ІА”ФАТ” вже писало, що так званий “соціалізм покоління Z” – це не стільки повернення старої лівої ідеології, скільки реакція на недоступне життя: дорогу оренду, нестабільну роботу, борги, проблеми з житлом, транспортом і майбутнім. Молоді виборці дедалі частіше не вірять, що стара ринкова модель здатна дати їм нормальний старт.
Але ця хвиля не лише ліва. Частина молоді відповідає на кризу вимогою перерозподілу й сильнішої соціальної держави, інша – кордонами, порядком і правим популізмом. Спільне між ними одне: центр втрачає монополію на “розумну політику”, бо для багатьох молодих людей його поміркованість дедалі більше схожа не на відповідальність, а на захист статус-кво.
Міста як лабораторія нового конфлікту
Авансценою цієї політики стали великі міста, бо саме вони стискають в одному просторі всі подразники: дорогу оренду, транспорт, студентів, іммігрантів, сервісних працівників, креативний клас, фінансову еліту й бідність за кілька станцій метро. Місто одночасно дає найбільше шансів і найжорсткіше карає за відсутність активів.
Нью-Йорк у цьому сенсі є майже ідеальною лабораторією. За даними міського Housing and Vacancy Survey, у 2023 році в Нью-Йорку було лише 33 210 доступних для оренди квартир із 2,357 млн орендного фонду, а орендна плата у 1,41% стала однією із найнижчих за весь час спостережень із 1965 року.
Водночас місто залишається магнітом для молодих амбітних людей: Нью-Йорк був головним напрямком для випускників коледжів 2021–2024 років, залучивши близько 490 300 таких випускників – приблизно вдвічі більше, ніж Лос-Анджелес.
Саме тому кампанія Мамдані працювала не як абстрактна розмова про соціалізм, а як міська інструкція до виживання. Квартира далеко від роботи, автобус повільний або дорогий, дитсадок недоступний, район дорожчає, зарплата не встигає за орендою. У такій географії “безкоштовний автобус” є не ідеологічною примхою, а спробою зменшити прихований податок на бідніших і молодших мешканців, які платять часом, пересадками й втраченими можливостями.
Міста також концентрують освічену молодь і різноманітні коаліції. У 2023 році 53,3% молодих дорослих 25–34 років, які жили в містах Євросоюзу, мали вищу освіту; у містечках і передмістях таких було 36,7%, у сільських районах – 31,7%. Тому міська ліва політика говорить мовою орендарів, студентів, молодих професіоналів, іммігрантів, сервісних працівників і культурних індустрій. Для цих груп транспортний маршрут, черга в дитсадок або орендна квитанція є не “локальною дрібницею”, а політикою в чистому вигляді.
Але міський прогресивізм не дорівнює національній більшості. У США міські виборці здебільшого тяжіють до демократів – 60% проти 37% республіканців, тоді як передмістя майже порівну розділені, а сільські райони дедалі більш республіканські. Те, що в Нью-Йорку звучить як здоровий глузд для орендаря, у передмісті може сприйматися як податковий ризик для власника будинку, а в малому місті – як порядок денний людей, які не розуміють автоцентричної економіки й страху перед занепадом.
Це одна з головних меж нової лівої хвилі. Вона може виграти місто, але країну не можна просто перетворити на великий Нью-Йорк. Щоб вийти за межі молодих, міських і прогресивних виборців, політика доступності має звучати не як субкультура мегаполісів, а як нова практична угода для ширшого класу людей: орендарів, молодих сімей, працівників сервісу, власників скромного житла, мешканців передмість і малих міст, які теж не відчувають, що праця автоматично веде до стабільності.
Добрі наміри, поганий дизайн
Найслабше місце нової лівої політики – не діагноз, а рецепти. Проблема дорогого життя реальна, але не кожне гучне рішення є добрим рішенням. Межа проходить не між “ринком” і “державою”, а між втручанням, яке збільшує доступ до дефіцитного ресурсу, і втручанням, яке просто наказує ціні бути нижчою, не збільшуючи пропозицію.
