Війна — це не лише вибухи, руйнування й нескінченні жертви. Це ще й про мовчання, яке стає зброєю в руках тих, хто хоче приховати свої злочини. Але є люди, які не дають цьому мовчанню перемогти. Журналісти ризикують своїм життям, щоб світ дізнався, що насправді відбувається на фронтах, у захоплених містах, у політичних кулуарах. Їх слова – це зброя, яка розкриває злочини, корупцію і брехню. Але в умовах війни навіть слово може стати смертним вироком. Журналісти, які ризикували життям заради правди, опинилися на лінії вогню не лише через артилерію чи ракети, але й через цілеспрямовану ненависть тих, хто хоче приховати свої злочини. За останні роки десятки журналістів загинули, розповідаючи правду про війну. Вони не були солдатами, але стали мішенями. Їхні смерті не є випадковістю, це цілеспрямовані удари по тих, хто міг би зруйнувати міфи, викрити злочинців і змусити світ дивитися на всі ці злочинні та жахливі події без рожевих окулярів.
Правда під прицілом
У світі журналістика часто розглядається як один із найбезпечніших способів доносити правду, і дійсно ця професія може коштувати життя. У гарячих точках, під час конфліктів і воєн, репортери стають мішенями не лише через випадковість обстрілів, а й через цілеспрямовані атаки. Журналісти стають жертвами не лише фізичних атак, а й систематичних переслідувань, викрадень і тортур. Такі випадки фіксуються в усьому світі — від Мексики до Афганістану.
За даними звіту міжнародної організації “Репортери без кордонів” (RSF), у 2024 році по всьому світу за свою діяльність було вбито 54 журналісти, при чому 31 з 54 журналістів, що становить 57,4% загинули у зонах конфліктів. Як зазначається, Газа стала найнебезпечнішим регіоном у світі, де за останні п’ять років було вбито 30% журналістів, що становить найбільшу кількість. Також зросла кількість і затриманих журналістів на 7,2%. Це значною мірою пов’язано з арештами журналістів в Росії (8) та Ізраїлі (17). Крім цього згідно зі звітом, майже 100 журналістів досі вважаються зниклими безвісти у 34 країнах світу.
За даними Інституту масової інформації, 329 українських медіа змушені були припинити свою діяльність внаслідок повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Станом на листопад 2024 року внаслідок повномасштабного вторгнення було вбито 108 медійників.
Серед злочинів скоєних проти журналістів та медіа в Україні, зафіксовані випадки:
- вбивства;
- погрози;
- обстріли журналістів та редакцій медіа;
- кібератаки;
- юридичний тиск.
Згідно даних НСЖУ та Міжнародної федерації журналістів, серед загиблих зазначено 18 журналістів, які виконували професійні обов’язки; 9 журналістів – цивільних жертв; 81 представників ЗМІ, які несли службу у ЗСУ.
Історії відомі випадки, коли в смерті багатьох журналістів винна не лише війна. Репортери, які розслідують корупцію, діяльність картелів або воєнні злочини, часто стикаються з погрозами і змушені працювати під постійним страхом.
Їхній вибір не є героїчним актом у звичайному сенсі. Це люди, які вірять у право суспільства знати правду і ризикують усім, щоб ця правда побачила світ. Але щороку їхні голоси замовкають. І кожен такий випадок нагадує, що свобода слова і доступ до правдивої інформації — це те, за що досі доводиться платити кров’ю.
Розслідування: пошук правди чи її імітація
24 роки тому 16 вересня 2000 року був викрадений журналіст і засновник інтернет-видання “Українська правда” Георгій Гонгадзе. У листопаді цього ж року було знайдено обезголовлене тіло журналіста у Таращанському лісі. Рештки черепа жертви були знайдені лише через 9 років на Київщині. Вбивство Георгія Гонгадзе — це історія, яка назавжди змінила Україну. Молодий журналіст став символом боротьби проти корупції, злочинної влади і цензури.
