постало питання не про чергову субвенцію чи реформу «на папері», а про щось базове — про відповідальність. Про обов’язок міністрів з’являтись перед депутатами, відповідати на незручні запитання, визнавати провали й пояснювати свої дії не за зачиненими дверима, а публічно, на очах країни. Але саме цього, як виявилося, сьогодні найбільше бояться ті, хто керує державою. Сьогоднішній конфлікт є не просто технічною суперечкою, а симптомом глибшого процесу.
Що ще відбувається в стінах парламенту
До сьогоднішнього інциденту відбувся ще один знаковий конфлікт. Як повідомив народний депутат Ярослав Железняк, начальник Управління державної охорони (УДО) відкрито проігнорував виклик до Верховної Ради, незважаючи на те, що депутати офіційно проголосували за його присутність у сесійній залі. Причиною стало грубе порушення порядку біля будівлі парламенту, коли співробітники УДО не пускали частину народних обранців до сесійної зали. Цей інцидент викликав резонанс серед парламентарів, у результаті чого було ухвалене рішення заслухати начальника УДО. Однак, коли настав час — він не з’явився. Тобто, повага до парламенту втрачена навіть на рівні підпорядкованих президенту силових структур.
«Верховна Рада опустила себе настільки, що в зал не приходили на виклик міністри, генпрокурор та голови правоохоронних органів… А зараз навіть начальник УДО відкрито її послав». Це пряма цитата з публічного виступу народного депутата Железняка, яка чітко фіксує стан справ: парламент стає порожньою інституцією, позбавленою важелів впливу навіть у межах формальних процедур.
І ця тенденція не обмежується лише зневагою з боку виконавчої влади. Частина відповідальності лежить також на самому парламенті. Напередодні Верховна Рада провалила голосування за виклик до зали міністра оборони Рустема Умєрова. Ішлося про його звіт щодо важливих міжнародних перемовин — як переговорів України з США, так і тристоронніх контактів між США, Росією та Україною, які відбулися в Ер-Ріяді. За пропозицію заслухати міністра проголосували лише 134 народних депутати.
Ірина Геращенко, яка виступила з ініціативою, висловила глибоке обурення:
«Верховна Рада має знати результати переговорів в Ер-Ріяді не з релізу Білого дому і не з путінських маніпуляцій, а від українських урядовців. Чи були в переговорної групи директиви погодитися на бодай часткове зняття санкцій з РФ — бо до цього все йде — за безпеку Чорного моря чи звільнення полонених? Чи усвідомлює українська делегація ризики зняття санкцій з Росії під час триваючого вторгнення
Це безумство, коли країна як сліпі кошенята не розуміють, куди ведуть їх на переговорах і не знають нашого плану закінчення війни. Але такий інертний і безвідповідальний парламент обрали люди», — резюмувала депутатка.
Таким чином, ми маємо справу не лише з пасивністю, а й цілковитим демонтажем політичного механізму контролю за всіма гілками влади. Парламент фактично втрачає суб’єктність. Його запити не виконуються, а самі депутати не знаходять більшості навіть для того, щоб змусити міністра прозвітувати. У системі, де ніхто не приходить, ніхто не звітує, і ніхто не відповідає — парламентська демократія перетворюється на фікцію. А з нею — і довіра до влади як такої.
Як держава втрачає інституційну відповідальність
Українське суспільство роками спостерігало за тим, як змінюються уряди, переглядаються закони, трансформуються державні інститути. Але водночас воно поступово звикло й до іншого — втрати відповідальності посадовців за власні рішення. Ще донедавна прихід урядовця на засідання Верховної Ради був нормою, особливо коли йшлося про звіт чи обговорення кадрових рішень. Парламент мав політичну вагу, до якої дослухалися. Влада не дозволяла собі нехтувати прямими запрошеннями, бо це означало публічний скандал і політичні наслідки.
Сьогодні ситуація змінилася. Верховну Раду демонстративно ігнорують — як окремі міністри, так і керівники підзвітних структур. Більше того, навіть у разі системних провалів, корупційних підозр або публічного конфлікту з інституціями, чиновники не несуть жодної реальної відповідальності. Замість відставки — нова посада. Замість звіту — інформаційне мовчання. Замість аналізу роботи — призначення на дипломатичну чи представницьку посаду. Це стосується як центральних органів влади, так і кадрової політики на рівні уряду, парламенту та Офісу Президента.
Така практика формує нову політичну культуру, в якій поняття відповідальності зникає як правова і як моральна категорія. З парламенту зникає функція контролю, з виконавчої влади — зобов’язання звітувати, а з суспільного життя — надія на прозору й підзвітну систему. Якщо ця тенденція не буде зупинена, країна ризикує втратити не лише баланс влади, а й довіру до самих механізмів управління. За таких умов будь-яка реформа, якою б глибокою вона не була, неминуче залишатиметься декларативною.
Коли у державі стираються межі відповідальності між гілками влади, це неминуче створює ефект паралічу системи управління. Під час війни наслідки такої безвідповідальності стають не просто дисфункціональними, а небезпечними. В умовах надзвичайної загрози будь-яке ухилення від відповідальності, уникнення звітності чи відмова від прямої участі в ухваленні рішень впливає не лише на ефективність держави, а й на її здатність вижити.
Отже, державні органи поступово втрачають відповідальність як категорію. У довгостроковій перспективі держава з безвідповідальною владою деградує інституційно, вона втрачає здатність бути суб’єктом перед зовнішніми партнерами, оскільки не гарантує реалізації рішень, на які формально погоджується. Вона втрачає внутрішню мобілізацію, бо суспільство не бачить, за ким стоїть реальна воля до дій. І зрештою вона втрачає авторитет — як всередині країни, так і на міжнародному рівні.
Під час війни це означає одне: держава з безвідповідальною владою не здатна виграти. Вона не виконує зобов’язань, не коригує помилок, не реагує на виклики. Вона продовжує існувати за інерцією — до моменту, коли зовнішній тиск остаточно не зруйнує її структурну оболонку.
Ситуація, яка склалася у Верховній Раді, дедалі чіткіше демонструє системну ерозію не лише виконавчої дисципліни, а й парламентської суб’єктності як такої. Сьогоднішній інцидент — це не просто ще один скандал у парламенті, а глибока тріщина в принципах парламентської демократії. І поки ключові інституції не готові відповідати за свої дії, реформи залишатимуться на рівні декларацій. Закон про відповідальність чиновників перетворюється на черговий політичний жест — ефектний, але порожній.