Найкращим прикладом є контроль оренди. Дослідження розширення контролю орендної плати в Сан-Франциско після зміни закону 1994 року показало двоїстий ефект: регулювання зменшило переміщення чинних орендарів і на 20% знизило їхню мобільність, але власники у відповідь скоротили пропозицію орендного житла на 15%, продаючи об’єкти власникам-жителям або перебудовуючи їх.
Паризький досвід м’якший: оцінка контролю оренди після правил 2019 року показала зниження оренд на 3,7–4,2% у середньому, а паризьке агентство урбаністики APUR оцінило, що механізм контролю оренди мав помірний стримувальний ефект на ціни.
Висновок не в тому, що контроль оренди завжди поганий або завжди добрий. Висновок у дизайні. Заморозити оренду легше, ніж побудувати житло. Обмежити ціну легше, ніж змінити зонування, профінансувати соціальне будівництво, обмежити короткострокову туристичну оренду й не вбити стимули для нової пропозиції. Якщо контроль оренди продають як заміну житловій політиці, він захищає одних орендарів за рахунок майбутніх.
Податки на багатство мають іншу слабкість. Вони політично звучать сильно, але рідко самі можуть профінансувати всю архітектуру обіцянок. ОЕСР показує, що у 2016 році доходи від регулярних чистих податків на багатство становили від 0,2% ВВП в Іспанії до 1,0% у Швейцарії, а як частка всіх податкових надходжень – від 0,5% у Франції до 3,7% у Швейцарії. Водночас ідею не можна списати як фантазію: звіт Габріеля Зукмана для G20 у 2024 році оцінював, що мінімальний глобальний податок у 2% на статки приблизно 3 000 мільярдерів міг би приносити $200–250 млрд на рік.
Тут теж усе впирається в дизайн. Обкласти багатих політично простіше, ніж побудувати податкову систему, яку не обійдуть через активи, холдинги, непублічні компанії й переїзд у низькоподаткові юрисдикції. Якщо податок на багатство є частиною ширшої реформи капітальних доходів, спадщини, ренти від землі й прозорості активів – це інструмент. Якщо він продається як чарівна каса для безкоштовного всього – це плакат.
Для бізнесу й інвесторів ця хвиля означає, що політичний ризик зміщується з абстрактної “нестабільності” до конкретнішого питання: чи не заробляє компанія на тому, що виборці почали сприймати як базову умову життя. Першими під тиск потрапляють нерухомість, оренда, короткострокові туристичні апартаменти, платформи доставки й таксі, енергетика, великі технологічні компанії та приватні сервіси в освіті, медицині й догляді.
Торік Німеччина запропонувала продовжити контроль оренди до 2029 року, хоча девелопери попереджали про ризик для інвестицій; у 2024 році країна добудувала лише 251 900 квартир, на 14,4% менше, ніж роком раніше, і далеко від урядової цілі. Барселона планує до 2028 року припинити ліцензії для 10 101 туристичної квартири, щоб повернути житло мешканцям.
ЄС ухвалив правила щодо платформної праці, які стосуються понад 28 млн людей і вводять перші правила щодо алгоритмічного управління в такій зайнятості. А Європейська комісія вже оштрафувала Apple на €500 млн і Meta на €200 млн за порушення Закону про цифрові ринки.
“Соціальна ліцензія на прибуток” перестає бути красивою фразою. Бізнесу дедалі важче просто сказати: ми створюємо цінність для акціонерів. Йому доведеться пояснювати, чому його прибуток не погіршує життя людей: скільки доступного житла створено, як оплачуються працівники платформи, як алгоритми впливають на працю, чи не перекладає дата-центр витрати на електромережі на домогосподарства.