Його смерть в 2000 році стала каталізатором політичного пробудження країни, оголивши гнилу суть тодішньої системи. Гонгадзе був тим, хто не боявся кидати виклик наймогутнішим. У своїх статтях він регулярно критикував режим Леоніда Кучми, викривав корупцію, махінації чиновників і зловживання силовиків. У 2000 році, під час загострення політичної боротьби, Гонгадзе опублікував низку матеріалів, які викликали шалений гнів серед влади.
Журналіст знав, що за ним стежать. Він відкрито заявляв про це, писав листи до Генпрокуратури, але, як це часто буває в Україні, його звернення залишились без уваги.
Розслідування смерті Гонгадзе перетворилося на політичну драму. У листопаді 2000 року народний депутат Олександр Мороз оприлюднив записи, зроблені майором Мельниченком у кабінеті Леоніда Кучми. На цих записах президент обговорював, як змусити замовчати впертого журналіста.
“Касетний скандал” викликав хвилю протестів. Вперше за роки незалежності Україна побачила масштабні акції проти влади під гаслом “Україна без Кучми”. Вбивство журналіста стало національною травмою, а оприлюднені записи відкрили нову еру політичного цинізму. Розслідування тривало роками, але правду дізнавалися порціями. У 2005 році було затримано генерала Олексія Пукача, колишнього начальника Департаменту зовнішнього спостереження МВС. Він зізнався, що особисто задушив Гонгадзе і вказав на замовників серед представників тодішньої влади. У 2013 році Пукача засудили до довічного ув’язнення. Але навіть його судовий процес залишив більше запитань, ніж відповідей. Він стверджував, що діяв за наказом міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, який був знайдений мертвим у 2005 році за загадкових обставин. Версія про самогубство з двома пострілами в голову викликає більше саркастичних усмішок, ніж віри.
Вбивство Гонгадзе було не просто жахливим злочином, а уроком для суспільства. Воно стало маркером того, що свобода слова в Україні коштує життя. Система, яка тоді прикривала вбивць, здавалося, була непохитною, але саме це вбивство розбудило українців.
З часів ще однієї резонансної справи сплинуло 9 років. У квітні 2015 року обірвалося життя публіциста та колишнього шеф-редактора газети “Сегодня” Олеся Бузини. Його розстріляли біля власного будинку в Києві. Це вбивство стало одним із найрезонансніших у сучасній історії України, викликавши потік дискусій про політичне насильство, свободу слова та відповідальність за сказане в умовах війни і соціальної напруги. Бузина був відомий як яскравий, але суперечливий публіцист. Він не боявся займати радикальні позиції, часто виступав із критикою української влади та революційних подій Майдану, а також висловлював проросійські погляди. Це зробило його фігурою, яка одночасно надихала одних і дратувала інших.
Багато хто вважав, що його різкі заяви, включаючи симпатії до ідей “русского мира”, могли стати приводом для ворожнечі. В умовах російсько-української війни, коли суспільство було поділене, а радикалізація набирала обертів, Бузина став мішенню не лише для критики, але й агресії. Його вбивство багато хто сприйняв як акт політичного насильства, хоча мотиви виконавців до кінця не з’ясовані.
Вже наступного дня після вбивства поліція заявила, що має докази і можливих підозрюваних. У червні 2015 року затримали двох активістів націоналістичних організацій – Андрія Медведька та Дениса Поліщука. Обидва категорично заперечували свою причетність, а їхні адвокати називали справу сфабрикованою. Справу супроводжували численні проблеми: суперечливі докази, брак прямих свідчень, політичний тиск. У 2020 році суд виправдав обвинувачених через недостатність доказів, і вбивство досі залишається нерозкритим. Смерть Бузини залишається болючою темою і через стільки років. Для одних він залишився символом боротьби за свободу висловлювання. Для інших – нагадуванням, як небезпечно виступати проти течії у часи соціальної нестабільності.