ШІ як новий доказ невпевненого майбутнього
ШІ не є головною причиною нової лівої хвилі. Але він додає до неї дуже сильний шар тривоги. Якщо раніше освічена молодь могла думати, що їй просто важко стартувати через житло, борги й нестабільну роботу, тепер вона бачить ризик, що сам перший щабель у професії може звузитися.
Два роки тому МВФ оцінював, що майже 40% світової зайнятості експоновані до ШІ, а в розвинутих економіках – близько 60%. Приблизно половина таких робочих місць може виграти від інтеграції ШІ, але для іншої половини технологія може виконувати ключові завдання замість людей, знижуючи попит на працю, зарплати або найм. Минулоріч Stanford Digital Economy Lab показав, що в найбільш експонованих до ШІ професіях працівники 22–25 років мали 6% падіння зайнятості з кінця 2022 року до вересня 2025-го, тоді як старші працівники в тих самих професіях демонстрували зростання.
При цьому ШІ не варто робити універсальним винуватцем. Зростання безробіття серед молодих американських випускників значною мірою може пояснюватися не ШІ, а дистанційною роботою: компаніям важче навчати й менторити новачків у розподілених командах, тому вони охочіше наймають досвідчених людей. За оцінкою дослідників, дистанційна робота може пояснити 64% приросту безробіття серед молодих випускників коледжів між 2017–2019 і 2022–2024 роками.
Це важлива поправка. ШІ ще не обов’язково масово забрав роботу, але він став символом майбутньої невпевненості, бо наклався на вже пошкоджену кар’єрну драбину. Американці значно частіше очікують особистої шкоди від ШІ, ніж користі: 43% проти 24%. Нещодавно Gallup зафіксував, що серед працюючих представників покоління Z 48% впевнені, що ризики ШІ для роботи переважають вигоди, і лише 15% думають навпаки.
Є ще один матеріальний вимір. International Energy Agency прогнозує, що глобальне споживання електроенергії дата-центрами подвоїться до близько 945 терават-годин до 2030 року, тобто становитиме майже 3% світового попиту на електроенергію. Євросоюз уже пропонує енергетичні стандарти для дата-центрів на тлі занепокоєння їхнім впливом на мережі, воду й чисту енергетику. Якщо виборці побачать, що їхні електромережі, вода й тарифи працюють на приватну інфраструктуру ШІ, питання “хто платить за майбутнє” стане не менш політичним, ніж питання “хто платить за житло”.
Саме тут “соціалізм покоління Z” перестає бути влучним ярликом. Йдеться не про готову ідеологію, а про боротьбу за межі ринку в повсякденному житті. Молоді виборці не обов’язково хочуть знищити капіталізм. Вони дедалі частіше не вірять, що чинна версія капіталізму дає їм старт.
Чи стане ця хвиля довгостроковою силою, залежить не від гучності гасел, а від управління. Соцмережі, персональні бренди й короткі формули можуть виграти увагу й вибори, але не замінюють бюджетної дисципліни, партійних структур, союзів із профспілками, місцевими організаціями, орендарськими рухами, транспортними й освітніми коаліціями.
Якщо нові ліві політики зможуть будувати житло, фінансувати догляд за дітьми, утримувати якість транспорту, регулювати платформи й не лякати середній клас відчуттям покарання за скромну власність, вони перепишуть мейнстрим. Якщо ні, їхній найсильніший ярлик – “соціалізм” – стане зручним доказом для противників, що вони вміють називати біль, але не вміють керувати.
Фінальний висновок гостріший за саму обкладинку The Economist. Політична боротьба повертається не навколо великих ідеологічних слів, а навколо дуже приземленого питання: чи може праця знову купити людині житло, сім’ю, час, мобільність і майбутнє. Якщо відповідь і далі буде “ні”, новій лівій хвилі не потрібен Маркс як головний агітатор. Їй вистачить орендної квитанції.
Тетяна Вікторова