Вісім років минуло з моменту вбивства Павла Шеремета, а українське суспільство досі не отримало ані відповідей, ані справедливості. “Справа честі”, як її голосно назвав тодішній міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, виявилася театром абсурду, де голосні заяви змінилися роками безрезультатного слідства, сумнівних підозр і жодного фінального вироку. Резонансний злочин у самому центрі Києва став символом неспроможності української правоохоронної системи забезпечити правосуддя.
Павло Шеремет загинув уранці 20 липня 2016 року – автомобіль, у якому він їхав на свій радіоефір, вибухнув посеред столиці. Цей злочин сколихнув не лише Україну, але й міжнародну спільноту. Голоси, що вимагали швидкого розслідування, лунали звідусіль, але минулі роки показали, що результатів немає. Попри пафосні заяви на брифінгах, поліція лише в грудні 2019 року назвала підозрюваних – Андрія Антоненка, Юлію Кузьменко та Яну Дугарь. Вони, за версією слідства, були причетні до організації злочину. Проте ця версія одразу викликала сумніви.
Докази, які представили слідчі, не витримували критики. Суспільство побачило спробу створити гучний результат, а не докопатися до істини. Підозрювані від початку заперечували свою провину, називаючи справу сфабрикованою. Паралельно активісти та адвокати ставили під сумнів достовірність слідчих доказів – відео з камер спостереження, розрахунки експертів, навіть саму логіку звинувачень. Замість прояснення обставин злочину, слідство загрузло у суперечностях, залишаючи більше запитань, ніж відповідей.
Сьогодні, коли справа заморожена через участь двох підозрюваних у бойових діях, ця ситуація набуває ще більшого трагізму. Юлія Кузьменко, одна з підозрюваних, сама повідомила про це, уточнивши, що процес не завершено, а лише призупинено. Але чи є це справжньою причиною зупинки? Чи справа про вбивство Павла Шеремета просто стала незручним багажем для системи, яка не може або не хоче знайти справжніх винуватців?
Суспільство знову залишається сам на сам із відчуттям безсилля. У країні, що перебуває у стані війни, де громадяни щодня доводять свою мужність і самовідданість, відсутність правосуддя стає ще одним ударом по довірі до державних інституцій.
Війна продовжує забирати життя людей, які відважно вриваються у вир небезпеки, намагаючись донести до суспільства болючу і страшну правду. Так, 13 березня 2022 року неподалік Києва зник український фотокореспондент Максим Левін. Його тіло знайшли через кілька тижнів із явними ознаками страти. Левін, який працював для Hromadske, знімав військові злочини, але його життя обірвалося на окупованій території, де, як припускається, його вбили російські солдати.
10 жовтня 2024 року загинула перебуваючи у російському ув’язненні медійниця Вікторія Рощина. Жінка значилася у списках на обмін, але повернутися додому їй не судилося. Правоохоронці кваліфікували кримінальне провадження про зникнення Рощиної як воєнний злочин, поєднаний з умисним убивством.
Смерті цих та інших журналістів є не лише трагедіями для їхніх сімей та спільноти, вони нагадують про те, як інформація стає зброєю в сучасній війні. Вони ризикували всім, щоб світ дізнався правду, і заплатили за це своїми життями. Журналісти, які загинули, розповідаючи правду, залишили за собою більше, ніж просто новини чи репортажі. Вони стали символами боротьби за те, щоб світ бачив реальність такою, якою вона є — без прикрас і брехні. Їхні смерті показують, що слово може бути небезпечнішим за кулю, а правда — дорожчою за життя.
Ці люди не були героями в традиційному розумінні. Вони просто робили свою роботу, поки хтось інший вирішив, що ця робота — смертний вирок. Їхня загибель — це вирок системі, яка боїться відкритості. Пам’ять про цих журналістів має бути не лише в меморіалах чи статтях. Вона повинна жити у кожному, хто шукає правду, хто ставить питання і не боїться почути відповіді. Адже найгірше, що може трапитися — це коли за їхню сміливість перестануть боротися.
